Не лише пандуси: що насправді означає інклюзія для одеських шкіл

Коли говорять про інклюзивну освіту, найчастіше згадують пандуси, ліфти або спеціально обладнані входи до шкіл. І хоча безбар’єрний простір справді є важливою умовою, він не вирішує головного питання – як зробити так, щоб дитина з особливими освітніми потребами могла повноцінно навчатися разом зі своїми однолітками. Інклюзія – це насамперед про організацію навчального процесу, підготовку педагогів, роботу фахівців і підтримку самої дитини.

Для Одеси ця тема давно перестала бути суто теоретичною. За даними Департаменту освіти і науки Одеської міської ради, у першому півріччі 2025 року в 82 міських школах працювали 546 інклюзивних класів, у яких навчалися 773 дитини з особливими освітніми потребами. Для порівняння, роком раніше таких класів було 539, а учнів – 762. Ще 144 інклюзивні групи функціонували у 49 дитячих садках. У місті також працюють дев’ять інклюзивно-ресурсних центрів, які проводять комплексну оцінку розвитку дітей та допомагають організувати їхній освітній маршрут.

Ці цифри свідчать про те, що інклюзивна освіта поступово стає звичною частиною роботи міських закладів освіти. Водночас зі збільшенням кількості інклюзивних класів зростає й навантаження на всю систему – від учителів до психологів, логопедів і фахівців інклюзивно-ресурсних центрів.

Поширеною є думка, що інклюзія потрібна лише дітям, які пересуваються на кріслах колісних. Насправді це лише одна з категорій учнів. Інклюзивне навчання охоплює дітей із порушеннями слуху чи зору, розладами аутистичного спектра, труднощами мовлення, синдромом дефіциту уваги та гіперактивності, інтелектуальними порушеннями та іншими особливими освітніми потребами. Для кожної дитини набір необхідної підтримки може суттєво відрізнятися.

Саме тому головний принцип інклюзії – не створити окремі умови для окремої дитини, а адаптувати навчальний процес таким чином, щоб вона могла навчатися разом із класом. Для цього в школах розробляється індивідуальна програма розвитку, визначаються необхідні корекційно-розвиткові заняття, а до роботи залучаються психологи, логопеди, дефектологи та інші фахівці.

Важливу роль у цій системі відіграє асистент учителя. Його часто сприймають як персонального помічника дитини, однак на практиці його функції значно ширші. Асистент допомагає адаптувати навчальні матеріали, підтримує взаємодію між учнем і педагогом, стежить, щоб дитина була залучена до спільної роботи класу. При цьому відповідальність за освітній процес, як і раніше, несе саме вчитель.

Не менш важливими є інклюзивно-ресурсні центри. Саме вони проводять комплексну психолого-педагогічну оцінку розвитку дитини, визначають її освітні потреби та надають рекомендації школі. Фактично саме висновок ІРЦ стає основою для організації інклюзивного навчання. Останніми роками мережа таких центрів в області розширюється, однак разом із цим зростає і кількість звернень від батьків.

Втім, на практиці головною проблемою часто стає нестача людей, які мають працювати з дітьми. Є дефіцит реабілітологів, сурдопедагогів, тифлопедагогів, олігофренопедагогів та інших фахівців корекційної освіти. Саме вони проводять додаткові заняття, які допомагають дитині опановувати шкільну програму. Через кадровий дефіцит навантаження на тих спеціалістів, які вже працюють у системі, залишається високим.

Не менш відчутне навантаження і на педагогів. Якщо в класі навчається більше тридцять дітей, а кілька з них потребують індивідуального підходу, підготовка до уроків стає значно складнішою. Учителю необхідно пояснити новий матеріал усьому класу, водночас адаптувавши окремі завдання для тих учнів, які цього потребують. Саме тому інклюзія працює лише тоді, коли вона є командною роботою, а не відповідальністю одного вчителя.

Повномасштабна війна додала ще один вимір цій проблемі. Якщо раніше доступність школи оцінювали насамперед за можливістю безперешкодно потрапити до будівлі, то сьогодні не менш важливим є питання доступності укриттів. Під час повітряних тривог усі учні мають мати можливість швидко й безпечно перейти до захисної споруди, незалежно від своїх фізичних можливостей. До цього додаються психологічні наслідки війни, вимушене переселення, тривале дистанційне навчання та стрес, які також впливають на освітні потреби дітей. Саме тому інклюзивно-ресурсні центри дедалі частіше виконують не лише діагностичну, а й психологічну функцію, працюючи як із дітьми, так і з їхніми батьками.

Попри всі труднощі, інклюзивна освіта в Одесі продовжує розвиватися. Кількість інклюзивних класів поступово збільшується, школи накопичують практичний досвід, а співпраця між педагогами, ІРЦ та батьками стає більш системною. Водночас важливо забезпечити школи фахівцями, створити умови для їхньої роботи, підвищувати кваліфікацію педагогів і робити доступними не лише навчальні кабінети, а й укриття.

Саме тому оцінювати рівень інклюзії, умовно кажучи, лише «за кількістю пандусів» було б неправильно. Набагато важливіше, чи отримує дитина необхідну підтримку щодня — на уроці, під час перерви, в укритті, у спілкуванні з однокласниками. Адже справді інклюзивною можна назвати не ту школу, де є спеціальне обладнання, а ту, де кожна дитина має реальну можливість навчатися, розвиватися і почуватися частиною колективу.