Життя в окупації, «робота під прикриттям», фіксація злочинів РФ: як через війну херсонський фотохудожник став журналістом

Знайомтесь: Олександр Андрющенко, професійний фотограф, фотохудожник, фотожурналіст. Майже 40 років займається художньою фотографією. І хоча профільна освіта у нього зовсім інша, але фотографія фактично стала його життям. Проте велика війна, за словами Олександр, все перевернула з ніг на голову – 24 лютого 2022 року пішов новий відлік життя.

– Де Ви зустріли російське повномасштабне вторгнення?

– Війну ми з дружиною зустріли в різних місцях. Дружина – на лівому березі, я – у Херсоні. Спочатку був, скажімо так, «тиждень шоку і ступору». Фактично ми не знали, що це. З одного боку, ми були начебто готові до того, що можуть початися військові дії з боку РФ стосовно України. З іншого боку – все одно, до цього не можна бути готовим повністю. Тиждень ступору. Потім почав себе опановувати. І перша думка – що робити, як жити далі? Тому що життя Херсона було фактично зруйновано. Величезні черги за хлібом, за продуктами. Продукти в супермаркетах були «розметені» буквально за три-чотири дні. Багато хто займався благодійністю. Для пенсіонерів пекли безплатний хліб, хоча хто міг платити, той платив.

– Що було далі, коли минув шоковий стан від окупації міста?

Фактично вісім місяців окупації, в якій я перебував, я не брав до рук фотокамеру. Єдине, що мені допомагало – мій смартфон. Я, наскільки це було можливо, фіксував, що відбувається в Херсоні. Насправді це було дуже небезпечно, але я розумів, що хтось повинен це робити. Багато хто виїхав, багато хто сховався, хтось ходив на мітинги. Я, наскільки це було можливо, фіксував ситуацію. Тоді ж мені запропонували співпрацю з одним українським Телеграм-каналом. І я, відпустивши бороду (щоб більш старим виглядати), катався на велосипеді по місту, через блокпости, через, скажімо так, недругів. Довелося посміхатися, говорити російською, вдавати, що ти «свій» і фіксувати те, що можливо. Вони бачили такого дідуся, ще з Радянського Союзу, вважали – «значить свій».

– Вас перевіряли?

Так, кілька разів потрапляв під перевірки. Зокрема, на дорозі якось мене зупинили працівники ФСБ, але ми якось з ними доволі приємно поспілкувалися, вони мені побажали щасливої дороги і я собі поїхав. Чесно кажучи, дуже важко морально було все це витримувати. Коли ти йдеш містом і бачиш на будівлях органів влади триколор, і хтось вже казав, що це «назавжди», чесно кажучи, було моторошно.

Але страх пройшов – страшно було перший тиждень. Потім Херсон себе опанував. Кожен займався своєю справою, багато хто волонтерів. А хтось дуже пильно спостерігав, що відбувається в місті (посміхається) – скажімо так: велика була помилка окупантів у тому, що вони не відключили інтернет у місті. Завдяки цьому наші війська бачили кожен крок окупантів. І звісно ж, реагували на це відповідним чином.

– Вас ніколи не викривали? Чи не забороняли знімати?

Коли я спілкувався з працівниками ФСБ, мене спитали – ким працюєте? Я кажу, що фотограф, але зараз не працюю. Вони питають –  а де знімаєте? Відповідаю: у Херсоні, але повторюю, що зараз не працюю. Коли запитали «чому?» відповів прислів’ям – коли говорять пушки, музи мовчать. Вони все не вгамовувалися, продовжували запитувати, мовляв, «а для себе фотографуєте?». Кажу – мені страшно з камерою у місто виходити. Вони мені і відповідають: то так, якщо будете знімати – то будете з відрубаними руками.

Власне, тому я вісім місяців був без камери. Тільки в квартирі виймав з кофра – потримати в руках, щоб не забути це відчуття. Так ми жили 8 місяців між правим і лівим берегом – їздив в село на велосипеді до дружини. А потім довелося лівий берег покинути і дружині. Хата залишилася там напризволяще, все майно лишилося там. А ми опинилися, як кажуть, «голі і босі» тут, на орендованих квартирах. Але все змінилося 11.11.2022 року, коли звільнили Херсон.

– Як це було?

– Чесно кажучи, спочатку навіть херсонці не вірили, що це справді українські воїни. Думали, що це провокація, бо перед цим попереджали, що можуть бути провокації. Але вже ввечері вже все стало ясно, що це дійсно свої.

