«Безбар’єрність — це не лише про пандуси»: Валентина Хоружа про зміни в Одесі, повагу та місто для всіх

Безбар’єрність в Україні досі часто сприймають як питання пандусів, ліфтів чи понижених бордюрів. Але насправді вона починається значно раніше — з поваги до людини, готовності її почути та сприймати як рівну.

Членкиня Ради безбар’єрності та амбасадорка проєкту «Рух без бар’єрів», голова Молодіжної ради сьомого скликання при Одеському міському голові Валентина Хоружа вже багато років працює над тим, щоб Одеса ставала доступнішою. Водночас вона переконана: найскладніші бар’єри часто знаходяться не на вулицях міста, а в головах людей.

Ми поговорили про її шлях у громадській діяльності, зміни, які вже відбуваються в Одесі, ставлення суспільства до людей з інвалідністю та про те, чому безбар’єрність потрібна кожному з нас.

— Розкажіть трохи про себе. Чим ви займаєтеся сьогодні і які проєкти для вас зараз найважливіші?

— Зараз я є головою Молодіжної ради при Одеському міському голові. Також входжу до Ради безбар’єрності та є амбасадоркою проєкту «Рух без бар’єрів». Саме темою безбар’єрності сьогодні займаюся найбільше. Ми беремо участь у роботі Ради безбар’єрності, долучаємося до різних проєктів, які стосуються доступності міського простору та життя людей загалом.

Наприклад, зараз активно працюємо над маршрутом у межах проєкту «Рух без бар’єрів». Ми разом із колегами проходили цей маршрут, дивилися проблемні місця, спілкувалися з бізнесом, консультували щодо доступності.

Тут багато важливих об’єктів — лікарні, аптеки, соціальні установи, ЦНАП, магазини. Уже зараз можна побачити зміни. На мою думку, вони дуже помітні, хоча ще залишаються моменти, які потрібно доробити.

— Як ви прийшли до громадської діяльності?

— Насправді ця історія почалася давно. Я сама з Луганської області. Ще у 2010 році брала участь у перевірках доступності різних закладів. Ми перевіряли школи, університети, інші установи. Потім стався 2014 рік. Я приїхала до Одеси на реабілітацію, планувала бути тут лише 24 дні, але так склалося, що залишилася.

Було по-різному. Але я дуже вдячна людям, які тоді допомагали. Звичайним одеситам, які підтримували переселенців. Сьогодні вже майже дванадцять років, як я живу в Одесі. Це місто давно стало рідним.

Тут я продовжила займатися темою доступності. У 2018 році побачила інформацію про перевірки трамвайних зупинок та нового транспорту. Тоді почали з’являтися перші доступні трамваї з пандусами. Я одразу долучилася.

Потім були тренінги, різні проєкти, нові знайомства. І в якийсь момент я зрозуміла, що це реально моє.

Два роки тому вирішила також працювати з молоддю. Потрапила до Молодіжної ради, а згодом стала її головою. Зараз більше займаюся саме соціальними питаннями та безбар’єрністю.

«Мама завжди казала: займайся тим, що тобі подобається»

— У вас залишається час на себе?

— Якщо чесно, дуже мало. Колись у мене було багато захоплень. Я займалася танцями, співала, малювала. Постійно щось пробувала. Мама завжди говорила: «Займайся тим, що тобі подобається. Просто знайди те, що справді твоє».

Тому були і співи, і танці, і малювання. Я шукала себе.

Зараз розумію, що часу на хобі майже немає. Але, мабуть, те, чим я займаюся сьогодні, і стало тією справою, яка мені справді подобається.

«Безбар’єрність — це не тільки про фізичні бар’єри»

— Що для вас означає безбар’єрність? Чи правильно люди розуміють це поняття?

— Думаю, кожен розуміє його по-своєму. Але проблема в тому, що дуже багато людей досі зводять безбар’єрність лише до пандусів. Насправді це набагато ширше. Є фізична безбар’єрність. Є цифрова. Є інформаційна. Є освітня. Є комунікаційна. Є економічна.

Усе це — безбар’єрність.

Коли ми говоримо про доступність, ми говоримо не лише про можливість потрапити до будівлі. Ми говоримо про можливість отримати інформацію, навчатися, працювати, спілкуватися, користуватися послугами. Для мене безбар’єрність насамперед про повагу. Про гідність людини. Про коректне спілкування без стереотипів. Дуже важливо навчитися бачити перед собою насамперед людину.

