«Я просто роблю те, що маю робити»: херсонець Максим Ревега про волонтерство, взаємопідтримку і силу команди

Він ніяковіє, коли його називають відомим волонтером, і не любить говорити про себе. «Важлива команда», — каже Максим Ревега, голова херсонської філії МБФ Patriot Ua. Під час війни він залишився в місті, допомагав людям, коли страх і невідомість паралізували багатьох  —  він діяв.

Сьогодні Максим продовжує волонтерську роботу — разом із командою забезпечує цивільних і захисників, а «лікарняна клоунада» стала для нього не лише способом допомагати іншим, а й своєрідною терапією. Про довіру, ризик, вигорання та людяність під час війни — у відвертій розмові з Odesa Online.

Де вас застали перші дні вторгнення? 

Війна не стукає у двері — вона приходить і ламає життя. 24 лютого ніхто нічого не розумів, усі були в шоці. Пам’ятаю, мама збиралася на роботу, я її зупинив. Люди ходили вулицями й теж не розуміли, що відбувається. Зранку мені зателефонувало керівництво й сказало, що працювати не потрібно — ніхто не знає, що буде далі. Пострілів я не чув — можливо, міцно спав, але відчувалася незрозумілість. На другий день зібрав друзів і почав допомагати. Взагалі ми волонтерили ще з 2014 року.

Була така ситуація: люди вже тікали від росіян — зі Станіслава та інших міст — у чому були. Допомагали речами людям, які залишили свій дім, а також завозили необхідне хлопцям, які нас захищали.

Ви не виїжджали з міста і продовжували працювати для людей. Чим конкретно займалися під час окупації — крім допомоги речами?

Я був керівником кількох магазинів. Не власником — мене залишили управляти. Допомагав людям з готівкою: журналістам, працівникам «Укрзалізниці», лікарям. Зарплати приходили на картки, а я допомагав знімати й отримувати гривню. Звісно, без відсотків. Це не мої гроші, та й брати відсоток за допомогу — неправильно. За мною стежили росіяни. Якось їхав у маршрутці — подзвонив незнайомий номер та одразу запитали: «Максим, а ти обналичиваешь как? Через приложение?». Я відчув, що тут щось незрозуміле. Сказав, що я взагалі таким не займаюся. У відповідь почув: «А ты хорошо подумал?». Я відповів, що так. Каже: «Ну хорошо, удачи тебе».

Іншого разу зателефонувала знайома бабуся – я знав її сина. Ну, заможня людина. Попросила «як раніше» допомогти з готівкою та запропонувала для цього приїхати на таку цікаву місцевість – на силікатний завод. Відчув, що не можна туди їхати. А ще й зустрів знайому — вона каже: «Ти що, здурів? Він же (син) працює з росіянами». Я вимкнув телефон. Розумію, що якби поїхав, то мене б тут уже не було.

Як змінилося ваше життя після звільнення Херсону?

Як би складно зараз не було — стало легше дихати. Після звільнення можна знову вільно почуватися та говорити.

Ви стали одним із найбільш відомих волонтерів у місті. Розкажіть про ваші проєкти. Звідки, наприклад, «лікарняні клоуни»?

Для мене не мета бути «відомим волонтером». Я просто роблю те, що, на мою думку, маю робити.

Проєкти…  Мені дуже подобається лікарняна клоунада — це і моя психотерапія. Ми приходимо до дітей. Це не циркова клоунада і не анімація — ми радше фантастичні персонажі з дитинства, що заходять у буденність лікарняної палати.  Це майже як акторська майстерність: якщо тобі нема чого донести дитині, ти нічого й не даси. Але варто шукати, «діставати» з себе — і бачиш зацікавленість, справжні усмішки. Із досвіду роботи в ляльковому театрі знаю — якщо дітям не цікаво, вони просто встануть і підуть.

Тож ми приходимо, стукаємо, питаємо дозволу: якщо дитина не хоче — не заходимо. Буває спершу відмовляє, а потім чує сміх у сусідній палаті — і їй вже цікаво. Ми можемо посумувати разом, поговорити чи пограти — у залежності від того, що потрібно дитині.

Окремо — допомога військовим і цивільним. Працювали з Фондом Рональда Макдональда в Україні — доставляли гуманітарну допомогу від McDonald’s. Маємо сильного партнера на Заході — передавали автівки для наших хлопців, берці, зараз зайдуть спальники. Я не люблю говорити про себе — важлива команда. У Херсоні є велика волонтерська родина, і нам потрібно єднатися по всій країні.

Мені дуже приємно було, коли я був на заході Україні, у Львові, і ми заїхали до моїх партнерів. Я  їх ніколи в житті не бачив, ми спілкувалися через Facebook. І одна з партнерів – Настя – під час бесіди підкреслила, що я багато роблю. Але я розумію, що це, зокрема, саме завдяки ним — Насті, Віталію, іншим волонтерам на заході, що є важливою ланкою нашої діяльності. Вони передають допомогу, але, на відміну від нас, не бачать очей тих, до кого вона доходить — військових і цивільних. І хочу додати, ці моменти дуже мотивують.

