Там, де руйнуються стереотипи — один день в одеському дитячому будинку-інтернаті

Слово «інтернат» у багатьох викликає приблизно однакові асоціації — сірі стіни, лікарняні коридори, відчуття замкненого простору. Тому, переступаючи ворота Одеського дитячого будинку-інтернату, мимоволі ловлю себе на думці, що теж очікую побачити щось схоже.

Сьогодні багато говорять про безбар’єрність та інклюзію. Але це не лише про пандуси, ліфти чи тактильну плитку. Це ще й про можливість людини почуватися частиною суспільства, розвивати свої здібності, спілкуватися, навчатися простих життєвих навичок і не залишатися наодинці зі своїми особливостями. Саме з цією думкою ми й приїхали до закладу, щоб побачити, як це працює в реальному житті.

Достатньо зробити лише кілька кроків територією, щоб зрозуміти: відповідь починається саме тут.

Територія потопає у зелені. Квітнуть троянди, доглянуті клумби змінюють одна одну, дерева дають густу тінь, а доріжки настільки охайні, ніби їх щойно прибрали.

Назустріч ідуть дівчата. Майже кожна усміхається, вітається, уважно роздивляється гостей. У цих поглядах немає настороженості чи страху — лише щира цікавість.

Саме так починається наше знайомство із закладом, у якому сьогодні живуть дорослі підопічні з інвалідністю, а також працює денне відділення та група п’ятиденного перебування для дітей. Тут нас зустрічає директор Андрій Печений, який одразу пропонує не поспішати до кабінету.

— Спочатку я хочу показати вам наше містечко, — усміхається він.

«За цим — майбутнє»

Сьогодні в закладі перебувають близько 80 підопічних – це дорослі дівчата, які постійно проживають в інтернаті, а також 15  дітей, які відвідують денне відділення або залишаються тут на п’ять днів.

Саме денне відділення стало одним із найважливіших проєктів останніх років.

— Ми відкрили його трохи більше ніж півтора року тому. Побачили, що після початку повномасштабної війни до Одеської області переїхало багато сімей із дітьми, які мають особливі потреби. Батьки просто не могли працювати, бо дитину не було з ким залишити, — розповідає директор.

Тепер дитину можна привести зранку, а ввечері забрати додому. Для інших сімей працює група п’ятиденного перебування — з понеділка до п’ятниці.

На думку Андрія Печеного, саме такі форми підтримки мають поступово замінити традиційну систему інтернатів.

— Я вважаю, що майбутнє — за центрами соціальної допомоги. Вони враховують потреби не лише дитини, а й усієї родини. Саме за цим, на мою думку, майбутнє.

Окрема ідея, яку тут уже давно обговорюють, — програма «Відпочинок для батьків». Вона дозволяє родині тимчасово залишити дитину у профільному закладі, щоб хоча б кілька днів приділити собі.

— Але головне — довіра. Якщо її немає, батьки не скористаються навіть найкращою програмою. Саме тому я пропоную ділити ці 28 днів на дві частини — щоб сім’ї поступово переконувалися, що їхня дитина в надійних руках.

Тут усі зайняті справою

Поки ми говоримо, територією постійно хтось проходить. Хтось поспішає на заняття, хтось працює на клумбі, хтось саме повертається з майстерні.

Директор звертає увагу на город.

На акуратних грядках ростуть кабачки, огірки, цибуля та інші овочі. Це частина проєкту «Сади перемоги», який тут підтримують із перших місяців повномасштабної війни. Урожай переробляють і передають українським військовим.

Є тут і невеликий зоокуточок із пухнастими кроликами, які одразу привертають увагу дітей.

У групі денного перебування кипить життя. Хтось грається, хтось малює, хтось займається творчістю разом із педагогами.

Вражає навіть не кількість занять, а атмосфера. Тут немає відчуття, що дітей потрібно постійно стримувати. Навпаки — вони почуваються вільно, сміливо підходять до гостей, ставлять запитання, діляться враженнями.

Картини, які дивляться на тебе

Найбільшим відкриттям стає артпростір.

В одному приміщенні зібрані десятки робіт, створених підопічними. Маки, соняхи, Одеський оперний театр, собаки, птахи, чудові вишиванки.

Картини виконані бісером настільки майстерно, що спочатку навіть не віриться, що це ручна робота.

