«Я живий, і це – вже перевага»: історія незламності захисника на позивний «Тигр»

З Євгеном ми познайомилися ще наприкінці 2016 року під час роботи над документальним фільмом про бойовий шлях 28-ої окремої механізованої бригади. Хлопець запам’ятався, як шибайголова з чистим серцем. Тоді воїн мав позивний «Дукат», але зараз побратими перейменували його на «Тигра».

Всі ці роки ми продовжувалися спілкування. Пізніше Євген встиг повернутися до мирного життя, але у перші дні повномасштабного вторгнення знову взяв до рук зброю, щоб захищати країну. У січні цього року через ворожу міну втратив ногу. Нині він вже пройшов реабілітацію, отримав постійний протез та повертається додому. «Тигр» погодився знову стати героєм нашого матеріалу та розповісти про свій бойовий шлях, поранення та думки стосовно повернення до цивільного життя.

Євген народився в Олександрії на Кіровоградщині. Тоді, у 90-ті роки, багато українців їздили на заробітки до Росії. Так сталося і з його батьками. Хлопчика вони, звичайно, взяли із собою. Там він виріс, закінчив школу, але завжди думками був з Україною, мріяв повернутися. До того ж в рідному місті залишилася його бабуся.

На момент початку російсько-української війни Євген також проживав в Росії та сповна наслухався ворожої пропаганди. Але бажання повернутися в Україну не зникло. Наприкінці 2014 року він приїхав до бабусі, відсвяткував з нею Новий рік та саме тоді зрозумів, що він вдома. Тоді ж зустрів майбутню дружину Олену.

Тож до РФ повернувся, щоб завершити всі справи і вже у березні остаточно приїхав до України.

Про мобілізацію у 2015 році та рідних, які залишилися в РФ

Пішов захищати Україну Євген майже одразу – відправився за другом дитинства Андрієм, що мобілізувався.

«До речі він зараз також поранений, у Вінниці в шпиталі. Тільки в мене нижня ампутація, а в нього верхня».

Тоді всі рідні Євгена це рішення не підтримували.

«Казали: «Ти лише тільки приїхав, нащо туди лізеш». А в мене була сильна зацікавленість, тому що початок війни я ж застав ще там, в РФ. Дивився, що там по телевізору показували, бачив ту пропаганду і, відверто кажучи, мабуть, трошки їй вірив. Коли я сюди приїхав, спілкувався з братами, і ми може трохи не розуміли один одного. Я думав: «Ну як, я ж бачив, що «росіяни молодці». Це ми щось тут робимо не те». Десь у глибині душі все ж були такі думки. Так що, по-перше, я пішов задля того, щоб дізнатися правду».

Реальну ситуацію стосовно того, що коїться на російсько-українській війні, Євген зрозумів дуже швидко – вже на перших виїздах.

«Я бачив, що робиться. Бувало, дзвонив батькам і казав: «Це зовсім не те (що кажуть по телевізору в РФ – прим.ред.). Та вони мені тоді не вірили».

Але згодом мати все зрозуміла. У 2017 році жінка повернулася до рідної Олександрії, щоб доглядати за своєю мамою, яка захворіла. Вона радикально змінила своє ставлення до російсько-української війни, побачивши все на власні очі. А ось до батька Євгену не вдалося достукатися.

«Він зараз там, промитий цією пропагандою. Нікого не хоче слухати, нікому не хоче вірити. Ми з ним більше про це не спілкуємося, бо це дуже важко. Кожен раз, коли я з ним говорю, буває, хочеться сказати: «Папа, ну що за фігню ти собі вбив у голову? Тобі мало сина з інвалідністю? І ти ще не віриш?». Але як би не було – це мій батько, я люблю його та поважаю. Звісно, мені хотілося б, щоб він повернувся додому. Але раз воно так, то воно так. Я не зможу нічого змінити. Я дуже гостро реагую, коли мені намагаються доказати те, чого немає».

Також в Євгена в Росії живе тітка та двоюрідна сестра. З тіткою він спілкується, а з сестрою жодного разу не говорив, тим більше, що її чоловік воює проти нас.

«Я іноді думаю – а може це взагалі він встановив ту міну, на якій я підірвався».