Саме тому зараз ми говоримо «людина з інвалідністю». Тому що спочатку людина. І тільки потім її особливості чи її потреби. Коли в суспільстві буде більше такого розуміння, тоді буде легше вирішувати й інші питання.

«Для мене досі дивно, що хтось може так сказати»

— Ви часто говорите про важливість поваги. Чи доводилося вам особисто стикатися з проявами дискримінації або нерозуміння?

— Такі ситуації були. Одна з них дуже добре запам’яталася. Ми з друзями пішли на молодіжну дискотеку. Це було ще в підлітковому віці. І раптом до мене підходить незнайома жінка.

Перше, що мене здивувало, — вона одразу почала говорити на «ти».

А потім запитала:

«А що ти тут робиш серед людей?»

Я спочатку навіть не зрозуміла, що вона має на увазі. Чесно кажучи, це було дуже дивно. Мої друзі відреагували одразу. Вони відвели її вбік, поговорили з нею. Про що саме — я навіть не знаю. Але сказали мені потім, що пояснили їй – так поводитися не можна.

Для мене й сьогодні такі речі звучать дико. Я просто не розумію, звідки в людей може бути таке ставлення. І справа навіть не в конкретній людині. Такі історії показують, наскільки важливо говорити про повагу і про те, що всі люди мають однакове право бути частиною суспільства.

«Суспільство змінюється, але роботи ще дуже багато»

— Наскільки змінилося ставлення людей за останні роки?

— Зміни є. І я це бачу. Напряму такі речі зараз говорять значно рідше. Але це не означає, що проблема повністю зникла. Іноді люди просто не знають, як правильно спілкуватися.

Наприклад, була ситуація на зупинці громадського транспорту. Я була з мамою, ми розмовляли. Підходить жінка і починає звертатися не до мене, а до мами:

«А скільки їй років?»

«А що з нею сталося?»

При цьому я тут, поруч. Я все чую. Я можу відповісти сама. Але людина чомусь вирішила говорити через маму. Тоді я ввічливо сказала, що після такого ставлення не хочу продовжувати розмову.

Мене в таких ситуаціях дивує навіть не цікавість. Люди можуть чимось цікавитися — це нормально. Дивує те, що вони іноді перестають бачити перед собою дорослу людину. І це теж питання поваги.

Проте я бачу і позитивні зміни, особливо серед молоді. Молоді люди сьогодні значно відкритіші. Вони легше сприймають різноманітність. Менше звертають увагу на зовнішні особливості. Більше дивляться на саму людину. І це дуже радує.

«Я бачу ці зміни не лише як мешканка міста — я брала участь у багатьох із них»

— Як ви оцінюєте зміни, які відбулися в Одесі за останні роки у сфері доступності та інклюзії?

— Я бачу ці зміни і не лише бачу — я їх відчуваю. Частково я сама була долучена до багатьох процесів, тому добре пам’ятаю, з чого все починалося і як це виглядає зараз.

Наприклад, ми брали участь у перевірках транспорту. Я бачила, як поступово збільшувалася кількість доступних трамваїв і тролейбусів. Раніше такого майже не було. Якщо й з’являвся якийсь доступний транспорт, то це була радше поодинока історія. Сьогодні ситуація вже інша. З кожним роком такого транспорту стає більше.

Те саме можна сказати про міський простір. Після ремонтів з’являються доступні тротуари, тактильна плитка, знижені бордюри. Для багатьох людей це може здаватися дрібницею, але насправді це дуже важливо. Коли людина може самостійно пересуватися містом, не думаючи кожні кілька метрів про чергову перешкоду, це зовсім інша якість життя.

Поступово впроваджуються і звукові світлофори. Можливо, комусь здається, що це невеликі зміни, але саме з таких речей і складається доступне місто.

Звичайно, ще далеко не все зроблено. Але якщо порівнювати ситуацію з тим, що було десять чи навіть п’ять років тому, різниця дуже помітна.

«Не можна обмежувати безбар’єрність лише інфраструктурою»

— Які рішення або ініціативи в місті ви вважаєте особливо вдалими?