— Ми дуже пишаємося цією галереєю. Її створили без бюджетних коштів. Наскільки мені відомо, це єдина така картинна галерея серед закладів нашого профілю в Україні, — говорить Андрій Печений.

Одна з робіт має особливу історію.

Під час підготовки української збірної до «Ігор нескорених» картини та прапори, створені підопічними, передавали як подарунки.

Сьогодні одна з цих робіт знаходиться у кабінеті колишнього прем’єр-міністра Канади Джастіна Трюдо.

Не треба робити всіх однаковими

У майстернях дівчата вишивають, шиють, плетуть маскувальні сітки.

І видно, що це не примусова праця. Те, чим дівчата займаються, їм подобається.

Саме тут директор пояснює, мабуть, головну філософію закладу.

— Не треба вчити людину тому, до чого вона не має здібностей. Якщо вона прекрасно вирощує квіти — нехай вирощує квіти. Якщо може допомагати на кухні — нехай буде помічником кухаря. Якщо їй подобається працювати із землею — це теж потрібна професія. Головне — знайти те, що виходить саме у цієї людини.

Саме тому для кожної підопічної складають індивідуальний план розвитку.

Комусь корисніше працювати руками й плести сітки. Комусь — малювати. Комусь — співати. Комусь — вирощувати овочі.

Тут є не лише кімнати

Ми заходимо до творчої студії.

Цього дня репетиції немає, але всередині — справжня невелика концертна зала зі сценою та глядацькими місцями. Саме тут проходять вистави й концерти, а останнім часом заклад навіть почав співпрацювати з театрами.

Потім — зал лікувальної фізкультури. Саме в цей час кілька дівчат займаються з інструктором.

Директор розповідає, що й це приміщення вдалося побудувати без бюджетних коштів — допомагали благодійники та військові.

Ми спускаємося до укриття, де все продумано, є й спальні місця.

Усе обладнано так, щоб під час тривалих повітряних тривог люди могли перебувати тут стільки, скільки буде потрібно.

На кухні — стерильна чистота і порядок. Тут дівчата вчаться готувати, адже ці навички можуть знадобитися їм у самостійному житті.

Спальні теж зовсім не схожі на лікарняні палати — нові меблі, затишок, кімнатні рослини.

«Для багатьох вони стали другими мамами»

Під час екскурсії ми не раз помічали, як дівчата легко звертаються до працівників, посміхаються, радяться, просять допомоги. У цих стосунках не відчувалося офіційності.

Андрій Печений каже, що це й не дивно.

«Наші працівники стали для дівчат фактично мамами», — каже він.

Так само відкрито дівчата спілкувалися й з нами. Не було відчуття закритого режимного закладу. Скоріше — великої родини, де кожного знають по імені.

Найважливіше починається після інтернату

Найемоційніше Андрій Печений говорить навіть не про сам заклад.

А про те, що буде після нього.

— Найбільша проблема — повернення людей у громади. Часто громади просто не знають, що з ними робити. А я переконаний, що потрібно вже зараз готувати людей до простих професій, які потрібні скрізь. Помічник кухаря. Озеленювач. Працівник із благоустрою. Помічник у їдальні. Людина, яка доглядатиме рослини або вирощуватиме гриби. Вони можуть працювати. Просто їм треба допомогти знайти своє місце.

Він говорить не про жалість, а про можливість бути потрібними.

І здається, саме ця думка проходить через усе, що ми побачили цього дня.

…

Коли вже час було повертатися, одна з дівчат підійшла сама.

— Як справи?

— Добре. А у тебе?

— Добре. А можна я тебе проведу?

— Звичайно. Мені буде дуже приємно.

Ми неспішно дійшли до воріт.

— Ну, пока. Приходь ще.

— Обов’язково. До зустрічі.

І чомусь саме ця коротка розмова запам’яталася не менше, ніж картини, теплиці чи сучасні майстерні. Бо найкраще про атмосферу цього місця розповідають не цифри й не статистика, а щире бажання людини, яку ти бачиш уперше, провести тебе до воріт і сказати: «Приходь ще».

Можливо, саме з таких простих моментів і починається справжня безбар’єрність. Не лише з облаштованого простору, а з можливості кожної людини бути собою, почуватися потрібною, спілкуватися без страху й будувати власне життя настільки самостійно, наскільки це можливо. А ще — з готовності суспільства бачити передусім не діагноз чи статус, а людину.