– Як Ви відреагували?

– Буквально відразу я узяв у руки свою фотокамеру і побіг фіксувати всю цю радість, яка настала у місті. Це були такі емоції у людей! Описати їх фактично неможливо. І навіть зараз, коли я беру інтерв’ю у людей, коли ми згадуємо саме дату «11.11», люди плачуть. Незалежно від того, чоловік це чи це жінка. Емоції дуже потужні були. Я не пам’ятаю таких емоцій у себе навіть – таких, як були у мене у ці дні. Був десь тиждень такої суцільної ейфорії, радості.

– А потім?

– Ну а потім почалися обстріли. Херсон сидів без світла, без опалення, без зв’язку.  Десь три тижні. Потім поступово все почало з’являтися. Почав наладжуватися мобільний зв’язок. Спочатку ставили пересувні станції, які давали інтернет і зв’язок, але тільки у денний час. Вночі цього не було, але поступово все змінилося – інтернет з’явився, вода з’явилася, світло з’явилося… але при цьому й почастішали обстріли.

– Ви знову почали працювати як фотограф?

– Як фотограф я почав працювати з першого дня звільнення Херсону. Ну, звісно ж, це не фотостудія, не художня фотографія, нічого. Тут вже пішов інший стиль роботи – чистий фоторепортаж. І тоді я почав думати про те, щоб трошки змінити свій профіль. Раніше фотожурналістикою я займався лише інколи. А тут подумав – чи не зайнятися мені цим серйозно?

– Відразу вдалося реалізувати задумане?

– Сталося так, що будівлю, у якій ми проживали (а ми жили у напівпідвалі у наших друзів), двічі обстріляли. Перший обстріл відбувся 18 грудня. Два снаряди впали у наш двір. Один будинок був зруйнований, сусідський. А я фактично у десяти метрах від епіцентру вибуху у той момент був. Правда, я перебував у приміщенні, тому, слава Богу, все було нормально. Але тільки ми встигли поставити вікна, як через п’ять днів прилетіло вже нам – на горище. Виникла пожежа, яку ми гасили.

Чесно кажучи, вже нервова система була в такій напрузі, що ми вирішили таки виїхати. Поїхали до родичів дружини та пробули там фактично вісім місяців. Хоча спочатку думали – може, на два-три тижні поїдемо та повернемось, але не складалося.

– Що було далі?

– Після того, як підірвали дамбу Каховської ГЕС, вже не можна було всидіти на місці. Я щоранку дивився новини, щоранку моніторив все це. У мене серце розривалося, мені хотілося додому («додому» – це умовно кажучи, бо безпосередньо мій дім – на лівому березі). І ми з дружиною прийняли рішення: повертаємося. Ну і з того моменту, з вересня минулого року, ми тут у Херсоні. Мене медіаплатформа «Вгору» взяла у свою сім’ю. У нас чудові стосунки, я люблю свою роботу, бо я люблю фотографію. Окрім того, плюс до фотографії ще додалося і відео. Зараз доводиться більше відеоматеріалів робити, але я люблю все щось новеньке. Дуже сподіваюсь, що рано чи пізно «світлі» сюжети, так би мовити, «візьмуть гору» у нашому Херсоні. Хочеться перемоги, хочеться потрапити у свою сплюндровану хату – а вона точно сплюндрована, бо там рік жили окупанти. Я не знаю, як я себе поведу, коли я все це побачу – втім, я морально я готовий до всього. Але хочеться додому.

– Ви зараз працюєте – фотографуєте, фіксуєте злочини росіян у прифронтових та фронтових містах. Розкажіть, як ви бачите свою місію?

– Мені не раз ставили питання – чому ти повернувся під обстріли, адже тут же страшно, тут можна загинути… Я скажу, що тільки дурень не боїться. Нормальна людина – вона боїться, у неї є, як кажуть, почуття самозбереження. Але хтось повинен це робити. Хтось повинен фіксувати злочини – фіксувати злочини окупантів, щоб вони потім не могли від цього відкараскатися. Багато хто думає, що журналістика вона нічого не дає, але за цей рік, як я працюю у виданні, я бачу, що від нас дуже багато залежить.

Світ повинен бачити всі ці злочини. І я сподіваюсь, що винні будуть покарані.

________________________________________________________________________
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.