Про те, як повернувся на службу після повномасштабного вторгнення

Тоді, у 2016 році, після того, як відслужив півтора роки, Євген демобілізувався, одружився на коханій жінці, працював у таксі. Але 24 лютого 2022 року одразу усвідомив, що не може стояти осторонь. Тож, коли дружина повернулася ввечері додому – все зрозуміла без слів.

Євген з дружиною Оленою

«Я її тоді заспокоював, казав – це на пару місяців, а потім все вирішиться. І вже 26 лютого ми з кумом Сергієм «Тихим» погнали у військкомат. Ми з ним ще в АТО познайомилися, потоваришували, я його донечку хрестив. Поїхали, не знаючи, як там будуть наші сім’ї, що буде. Я йому кажу: «Ми з тобою вже знаємо, що робити, вже навчені».

«Тигр» та «Тихий»

Питанню стосовно мотивації Євген дивується.

«А що може ще мотивувати? На твою країну наступає ворог. Уявіть: в твою домівку прийшов сусід і каже «Я буду тут жити». Що робити? Потрібно його виганяти. Не має він права до тебе прийти в хату. Ви повинні його вигнати, знищити. Всі ті, хто також в перші місяці пішли, всі ми знали, чому йдемо. Не було ніяких умовлянь. Нам просто треба було захищати, зупиняти, виганяти. Щось робити».

Про нову професію

Під час повномасштабної війни Євген перекваліфікувався з корегувальника артилерійського вогню на оператора дронів.

«В АТО в мене була артилерійська бусоль ПАБ-2М. Як я працював? Побачив десь спалах, навівся, порахував, визначив координати артилерії, звідки був вихід. Більш-менш спокійна в мене була робота. І в повномасштабну спочатку займався тим самим. А потім мене командир відправив на навчання. Тривали вони десь три дні – показали що робити, що крутити, і відправили нас на позицію вже з дроном. Якось я підняв його у небо і….загубив.  У перший день. Так переживав, так засмутився – три дні ми по полю з хлопцями лазили, шукали його. Не знайшли», – тепер з гумором розповідає ветеран.

Згодом «Тигр» став вже досвідченим оператором – приборкав «пташок». Каже, що очі у небі – це дуже важливо. Допомагає бачити будь-які під’їзди, виїзди з позицій, евакуацію та багато іншого.

«Дрони – це топ. Їх багато різних, які використовуються для різних задач. Ось в мене була задача – подивитися, чи заїжджає техніка, особовий склад. Знайти та знищити».

Про відмінності АТО/ООС й повномасштабної війни

«Це небо і земля. Сьогоднішня війна більш жорстока, більш технологічна, більш убивча. В період АТО були також жаркі моменти, як, наприклад, Донецький аеропорт, Іловайськ, Дебальцево, Луганський аеропорт. Але зараз це зовсім інша війна. Для мене в АТО було легше. А повномасштабна куди важче – заїзд, виїзд на позиції, наступ, пересування по замінованій позиції. І треба не забувати, з ким ми воюємо. Серед них є ті, хто воює усе життя – контрактники, кадрові військові. Не треба думати, що всі там лошари. Лошари – ті, хто швидко закінчуються. Досвідчені військові – це досвідчені військові. Вони навчені, і навчені добре».

«Тигр» та «Тихий»

Про мирне населення

Звичайно, під час служби і в АТО/ООС, і повномасштабної війни, Євгену та побратимам доводилося спілкуватися з мирними жителями.

«Спілкувалися, але не зі всіма. В основному з тими, хто хотів допомогти, підказати, щось зробити. Пускали нас помитися, попрати одяг. Стригли нас, кормили. Хтось, наприклад, колесо запасне привіз. Немало таких людей. Але багато є таких, які допоможуть, але не хочуть проявляти себе. Я думаю це тому, що вони бояться. Бо люди всі різні. Сьогодні він нам допоміг, а завтра прийшла кацапня – і його здали.

А є й такі, що сьогодні вони нам допоможуть, а завтра – кацапні. Та будуть казати, як вони їх чекали. Та я взагалі не засуджую. Хто знає, на що піде людина заради збереження свого життя та рідних. Помогли – слава Богу. Не допомогли – Господь простить. Були й гадості. Розповідали й про голки у пиріжках.

А ще я ніколи не забуду один епізод. Під час АТО ми заїжджали якось у невеличке містечко на Дніпропетровщині. І ось ми їдемо, а жіночки вздовж дороги вставали на коліна, хрестилися, нас хрестили. В мене у той момент навіть сльози на очах навернулися. Несподівано було. Але й зараз люди реагують. Також під час реабілітації на заході країни побачив, що люди відносяться до військових з повагою».

