Як живуть фронтові міста на Донеччині (фоторепортаж)

У Донецьку область під час повномасштабного вторгнення я приїхала вперше, і шалено боялася. Загальне враження підтвердило мій страх: розбиті будинки і цілі вулиці, постійні обстріли, перелякані люди. Здавалося б, як тут виживати, але люди все одно живуть.

Лиман

Перше місто, яке я відвідала був Лиман. Практично все розбите:  будинки, школи, дитячі садки. Світло у місті вже є, газу немає, а вода – по-різному.

У місто продовжує “прилітати”, але, незважаючи на це, вулицями ходять люди, навіть дітей можна зустріти.

“Я виїжджала під час окупації, жила в Києві у доньки, потім повернулася, бо тут робота, а в Києві не було на що жити. Звичайно, страшно, страшно засинати, думаючи, що можеш не прокинутися, але це війна. Я знаю, що війна не скрізь у країні відчувається, я знаю, що багато хто нас, донецьких, звинувачує у тому, що вона йде, але хочу сказати, що нас багато тих, хто любить Україну, хто хоче жити в Україні і хто бажає тільки нашої перемоги”, – розповіла нам місцева мешканка Вікторія.

Біля розбитої будівлі «Нової пошти» продає каву місцева мешканка Олена, вона залишалася в місті під час окупації.

“Було страшно, приходили, будили о п’ятій ранку, обшуки, питання. Зараз теж страшно, фронт поряд, прилітає щодня, але з нашими військовими – не так страшно”, – каже Олена.

Жінка хотіла б виїхати, хотіла ще під час окупації, але тримає батько інвалід,  якого нема на кого залишити.

 

 

Святогірськ

Святогірськ у довоєнний час був гарним курортним містом, зараз тут розбите все.

“Це був найкращий готель у всій Донецькій області, приїжджали депутати, бізнесмени, наше місто взагалі було курортним, а зараз розруха і коли це закінчитись – неясно. А дуже хочеться просто пожити”, – скаржиться співробітник готелю Віктор.

Лавру мені вдалося сфотографувати лише зовні – усередину не пустила її охорона. Просто на вході охоронці повідомили, що без дозволу та супроводу священика пускати мене не можна і дозвіл від військових – не указ. Не можна так говорити, але я не впевнена, що церква, в яку не пускають людей, служить Богові.

Я дуже боялася їхати на Донеччину, але потім з сумом їхала звідти. Бо зовні суворі міста підкорили щирістю та душевністю їхніх жителів.

А ще – я вкотре відчула сталеву мужність та надійність наших Захисників. Милі, добрі, чемні – вони дуже допомагали мені та готові допомогти кожному мирному жителю. Але відчувалось, що то лише для мирних, а для тих, хто лізе на нашу землю зі зброєю, вони шансів не залишають.

Олена Соломонова