Життя у «тилу» Харківщини: знищені будинки, залишки радянських пам’ятників та п’ять авіабомб за один ранок (фото)

Селище Борова знаходиться у Ізюмському районі на Харківщині. Це недалеко від Луганської області. До війни тут проживало біля 5 000 людей, наразі – як мінімум вдвічі менше. Коли я прибула на Харківщину, це селище стало моїм вимушеним тимчасовим притулком.

За початковим планом я мала працювати із однією з бригад на адміністративному кордоні Харківської та Луганської областей. Але поки я доїхала, ситуація у військових стала «дуже гарячою».

«У нас штурм, сильний авіаобстріл. Поки що ми тебе взяти не можемо, зачекай трохи в тилу. Відіб’ємось – заберемо», – сказали мені військові.

Умовний тил

Прогулявшись по селищу, я побачила, що цей тил, у якому я опинилася – трішки умовний. У населеному пункті знищені всі адміністративні будівлі, школи, аптеки, магазини та навіть радянські пам’ятники, які тут із якоїсь причини ще залишилися.

«Останні два місяці дуже стріляють. Майже кожної ночі. Я втекла сюди з селища Чернещина. Воно вже зовсім знищене. Гадала, тут трохи тихіше буде. Але ні», – жаліється мені Ольга.

Син жінки поїхав до Харкова. Іноді вона приїжджає до нього на декілька тижнів.

«Я курсую. То там поживу, то тут. У Харкові спокійніше. Але тут – ближче до хати. Ви не уявляєте, яке красиве у нас було село. Село на нашій Україні – неначе писанка, село», – цитує Ольга Тараса Шевченко та плаче.

Ольга

З Борової до її села їхати всього 18 кілометрів, але в останній раз жінка була там чотири місяці тому. Коли приїжджала, хата ще була ціла. Якщо точніше – хата була не зовсім знищена.

«Дуже хочеться вірити, що ще щось залишилось. Хочеться провідати, але дуже лячно туди їхати», – розповідає Ольга.

Поруч з нами містяни «латають» невеличкий магазинчик. Власник кричить робітникам, щоб вони спочатку повісили табличку з назвою – «Продукти».

«Бо люди не знають, що працюємо і йдуть повз нас», – нарікає чоловік.

Робітники відповідають – мовляв, тільки вчора цю табличку вішали, але від чергового обстрілу її знову збило.

Я питаю у чоловіків – чи багато у них роботи?

«Та багатенько. Кожного дня бомблять. Вчора з шостої ранку до восьмої вечора працювали», – відповідає один з робітників.

«Нащо їм та земля, якщо вони навіть картоплю саджати не вміють?»

На другий день я познайомилась з бабою Катею та Сергієм. Баба Катя живе одна, а Сергій – з дружиною та сином. Вони єдині, хто залишився в 4-поверховому будинку.

Сергій з дружиною – місцеві. І покидати свою домівку не хочуть. Запитую, чи не страшно їм?

«Та дуже лячно. Кожного разу засинаєш і не знаєш, чи прокинешся», – каже Сергій.

Але їхати звідси все одно не хоче.

«Я жив трохи в Ізюмі. Квартиру орендуй, заплати за місяць – і на їжу вже не вистачає. А тут хоч хата своя»,- пояснює чоловік.

Сергій

А ось баба Катя не виїжджає, бо стереже квартиру доньки. А сама донька знаходиться в Румунії.

«Я сюди з села переїхала, Дружелюбівки. В мене там хата, а у доньки тут квартира. Село моє вже знесли. Їздила туди, коли могла. Що не знищили росіяни, то вкрали. Навіть холодильник винесли. Ось тут сиджу, сторожу майно», – каже баба Катя.

Баба Катя

Вона розповідає, що її племінник є військовим, але де він і що з ним – невідомо. Він безвісти зниклий.

Місяць тому у баби Каті був інсульт.

«Та прилетіло так, що будинок затрясся. Ледве врятували. Думала помру. Воюють росіяни за цю землю. Хоча нащо вона їм? Вони навіть картоплю саджати не вміють», – зітхає жінка.

Окрім баби Каті та Сергія у дворі живе дуже худа киця. Вона так жалібно нявкала, що я обшукала всі магазини у пошуках корму.

«Що ти її балуєш тими пакетиками», – кричить мені Сергій.

Я у свою чергу сварю його, що він не годує кішку. Проте з’ясовується, що кішка – не його. Власники виїхали з багатоповерхівки до приватного будинку, бо там трохи безпечніше. Але кішка пам’ятає свій дім і кожного разу сюди повертається. Кішка теж дуже хоче додому.

Життя у підвалі

У Боровій я почала сумувати. Селище дуже маленьке – я його обійшла пішки ще в перший день. А ще тут часто немає води, світла, і, звісно, інтернету.

Але наступного дня, вже о п’ятій ранку, мені було не до суму. Росіяни нанесли черговий авіаудар. Я прокинулась від потужного вибуху. На моє ліжко впали речі з підвіконня. Вибігши зі страху в коридор, я намагалася себе переконати в тому, що то мені наснилось. Але зателефонували військові, повідомили про обстріл та порекомендували спуститись до підвалу.

Проте я сплю завжди під снодійним і на момент першого вибуху ще не зовсім прокинулась, тому, схопивши ковдру, я вирушила досипати у коридор. Взяла про всяк випадок з собою камеру та телефон, майже вже лягла, але тут пролунав другий вибух.

На цей раз у підвал я бігла вже без камери. Мені здавалось, що прилетіло прямо в будинок. Було вже не до сну і не до власного майна.

У підвалі мене зустріла сімейна пара пенсіонерів. Як з’ясувалося, вони там живуть, а точніше, ночують, вже два місяці. Перенесли розкладайку та найбільш цінне майно. Вдень повертаються до квартири, а спати ходять до підвалу.

Десь після третього вибуху я запитала в них, як довго це зазвичай триває.

«А ти зателефонуй Путіну та спитай. Я звідки знаю» – відповів чоловік.

Як виявилось, цим ранком росіяни скинули п’ять авіабомб. Одна людина загинула, одна важко постраждала.

Постскриптум

До військових, на жаль, я так і не доїхала. Хлопці повідомили, що йдуть важкі бої. І немає ані часу, ані можливості забрати мене до себе. Пообіцяли наступного разу, якщо буде хоч трохи тихіше.

Військові не звикли скаржитись, але я знаю, що останні кілька діб вони взагалі не спали. Тому що немає часу і не вистачає людей.

А люди, які б могли їм допомогти, зараз відпочивають в клубах та на пляжах і роблять вигляд, що війни в країні немає.

Олена Соломонова