Задунайська Січ: останній форпост вільного козацтва

Народжений у Січі

На світанку, коли сонце поволі піднімалося над дельтою Дунаю, у хаті, критій очеретом, народився Іван – син козака Петра та його дружини Катерини. Подружжя утворилося вже тут, у Задунайській Січі. Тут, у густих заростях очерету, де річка Дунавець впадала в море, жили тисячі козаків, що не бажали коритися ані московському самодержавству, ані долі звичайних селян.

Його батько був гармашем, мати займалася господарством, разом вони ростили сина, навчали його козацьких звичаїв, любові до волі та військової справи. Оксана, хоч і була жінкою, вміла стріляти з рушниці не гірше за чоловіків, бо в Січі все могло трапитися: напад ворога чи розбійницький наскок.

***

Ми спілкуємося з Оленою Бачинською – доктором історичних наук, дослідницею історії українського козацтва. І, слухаючи її, саме така картина найпершою постала перед моїми очима.

«Запорожці, що втекли за Дунай, швидко організували нову Січ за звичними правилами. Як і на Запоріжжі, вони обирали кошового отамана, мали курені, дотримувалися суворої дисципліни. Водночас тут почала формуватися нова структура поселень: поряд із Січчю з’явилися хутори, де селилися родини козаків», – розповідає Олена Бачинська.

Як народилася Задунайська Січ

Коли російські війська влітку 1775 року взяли Запорізьку Січ у кільце, старий кошовий Калнишевський не мав жодного шансу. Московські солдати зрівняли Запорозьку твердиню з землею. Кошового отамана Петра Калнишевського заслали на Соловки, частину старшини відправили на каторгу або в заслання, а рядових козаків змушували вступати до російської армії. Ті, хто не бажав служити імперії, тікали за Дунай, де згодом заснували Задунайську Січ.

«Задунайська Січ виникла тому, що турецька влада дозволила козакам жити за своїми законами. Їм виділили землі в дельті Дунаю, де вони мали свою адміністрацію, військо й навіть суд. Вони не підпорядковувалися османським законам у внутрішніх питаннях, але мали зобов’язання не воювати проти мусульман і служити султанові.

Османська імперія використовувала козаків як мобільну армію. Вони брали участь у бойових діях на Балканах, допомагали обороняти османські кордони, придушували повстання.

Однак турецька влада не повністю довіряла козакам. Вони жили окремими загонами, мали своїх отаманів, але підпорядковувалися османським комендантам фортець», – пояснює Олена Анатоліївна.

Життя між війною та миром

Козаки в Задунайській Січі мали чіткий поділ між військовою та буденною справами. Коли приходив наказ із султанського палацу, вони збиралися в похід – виступали проти австрійців, поляків або навіть тих самих запорожців, які перейшли на бік Російської імперії. Козацькі гармати гриміли у битвах, а шаблі – сяяли в бою.

«Буденне життя козаків складалося з двох основних занять: війни і господарства. У мирний час вони займалися рибальством, засолюванням риби, скотарством, торгівлею. У той же час у Січі залишалася військова структура, і за наказом султана козаки могли бути мобілізовані для служби».

Але коли війни не було, життя текло своїм руслом. Козаки займалися рибальством – виловлювали осетрів, ловили судака, виготовляли в’ялену рибу. Скотарство теж процвітало: тут випасали великі отари овець і табуни коней. Житла їхні були простими – глинобитні хатки, криті очеретом, із дерев’яними лавами та глиняними печами.

«На відміну від Запорізької Січі, де жінкам забороняли жити, Задунайська Січ поступово перетворювалася на поселення з сім’ями. Багато козаків одружувалися з українками, молдаванками, болгарками, створюючи новий соціум».

Як Задунайська Січ занепала

Однак, як і Запорозька, Задунайська Січ не могла існувати вічно. У 1828 році, під час чергової війни Російської імперії з Османами, частина задунайських козаків вирішила перейти на бік царя. Вони виступили проти своїх же товаришів, спалили січові укріплення, відкрили російським військам прохід через Дунай. Це стало кінцем Задунайської Січі. Османський султан наказав ліквідувати рештки поселення, а тих, хто залишився вірним імперії, переселили вглиб Анатолії.

«Російська влада обіцяла повернути козакам привілеї, землі й статус. Але після переходу вони не отримали права відновити Січ – їхні землі роздали, а самі вони стали або державними селянами, або приєдналися до Чорноморського козацького війська», – каже історикиня.

Після ліквідації Задунайської Січі в 1828 році частина козаків оселилася не лише в селах, а й у великих містах, таких як Ізмаїл, Галац, Вилкове, Кілія та Тульча.

Вилкове сьогодні

Вони інтегрувалися в місцеві громади, займаючись рибальством, торгівлею та іншими промислами. Це сприяло збагаченню культурного та соціального життя цих міст.

Кілія сьогодні

Свято-Миколаївська церква у Кілії, яка була побудована у 1648 році

Зокрема, в Ізмаїлі козаки брали участь у розвитку міської інфраструктури та підтримували традиції, пов’язані з козацьким устроєм. Їхня присутність у цих містах є черговим підтвердженням того, що після падіння Січі козацька традиція не зникла, а знайшла нові форми існування.

“У цих містах досі живуть їхні нащадки, хоча багато хто вже не знає свого козацького походження.», – зазначає Олена Бачинська.

Були на Одещині і козацькі села  – Дракуля, Старокозаче, Акмангит, які існують і сьогодні.

Свято-Покровський храм у селі Старокозаче. Фото: https://travels.in.ua/

Так, Дракуля тепер село Трудове Кілійської громади, а Акмангит – Білолісся Татарбунарської громади. Село Старокозаче і до наших днів зберегло свою назву.

Храм у заснованому козаками селі Дракуля (нині Трудове)

Так само частина задунайських козаків залишилася в межах сучасної Румунії, особливо в районах Тульчі та Галаца, де їхні нащадки живуть і сьогодні.

Одеський слід

Багато козаків після знищення Січі переселилися в Одесу. Тут, у портових районах, вони працювали в соляних промислах, каменоломнях, ловили рибу та торгували на базарах. Райони Чубаївки, Пересипу та Молдаванки стали домівкою для багатьох колишніх січовиків, які втратили військову справу.

Сьогоднішня Молдаванка

Історія Задунайської Січі – це важлива сторінка української історії. Це не лише про козаків, які жили за Дунаєм, а й про тих, хто після її знищення розчинився серед одеських міщан і селян. Їхні нащадки досі живуть серед нас, можливо, навіть не здогадуючись, що їхні предки боролися за свободу та жили за козацьким законом. 

 

________________________________________________________________________

Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network