— Для мене важливі не лише фізичні зміни. Так, транспорт, тротуари, маршрути доступності — це дуже потрібно. Але не менш важливо працювати зі ставленням людей. Члени Ради безбар’єрності регулярно відвідують навчальні заклади, спілкуються зі школярами та студентами, пояснюють, як правильно комунікувати з людьми з інвалідністю. Проводяться форуми, тренінги, різні освітні заходи.

Я вважаю це дуже важливою частиною роботи.

Тому що якщо ми не будемо говорити про це, люди просто не отримають знань. Десь батьки пояснюють такі речі дітям, десь ні. Десь людина сама цікавиться, читає, шукає інформацію. Але багато хто просто не стикався з цими питаннями. Тому просвітницька робота не менш важлива, ніж будівництво пандусів чи закупівля нового транспорту.

«Безбар’єрність потрібна не лише людям з інвалідністю»

— Яких змін найбільше потребує Одеса сьогодні?

— Якщо говорити про сьогоднішні реалії, то одним із важливих питань залишаються укриття. Укриття можуть бути відкритими та працювати, але не всі вони є доступними. Людині на кріслі колісному іноді дуже складно туди потрапити. Людині з порушеннями зору теж може бути важко спуститися чи потім піднятися назад.

І це стосується не лише людей з інвалідністю.

Є люди похилого віку. Є батьки з дитячими візочками. Є люди, які мають тимчасові проблеми зі здоров’ям. Є вагітні жінки. Дуже часто ми звужуємо поняття безбар’єрності лише до певної групи людей. Насправді вона потрібна всім. Я завжди кажу, що безбар’єрність — це для всього суспільства. Для мами з дитячим візком.Для людини похилого віку. для дитини на велосипеді чи самокаті. Для людини, яка після операції тимчасово пересувається складніше. Для кожного з нас.

Коли місто стає зручним для людей з інвалідністю, воно автоматично стає комфортнішим і для всіх інших.

«Один із найбільших бар’єрів — це нерозуміння»

— Якщо говорити про менш помітні бар’єри, які найбільше впливають на людей?

— Мабуть, це бар’єр нерозуміння. Зараз через війну ми бачимо, що людей з інвалідністю стає більше. Додому повертаються військові після поранень. Хтось користується протезами, хтось отримав інші травми. І дуже важливо, щоб суспільство було готове до цього. Не лише фізично, а й психологічно. Щоб людина могла повернутися додому і не відчувати себе чужою. Щоб вона могла знайти роботу. Могла користуватися транспортом. Могла зайти до магазину, аптеки чи державної установи. Могла жити звичайним життям.

Саме тому безбар’єрність сьогодні стає ще актуальнішою.

І коли хтось каже, що це не на часі, я з цим не погоджуюся. Навпаки, це дуже на часі. Тому що кількість людей, для яких ці питання важливі, на жаль, лише збільшується.

«Бізнес також має бути частиною змін»

— Наскільки важливо залучати до цих процесів бізнес?

— Дуже важливо. Ми багато працюємо з бізнесом у межах різних проєктів. Пояснюємо, що доступність потрібна не лише відвідувачам.Вона потрібна і потенційним працівникам. Людина з інвалідністю повинна мати можливість не лише прийти до закладу як клієнт, а й працювати там.

Сьогодні вже існують різні програми підтримки працевлаштування людей з інвалідністю. Є механізми допомоги як роботодавцям, так і самим працівникам. Але про це потрібно більше говорити. Тому що робота — це не лише дохід. Це самореалізація, незалежність, відчуття своєї потрібності. І тут безбар’єрність також має величезне значення. Коли людина не може фізично потрапити на робоче місце або стикається з упередженнями ще на етапі співбесіди, це теж бар’єр. І його потрібно прибирати.

«Спочатку запитайте, чи потрібна допомога»

— Що для вас означає коректна та поважна комунікація між людьми?

— Насамперед це повага. Здавалося б, дуже проста річ, але саме її часто не вистачає. Для мене коректна комунікація — це коли людина бачить перед собою людину. Не інвалідність, не якісь особливості, не стереотипи, а саме людину. Дуже багато проблем виникає не через погані наміри. Більшість людей хочуть допомогти, хочуть бути корисними. Але іноді вони просто не знають, як це зробити правильно. Тому якщо людина хоче допомогти людині з інвалідністю, перше, що потрібно зробити, — запитати, чи потрібна ця допомога взагалі.

І друге — запитати, як саме допомогти. Це дуже важливо.

