Коли смерть завжди поряд: як працюють одеські рятувальники в умовах війни

З початку повномасштабного вторгнення Росії робота українських рятувальників стала ще небезпечнішою. Хлопці виїжджають на ліквідацію наслідків обстрілів та прильотів під загрозою повторних атак. Їх ранять, убивають. У тому числі і в Одесі, де лише цього року кілька співробітників ДСНС постраждали та загинули внаслідок російської агресії. Але навіть такий високий ризик не зупиняє їх виконання своєї роботи. Кореспондентка Odesa Online поспілкувалася із одеськими рятувальниками.

Рятувальники – це одна велика родина

Андрій Скрипка працює рятівником уже 5 років. Каже, що вибрав цю професію, бо змалку любить допомагати людям. Під час повномасштабного вторгнення він брав участь у ліквідації багатьох прильотів у Одесі.

«Найважче було під час ліквідації пожежі в будинку на Добровольського, куди влучив шахед. Ми спочатку не знали, чи є там люди, хто вони. А потім почали знаходити їхні тіла. Було видно, що вони спали у своїх ліжках. Наприклад, мати в обіймах зі своєю дитиною», – розповідає Андрій.

Він згадує загиблих колег та каже, що цей рік був для всіх дуже важким. Але при цьому думок про звільнення у нього немає.

«Я почав лише сильніше ненавидіти росіян. І є бажання працювати. Ми маємо допомагати людям, саме тому я тут. А росіянам мене не залякати. І для мене немає такого, що я прийшов додому і тягнусь до чарки зняти стрес. Я йду до спортзалу. Та й на роботі, які б ситуації не були – стресу чи паніки не відчуваю», – розповідає рятівник.

Андрій Скрипка

За його словами, рятувальники – це одна велика родина, члени якої завжди підтримують один одного.

«Коли я буваю в інших містах, люблю подивитись, як працюють наші колеги. Завжди просто заходиш і кажеш, що ти рятувальник з Одеси і тебе гостинно приймають. У хлопців якось автомобіль в іншому місті зламався, і вони просто зайшли до колег та попросили допомоги. Одразу відремонтували», – згадує Андрій.

І наголошує, що рятувальників люблять не лише колеги.

«Часто, коли приїжджаємо на виклик, люди хочуть допомогти. Запитують, як шланг подати, чи води принести. Носять їжу, чай. Буває, звичайно, і не дуже приємні випадки, коли тобі розповідають, що ти якось не так гасиш, як людям хотілося б. Але зазвичай це п’яні люди», – розповідає чоловік.

Доводиться рятувальникам виконувати і роль психологів. На пам’яті Андрія були випадки, коли треба було вивести людей, а людям страшно було виходити. І доводилося у вогні вмовляти та переконувати, щоб люди дали себе врятувати.

Питання «навіщо» – не виникає

Надзвичайно велику та складну частину роботи рятувальників роблять сапери. Із самого початку повномасштабного вторгнення одеські сапери виїжджають на ротації до інших областей України. Це Миколаївщина, Херсонщина, Донбас та Харківщина.

Роман Миколайович Драч має великий стаж роботи – 21 рік. Це найдосвідченіший піротехнік на Одещині. Також він керує зведеними вагонами на фронтових територіях.

«Ми проходимо ротації два за два місяці. Я не бачив випадків, щоб у когось виникали питання, чому треба їхати. Усі розуміють, що це обов’язок, робота, яку ми маємо виконувати», – розповідає Роман Миколайович.

Роман Драч

За понад два роки повномасштабної війни чоловік побував на всіх напрямках. На його думку, найскладніші мінування були на Херсонщині, а найважче працювати було на Донеччині.

«На Херсонському напрямку вони мали багато часу, щоб влаштувати різні пастки. У Донецькій області були найжорстокіші замінування. Росіяни замінували навіть тіла своїх загиблих. Плюс там дуже близько фронт та постійні обстріли. Села на Донеччині зруйновані вщент. Крім фундаменту, нічого не залишається. Вже важко уявити, як там люди жили, працювали, будували своє життя. Наразі там порожньо», – розповідає Роман.

Окрім обстрілів, роботу ускладнюють і погодні умови. Влітку від аномальної спеки техніка виходила з ладу, а рятувальники втрачали свідомість та отримували сонячні удари.

Є села лише на карті, а де-факто їх немає

Олексій Шульга працює рятівником із 2018 року. Він також їздить на ротації два за два. Батько хлопця в армії пішов добровільно на другий день повномасштабного вторгнення.

«Він просто прийшов додому вже зі зброєю та повідомив мамі цей факт. Я так вчитися йшов. І собаку так купив. У мами дуже вибуховий характер, тож ми всі їй повідомляємо вже за фактом. Я, якщо чесно, тому й у сапери пішов, бо мати може вибухнути», – жартує Олексій.

Хлопець розповідає, як рятувальники потрапляли під обстріл, як гинули під час повторного замінування.

«Буває таке, коли ти вже обстежував та розмінував якийсь об’єкт, а згодом там знову заміновано. Напевно, це ДРГ. У нас так колега загинув, їхав дорогою, яку перевіряли. Якій багато разів усі їздили. І вибухнув на міні», – згадує сапер.

І каже, що постійно відчуває відповідальність за своїх колег.

«Скільки я взяв людей із собою – стільки маю повернути. Буває, важко, коли новенький. Треба постійно наглядати та нагадувати правила безпеки», – розповідає Олексій.

Олексій Шульга

За його словами, нерідко гинуть і цивільні. Наприклад, не можуть дочекатися, поки будинок перевірять рятувальники і заходять до нього самостійно.

«На нашій ротації чоловік поліз у підвал. На сходах вибухнув на міні. Відірвало ногу. Він упав униз, а там ще три», – згадує рятівник.

Іноді хлопці потрапляють у щойно звільнені села. Тоді вони годують людей своїми пайками, бо магазинів та їжі у таких населених пунктах ще немає.

Олексій згадує, що найважче було на Донеччині.

«Там майже все вже знищено. Буває, заходиш у село, а воно лише на карті є, а за фактом – ні. Російський цинізм не має меж», – зітхає рятувальник.