Життя всупереч: про знедолених тварин на «курортах» Одеської області (фото, відео)

Минулого літа ми розповідали про одеську зоозахисницю, засновницю центру перетримки «Мої живі собаки» Людмилу Мельникову, яка в буквальному сенсі врятувала сотні собак і кішок, не давши їм померти від голоду.А від початку вторгнення вона стала опікуватися тваринами в багатьох локаціях Одещини.

Це сумна історія про те, що від війни страждають не лише люди, а й тварини. Один із курортних районів Одеської області зазнавав (і зазнає досі) постійних обстрілів з боку російської армії. Десятки, а може й сотні зруйнованих будинків, селища майже без людей, повне запустіння та сліди від «прильотів». Люди звідси здебільшого пішли, а от собаки та кішки – залишилися. Хтось кинув своїх вихованців, хтось від звуків вибухів втік від хазяїв. Як це сталося, наразі не так вже й важливо. Важливо те, що без допомоги людини вони можуть загинути. Ці тварини не пристосовані до «дикого життя у природі».

Людмила Мельникова багато місяців приїжджає сюди, привозить корм, ліки для тварин. Ми були з нею тут у серпні минулого року і ось знову приїхали зараз. На жаль, через півроку ситуація змінилася у гірший бік. Котів та собак менше не стало, а от донорська допомога для центру перетримки – зменшилась. Довелося у притулку перейти на каші, щоб мати хоч якусь змогу кормити інших собак.

Але люди, яким не байдужа доля тварин, не здаються. Ось, наприклад, чудова дівчина Зіна, яка в одному із приморських селищ опікується знедоленими тваринами. Вона не лише їх годує, а й збудувала справжні «двокімнатні» будки для собак, сама утеплила їх. Також вона допомагає Людмилі Мельниковій та ветеринарам, коли собак стерилізують і роблять їм щеплення.

В іншому селищі в одному з будинків мешкає бабуся Наташа, яка у себе вдома годує десятки котів та кішок. Про неї ми вже теж розповідали минулого року, за цей час кішок стало більше, а вцілілих будинків у населенному пункті менше.

Інколи буває і зовсім страшно. Але бабуся Наташа свою думку не змінила: “Тут мій дім, і тут кішки, яким потрібна допомога. Якщо я поїду,хто буде ними опікуватися”. Тому, незважаючи на «гучне» життя в окрузі, вона не збирається залишати свій будинок і своїх вихованців.

А взагалі в селищі трохи моторошно – скрізь розбиті ракетами будівлі і жодної людини на кілька кілометрів.

Ідемо, і періодично зупиняємося,коли бачимо собак. Насипаємо корм, кажемо добрі слова – вони точно їх розуміють.

Людмила знає ще кілька місць в стороні від дороги, де теж живуть собаки. Заходимо туди, вони нас зустрічають – хтось радісно, хтось насторожено, але жодна не виявляє агресії.Відчувається, що багато з них колись мали свій дім і свою людину. А сьогодні змушені виживати, і лише можна уявити, як їм страшно під час обстрілів.

Крім поодиноких жителів, які ризикують тут залищатися, чи не головними опікунами собак стали військові. Вони їх постійно підгодовують і радіють корму, який залишає їм Людмила. Тепер деякий час не потрібно буде турбуватися. чим пригостити чотирилапих,які до них вже звично приходять на обід.

Кожного з собак захисники називають по іменам, розповідають, що до зграї додалися ще кілька. І одна вже має цуценят. Людмила зіткає – клопоту додалося. З часом маму потрібно буде стерилізувати. а про малюків з’являться пости в соцмережах, в надії, що хоч когось заберуть добрі люди. Але забирають мало, дуже мало…

P.S.

Друзі, нагадаємо, що навіть невелика допомога зоозахисникам – це врятовані життя тварин, які змушені виживати у вкрай важких умовах.

 

 

_______________________________________________________________________

Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.