Про братів менших

Навряд чи є українські військові, в яких нема жодної історії про котів, які прибивалися до них, чи цуценят, яких вони врятували та виростили. І, вочевидь, «Тигр» не міг обійтися без маленького котячого друга.

«Тварини є постійно. Ось в мене був чорно-білий кіт. Я назвав його Іржан, як в одному мемі. Він такий крутий – в бліндажу всіх мишей переловив. А якось через цього Іржана мене чуть не «затрьохсотили». Він пропав, ну а я пішов його шукати. І саме був обстріл. Я почув вихід, що щось летить – впав у грязюку. Воно там бахкає, все в диму, в мене в голові дзвенить.. Я злякався, біжу, мене трясе. Значить прибіг, а кіт собі спокійно в бліндажі лежить».

«Тигр» та Іржан

Ну і куди без собак – їх також було багато. Як і коти, вони приходять до бійців на ліжка, обіймаються, гріють. Можуть піти з бійцем на пост.

 

Зазвичай тварини самі прибиваються до військових, мами-кішки приводять свою малечу.

Про поранення

Каже, в ніч на 4 січня, напередодні рокового ранку, його турбували погані думки.

«Усю ніч не міг заснути. Ніколи такого не було, а тут почали мучити думки, як дружина та мати відреагують на те, якщо мене не стане. Тож заснув вранці, взагалі не виспався. І нас відправили працювати. Я кажу куму Сергію: «Мене рубить спати». Він відпустив мене випити каву, а сам залишився літати. Тож я взяв дрона, щоб віднести його, повернути антену, бо нам потрібно було готуватися до наступного виїзду. Зробив все, побачив, як інший наш дрон літає -вирішив почекати, як він відлетить. Тож я дивлюся на нього, відходжу у сторону, буквально трошки переставив ногу…і стався вибух.

Пам’ятаю якісь удари по голові, наче чимось важким мене втулили, і я впав. Перелякався, спочатку навіть не зрозумів, що трапилося. Встав – до окопу метрів 15. Починаю бігти і падаю. До того ж на одне око не бачу, а інше заливає кров з розсіченої брови. Руками тими брудними тру, намагаюся роздивитися, і бачу, що з ногою якась біда – вона вивернута. Я зрозумів, що бігти не зможу, хоча й спробував на неї встати, але там був вже капець. І ось повзу і кричу куму: «Сєрий, я 300». Думаю – а раптом він мене не чує? Тож повзу йому на зустріч».

Але, на щастя, Сергій почув та вибіг до пораненого друга. Євгену швидко наклали турнікети. «Тигр» каже, що у подальшому вдалося уникнути більш високої ампутації ноги, бо «Тихий» зробив все, щоб Євгена якомога швидше евакуювали.

«Якби мене забрали ввечері, то ноги б вже не було повністю. Тому що коли турнікет довго стоїть, то відрізають по ньому. Приїхала евакуація – хлопці зі 118-ї бригади. Вони молодці – це не моя бригада, але вони приїхали, вивезли мене. Я дуже їм вдячний. Весь час, що їхав з ними, реготав – боявся, щоб не загубили мене, тому що там така дорога – вгору, вниз, вгору, вниз. До речі не було дуже боляче. Ті, хто був в моїй ситуації, мене зрозуміють – відчуття, коли в тебе щось відірвало – це як сильне оніміння. До сліз. Більш за все болить від турнікета, а не від самої травми. Та страшно, щоб ніяку артерію не перебило – я більш за все у випадку поранень боявся стекти кров’ю».

Відео евакуації пораненого Євгена

«Тож, як ми приїхали, прийшли хлопці з інших підрозділів – почали виносити мене до точки евакуації. Вони мене, напишіть, будь ласка, і про це, вони мене впустили. Я впав, лежав собі, та вже не було що сказати. Тільки думав: «Господи, та вже донесить мене». Та все одно вони молодці, спрацювали класно».