З якими складнощами доводиться зіштовхуватися?

Вигорання. Напевно у кожного волонтера, який довго та наполегливо працює, воно трапляється. У мене — раз у два місяці: не хочеш ні з ким говорити, телефон тригерить, не береш слухавку, тіло ламає, мозок не хоче думати. Але у нас така ситуація: якщо кацапи дають нам кожного дня такі задачі, поодинці ми не зможемо їх вирішити. І важливо, що є волонтерська родина. Існує сильний ланцюжок: сьогодні щось є в мене — передаю другу, який передасть комусь іншому; а завтра він — мені.

Чи є особисті історії, що запам’яталися під час цієї роботи?

Кожна історія особлива. Згадую лікарняну клоунаду. Ми з командою зробили свято у дитячій лікарні — принесли солодощі, іграшки, книжки. Помітив дівчинку, що стояла осторонь: видно — хоче підійти, але соромиться. Було багато фото з аніматором у костюмі пса Патрона. Коли всі розійшлися, вона підійшла: «А можна я сфотографуюся?» Сфотографувалися — аж світилася від щастя — і побігла. Запитав персонал, де батьки. Сказали: вона одна, батьки загинули, має ще чотири чи п’ять братиків і сестричок. Мене це дуже зачепило. Я вирішив зробити для неї невеличке свято: звернувся до друга-фотографа – роздрукували фотографію, зробили гарну рамку та передав дитині.

Історії з окупації. Я розумію арабську, жив у Єгипті три з половиною роки. Ми ходили Херсоном з моїм другом Мухаммедом — єгиптянином з Каїру — як іноземці. За потреби переходили на арабську — це рятувало.

Якось треба було знову зняти гроші. Потім їхав із Таврійського району до центру. Біля автовокзалу — російський блокпост. Нас з автобуса вивели, перевіряли по одному: питали, шукали татуювання, дивилися телефони. У мене з собою було 115 тисяч гривень — якщо побачать, кінець. До Мухаммеда підійшов росіянин у балаклаві: «Татуировки есть?». А мій друг української не розуміє, російською володіє слабко. Тож що росіянин сказав – не зрозумів. Я пояснив: араб, мусульманин, тату йому заборонені. Той глянув на мою футболку з Буддою: «А ты что, индус?» В мене взагалі щось переклинило, я говорю: «Смішно. Я — перекладач». Він: «Забирай свого араба і сідай у маршрутку». Нас ніхто не перевірив — ні документи, ні сумку. Сіли, почекали ще одного хлопця — і поїхали.

Ще епізод: коли зв’язку не стало, Мухаммед допоміг нам дістати SIM-картки. У «На связи» він показав свій арабський паспорт — там усе арабською. Запитали, чи є інший документ. Він дістав закордонний — теж арабською. Продавати відмовилися. Мухаммед влаштував виставу, пояснив, що він єгиптянин і йому мають дзвонити з Єгипту. Після цього погодилися. «Скільки?» — «Три». Взяли для нього, для мене і для його дружини. Так ми й отримали цей нікому не потрібний російський номер.

Коли був перший майдан у Херсоні під час окупації, ми з Мухаммедом переклади наявну інформацію для арабської спільноти.  Також відправляли відео у Казахстан.

Чого вам нині найбільше бракує у повсякденному житті?

Порозуміння між людьми. А ще дуже тригерить, коли люди забувають, що триває війна. Наприклад, під час окупації у День міста боляче було дивитися, як дехто, вибачте, «нажирається до поросячого визгу». Зараз розумію: це мої реакції, намагаюсь інакше думати, але іноді це знову тригерить.

Коли вперше виїхали до Яремче у січні 2023 року на навчання, накрило — тиша, нічого не «прилітає», не виють сирени. Викладач щось говорить, а в мене сльози течуть, інформацію не сприймаю. У Львові — те саме: друзі знімали кіно про Херсон під окупацією, і знову накрило, особливо коли побачив свій дім.

Про що мрієте, коли думаєте про майбутнє?

Як і кожен українець — про перемогу. Але всі чекають на неї, а про «після» майже ніхто не думає. Буде багато проблем: хлопці повернуться — треба допомога; у волонтерів, які евакуювали людей і допомагали військовим — також буде ПТСР. Треба це розуміти й готуватися. Було таке: вивозили жінку з Білозерки до Миколаєва — за тиждень-два почалися проблеми з психікою. Ми тут живемо на адреналіні й звикли. І для нормального життя нам потрібно навчатися. Нам потрібно наші мізки перебудовувати, готуватися до мирного життя.

А яку головну думку хочете донести читачам?

По-перше – бажаю всім миру. А ще – треба єднатися. Якщо шукати те, що нас роз’єднує — знайдемо. Якщо шукати те, що об’єднує — теж знайдемо. Краще бути єдиними «як кремінь».

 

_____________________________________________________________________

 

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.