“Трояндова волонтерка” з Херсона: “Щодня дякую Богу, що жива і можу працювати”

Ми зустріли Надію Тимофіївну Знахаренко біля клумби на головній площі Херсона. У руках — секатор, поруч охайно підрізані кущі троянд. Вона працювала спокійно й зосереджено, ніби довкола не було війни, сирен і вибухів.

З 2022 року пані Надія приходить сюди щодня — обрізати, доглядати, підживлювати квіти. Їй 89 років, але сили вистачає не лише на працю, а й на добро: її впізнають у місті, називають «трояндовою волонтеркою».

Будинок, де вона живе, чотири рази потрапляв під обстріл російських військ. Та херсонка не здається — працює заради життя, заради свого міста і заради того, щоб Україна одного дня знову розквітла, як ці троянди навесні.

— Щоб не з’їхати з глузду в своїй розбитій квартирі, я шукаю собі якісь завдання. Із задоволенням підрізаю троянди, щоб навесні Херсон цвів. У мене є гарний дачний будиночок, увесь у квітах, але доїхати до нього не можу — він біля села Садове, а там зараз небезпечно. Душа болить, серце болить, але поїхати не можу.

— Як ви запам’ятали перший день повномасштабного вторгнення?

— О, Боже! 20 лютого в мене померла найкраща колега з інституту — чудова працівниця, начальниця відділу. Її поховали 24 лютого. І просто на цвинтарі над нами почали літати гелікоптери. Син сказав, що треба тікати, бо почалася війна. Так я зустріла її — на цвинтарі.

— Ви весь час залишалися в Херсоні? Не намагалися виїхати?

— Я патріотка Херсона. Мій будинок чотири рази був під обстрілом — двічі його пошкодили дрони, двічі — ракети. У половині будинку зруйновано покрівлю, розбиті три квартири. В іншій частині дах теж понівечений, але квартири вціліли. Волонтери допомогли накрити плівкою всі вікна. Я залишилася на другому поверсі — у своїй розбитій квартирі.

Тоді я ледве не збожеволіла. Вийшла на площу й побачила троянди, які ніхто не підрізав із осені, а вже весна. Поїхала до Садового, пройшла пішки до дачі, взяла секатори, повернулася до міста й знайшла собі роботу — почала різати троянди на головній площі. Кілька днів поспіль обрізала кущі, а потім люди почали підходити, допомагати. Там мене й побачили журналісти — вони мене надихають. Тепер щодня вітаються зі мною, а я намагаюся допомагати і Херсону, і людям, які розгубилися.

Іноді підходять мої однолітки й кажуть: “Було б добре, якби з нами залишилися російські солдати”. Мені від цих слів стає так погано, що я мало не падаю. Таким людям кажу: “З такими думками сидіть удома й не виходьте на вулицю”. От і все. Бо є ще й такі в нас у Херсоні.

— Херсонці дуже тепло про вас відгукуються

— Позитивних українців більше, добрих людей і патріотів теж вистачає. Моя подруга допомагає мені різати троянди — я навіть подарувала їй секатор.

Журналісти виставили мене “в світ”. Дзвонять із різних міст, запрошують у Київ, у Львів. Якось зі Львова надіслали подаруночок: секатор, пилочку, ліки для троянд і цукерки для мене. Я їм дуже вдячна — я цілувала і посилку, і секатор, і бажала їм усього найкращого. Ще одна посилка приїхала з Німеччини: там теж був секатор і чудова пилочка, завдяки якій не треба нахилятися, коли обрізаю кущі біля коріння.

— Які найбільші складнощі вам доводиться долати під час війни?

— Заважає це “бахкання”. Ми вже настільки втягнулися в цей негатив, що здоров’я — особливо нерви — зовсім виснажені. Хочеться тиші, спокою, просто відпочити десь на бульварі. А коли починаються обстріли — біжу додому й сиджу в своїй розбитій квартирі.

— Окрім троянд, чим ще займаєтесь?

— Ви бачите, які на мені речі? Я все переробляю сама. Є гарні речі, які не підійшли комусь або привезли волонтери, — вони великі, тож я їх ушиваю.

Оцей піджак був дуже широкий у плечах — я розрізала, підігнала, пришила рукави. Усе роблю сама. Наволочки обшиваю мереживом. Допомагаю й сусідам — підшиваю їм речі.

— Ви досі живете у своєму напівзруйнованому будинку?

— Так. Наш будинок майже порожній. У другому під’їзді живуть двоє господарів, на першому поверсі — одна родина, а я — на другому. Все потрощене: стіни, стеля, меблі. Але волонтери допомогли з холодильником — і це дало мені велике бажання жити. Я дуже вдячна людям і радію кожному дню.

Коли бачу десь недоглянуті кущі — одразу наводжу порядок. У мене секатор завжди в сумці. Робота не важка, але потрібна. Кожен повинен бодай щось робити, щоб Херсон дочекався перемоги.

— Як минула окупація Херсона?

— Я постійно питала: “Навіщо ви сюди приїхали?” Вони відповідали, що “захищають від хунти”. Я тут 60 років живу — ніякої хунти не бачила! Солдати наказували замовкнути, погрожували покаранням. Усі страждали.

Я сама з Житомирщини. Закінчила там технікум. За направленням приїхала до Херсона — працювала в управлінні сільського господарства, у відділі землевпорядкування. Картографом пропрацювала майже сорок років. А тепер — на пенсії.

Якось поїхала на дачу — а там російські солдати. Пошкодили будинки, вибили вікна, виламали двері, забирали алкоголь. У мене теж розбили віконце, перевернули матраци, але закупорене вино не взяли. Отак і зустрілися.

— Маєте якийсь особистий ритуал, коли йдете обрізати троянди?

— Щоранку прокидаюся, дякую Богові, що жива, що можу ходити й працювати. Молюся за Україну, за нашу армію, за перемогу. А роботу знаходжу, щоб не сидіти без діла.