На стабілізаційному пункті у Запорізькій області Євгена «виключили» наркозом. Прокинувся він вже у Запоріжжі. Звідти відвезли до Дніпра, потім – до Києва. Ну а зі столиці «Тигр» відправився на декілька місяців у Львів до всеукраїнського сучасного центру з протезування, реконструктивної хірургії, реабілітації та психологічної підтримки Superhumans, де надають безкоштовні послуги дорослим та дітям, які постраждали від війни. Засновником центру є одеський бізнесмен Андрій Ставніцер.

«Нога була розірвана майже до коліна, але лікарі зібрали її. Тож в мене нема ноги по кістку. Ну й проблеми з зором – було осколкове поранення. Мене успішно прооперували, зір відновився. Звісно, трошки не так, як колись, але, Слава Богу, бачу».

Про реабілітацію та ВЛК

Усі медики, з якими Євгену довелося зустрітися під час лікування та реабілітації, залишили у бійця виключно позитивні враження.

«Всі вони дуже круті – лікарі, анестезіологи, медсестри, санітарки. Виконують свою роботу на 200 відсотків. А ще дуже запам’яталася завідуюча відділення офтальмології у столиці. Вона мене дуже підбадьорила, коли я туди потрапив».

Боєць легко звик до протезу. Каже, що вже бігає.

«У цьому центрі дуже професійні спеціалісти. Іноді, звісно, матюкався, думав собі: «Відчепиться вже від мене – дістали». А вони наполягали: «Давай, роби». Взагалі-то я, як тільки встав на протез, вже більш-менш нормально ходив».

Євген вже отримав постійний протез та їде додому.

«Я пройшов ВЛК, визнаний непридатним. Ця комісія – звісно, «геморой» для лікарів, бо бюрократія нікуди не поділася. Окрім своїх операцій, пацієнтів, вони ще повинні сидіти з цими документами. До такого доходить, що десь не так відступив, не так пробіл зробив – і документи повертають».

Про повернення

Реабілітація позаду, наразі «Тигр» відправляється у рідне місто. В нього багато планів, ділитися якими він не готовий, «щоб не наврочити». На питання стосовно того, чого б хотів у післявоєнному майбутньому, відповідає, що бажає забути все, окрім хлопців, які загинули на війні.

Євген, Сергій та загиблий у 25-річному віці побратим Володимир

Євген каже, що повернення військових до цивільного життя після всього того, що вони пережили – це дуже й дуже складний процес.

«Коли був у лікарні, поряд лежали хлопці, порівняно з якими я ще й нічого такого не бачив. Коли їх слухав, в мене йшли мурахи по шкірі. Цим хлопцям повернутися у цивільне життя дуже важко. Тут тільки підтримка близьких людей. І то – постійні зміни настрою, починаєш стикатися з тим, що тебе не розуміють. А багатьом пофіг, де ти там був. Зі 100% цивільних тільки 20-30% тебе розумітимуть. Решті взагалі по барабану, що ти там бачив, де ти там був.

Взагалі-то мені сприймати все це легше – я був в АТО, пам’ятаю повернення. Напевно, рік я відходив. В мене також були перепади настрою. Якщо бути чесним, то буває сядеш, вип’єш – смуток накотить і вже думаєш по-інакшому.

А зараз хлопці, які повертаються… Вони таке бачили! Що там після цього з психікою робиться? Ніхто не працює з військовими.

Ось мене направляють на заняття до психолога. Я вдень прийшов, побалакав з ним –  все добре. Ну а ввечері колотить всього, трусить.

Але багатьох хлопців бачив без двох ніг, і без рук. Та вони на позитиві. Напевно, більш через те, що їх підтримують їхні родичі.

Повернення військового додому – це дуже складний шлях. Ти відвикаєш від цивільного життя. Зараз я повертаюся, і мені страшно. Не від того, що не зрозуміють – жінка у будь-якому випадку буде підтримувати, розуміти. Страшно, що мене 2,5 роки тут не було. Я відвик, це важко.

А ще хотів сказати, що цивільним, які вдома, не треба говорити, що їм важко. Тоді військовим буде легше все це переносити.

А взагалі – Слава Богу, живий, здоровий. Не те трошки здоров’я, але живий. Вірю, все буде добре. Головне від цього всього відійти».

***

Десятки тисяч військових, які повертаються з фронту, потребують нашої поваги та підтримки. Процес адаптації може бути дуже важким, неправильне слово чи дія може стати тригером, тож треба уникати психологічної ретравматизації ветеранів. Давайте допоможемо повернутися їм до цивільного життя.