Тому що не можна просто взяти людину на кріслі колісному і почати її кудись штовхати. Не можна без дозволу брати за руку людину з порушенням зору і вести її кудись. У різних людей різні потреби. Є речі, які для однієї людини будуть зручними, а для іншої — ні. Наприклад, я не люблю, коли мене просто починають штовхати без попередження. Якщо мені потрібна допомога, я знаю, як її правильно надати. І якщо людина спочатку запитає, то я поясню, що саме потрібно зробити. Інакше можна не допомогти, а навпаки створити додаткові труднощі або навіть травмувати людину.

Тому найкраща допомога починається з простого запитання.

«Люди часто бояться зробити щось не так»

— Можливо, людям іноді просто не вистачає знань?

— Так, я думаю, що дуже часто проблема саме в цьому. Хтось не знає, як правильно звернутися. Хтось не знає, які слова використовувати. Хтось боїться образити людину або зробити щось неправильно. Але якщо є повага і бажання зрозуміти іншу людину, то більшість таких ситуацій можна вирішити звичайною розмовою.

Саме тому я вважаю, що потрібно більше говорити про безбар’єрність не лише серед дітей чи молоді, а й серед дорослих.

Потрібно проводити тренінги, зустрічі, просвітницькі заходи. Можливо, навіть в університетах, великих організаціях, колективах. Особливо там, де люди вже працюють або планують працювати з людьми з інвалідністю. Тому що правильна комунікація — це теж частина безбар’єрності.

«Молодь сьогодні більш відкрита до різноманітності»

— Як змінилося ставлення суспільства до теми інклюзії за останні роки?

— Воно поступово змінюється. Я бачу це і в повсякденному житті, і під час зустрічей з молоддю.

Мені здається, що сучасні підлітки та молоді люди значно відкритіші до різноманітності, ніж попередні покоління. Вони легше сприймають те, що люди можуть бути різними. Не лише люди з інвалідністю. Взагалі різними. І це дуже хороший знак. Але водночас багато залежить від виховання. Спочатку родина, потім школа, університет, коледж. Потім суспільство загалом. Тому важливо працювати на всіх рівнях. Не можна сказати, що достатньо лише одного напрямку.

Інколи одна правильна розмова може дати більше, ніж десятки формальних заходів.

«Медіа можуть дуже багато змінити»

— Які теми, пов’язані з інклюзією та безбар’єрністю, на вашу думку, медіа висвітлюють недостатньо?

— Якщо чесно, мені здається, що загалом тема безбар’єрності досі присутня в медіа недостатньо. Люди не можуть знати про те, про що їм ніхто не розповідає. Тому потрібно більше говорити про доступність, про правильну комунікацію, про життя людей з інвалідністю, про їхній досвід. Можна робити інтерв’ю, можна показувати життєві історії. Можна розповідати про труднощі, але не менше важливо говорити про досягнення, роботу, навчання, активне життя. Тому що дуже часто люди бачать лише одну сторону. А життя значно ширше.

Мені здається, що через особисті історії люди набагато краще розуміють такі теми. Коли вони бачать конкретну людину, її досвід, її думки, тоді з’являється розуміння. Саме тому роль медіа тут дуже важлива.

«Я хочу бачити Одесу містом, у якому комфортно всім»

— Якщо подивитися на Одесу через п’ять років, якою ви хотіли б бачити її з точки зору безбар’єрності?

— Я хотіла б бачити місто, у якому кожна людина почуватиметься комфортно. Незалежно від того, чи має вона інвалідність, де працює, скільки їй років і які життєві обставини склалися. Щоб людина могла прокинутися вранці, вирішити, чим хоче займатися, і спокійно це зробити. Без зайвих фізичних бар’єрів.Без інформаційних бар’єрів. Без проблем з доступом до освіти чи роботи. Щоб вона могла користуватися транспортом, пересуватися містом, отримувати послуги, навчатися, працювати і відчувати себе повноцінною частиною суспільства.

Я хочу, щоб це було місто для всіх. Не для окремих категорій людей. Не для тих, кому пощастило більше чи менше. А для всіх мешканців. І дуже хотілося б, щоб бізнес також ішов назустріч людям, створював більше можливостей для працевлаштування і ставав частиною цих змін.

Тому що безбар’єрність — це не про когось окремого. Це про всіх нас. І чим більше ми будемо це розуміти, тим комфортнішим буде наше місто для кожної людини.