Виконуючи наказ: розповідь військового, який зміг обдурити росіян і вибратися з окупованого Маріуполя

Ми спілкуємося з 24-річним військовослужбовцем Віктором, який долучився до лав Збройних сил України, коли йому виполонилося 18 років. У свої юні роки цей молодий, мужній чоловік пережив дуже багато. Віктор розповів про себе, про Маріуполь, про свої перипетії.

– Як для тебе почалося повномасштабне вторгнення?

– У січні 2022 року я поїхав у місто Маріуполь на ротацію. 22 лютого ми почали вже готуватися. Нам видали зброю, ми вже спали зі зброєю і чекали наступу. 23 лютого я поїхав зранку на пост, який знаходиться на виїзді з Маріуполя, на Нікольському напрямку. Нам вже тоді сказали, що ось-ось почнеться прорив росіян. 24-го лютого біля нас стояла ПВО – рано вранці я почув, як його розірвало. Побачивши «гриб», я зразу розбудив свого колегу, буквально скинув його з ліжка. Ми одягнулися, взялися за зброю, знищили камеру над нами і перекрили повністю блокпост. Ось і весь початок. Далі чекали росіян.

– А чому перекрили блокпост?

Нам сказали, що з Нікольського напрямку йшли росіяни і вони розстрілюють машини, у тому числі і цивільних. Усіх підряд. Тому ми вже людей не пускали на виїзд, а у місто пускали тільки військових. Далі ситуація стала ще складніше. Коли нам сказали, що на нас з Криму, їде 70 одиниць техніки, то поліція втекла з блокпосту. Вони сіли у авто і поїхали в Маріуполь. Ми залишилися вдвох із моїм побратимом. На той момент ще був зв’язок, ми зв’язалися з командуванням, запитали – можливо, нам ще когось підвезуть, чи може нам від’їхати у місто (у нас був ЗІЛ-131). Пізніше нам підвезли ще двох хлопців. Разом ми чекали ворога – 70 одиниць російської техніки. Потім до нас приїхало місцеве ТрО. Вони були хлопці сміливі, але недосвідчені – деяких з них я навіть вчив автомат у руках тримати. Ми просто стояли, чекали. Але нам пощастило – назустріч росіянам висунулися «азовці» – вони їх просто розвалили вщент. Дуже гарно і чітко, просто розвалили. Над нами вже літаки літали, ми бігали з місця на місце, скажем так, хотіли вижити.

– Далі так і залишалися на блокпосту? 

– Ні, нам дали команду, щоб ми відступили у місто. Ми приїхали на свою базу, а потім нас відвезли на «Азовсталь», поселили на четвертому поверсі у будинку біля пожарної частини, яка є на території заводу. Там ми допомагали азовцям ночами ловити мародерів.

– Багато мародерів було тоді?  

– На жаль, так, багато. Деякі крали все, навіть телевізор. Я не знаю, навіщо їм був телевізор – вже і світла не було, нічого не було. Хлопці старалися відновити світло, але по факту його вже там не було. Зв’язку не було, я днями не виходив на зв’язок. Мама дуже сильно хвилювалася. Іноді я вибігав на високий поверх щоб трошечки зловити зв’язок і написати мамі чи просто подзвонити, сказати, що живий, що все гаразд.

– Як далі розвивалися події?

– Наше командування вирішило, що ми будемо у 555-му госпіталі допомагати хлопцям займатися обороною, у тому числі самого шпиталю. Ми мінялися: два дні ми були на базі, а два дні ми були у госпіталі. Допомагали, приймали поранених, видавали медикаменти, стояли в обороні. Надивилися всякого… дуже багато людей, дітей було у підвалі. Там народжували, лікували, а вони все бомбили і бомбили. Ми були у шпиталі до того моменту, поки туди не прилетіло два ФАБа. Один спочатку прилетів поруч – вибухова хвиля пошкодила одне із відділень. Ми побігли туди доставати вагітну жінку – уламки придавило їй ногу. За допомогою підручних засобів ми дістали її та передали лікарям.

Десь за годину, напевно, прилетів другий ФАБ – прямо по госпіталю. Я вибіг, бачу, що шпиталя вже майже немає, все розбито.

Ми почали евакуювати поранених на Азовсталь. Зібрали усі матраци, ліжка, медикаменти, все, що змогли – забрали. Азовці камазами перевозили все це на завод.

Ніколи не забуду одну жіночку. Я забігаю до шпиталю, бачу жінку. У неї був розпорошений живіт. Вона сильно злякалася, трусилася від страху, просила бути з нею поруч. Ми всіх поранених, які ще були у шпиталі, позвозили у одну кімнату. Відвезли туди і цю жінку. З нею поряд постійно хтось був із наших.

Пам’ятаю також, що тієї ночі загинув один із наших побратимів. Він був поранений ще до «фабів», і йому була потрібна термінова операція. Під час її проведення прилетів ФАБ і у шпиталі відключилося світло. Через це наш колега загинув на операційному столі.

Над нами тоді спокійно літали бойові ворожі літаки, вертушки, бо у нас не було ні ПВО, нічого. Хоча азовці та морпіхи, якщо не помиляюсь, збили чимось два літака, але потім вони просто вище піднялися і наші вже нічим не доставали.

У той день, після другого прильоту ФАБа ми ще переночували у шпиталі, точніше «провели нічний час», дивилися за пораненими. Вранці за нами мали приїхати, але не приїхали, бо хлопців також атакували росіяни. Ми висунулися самі, хотіли потрапити на Азовсталь, але росіяни вже підірвали міст. Ми приїхали до локомотивного депо, яке розташоване прямо біля моря. Думали, як перебратися, чекали. Їжі вже як такої не було – гризли якісь сухарі, цукор. Все уже кінчалося – у тому числі і медикаменти. Їх вже майже не було. А у нас були поранені.

– Ви звернулися до свого командування?

– Наше командування подзвонило своєму командуванню… У підсумку керівництво вирішило, що нам можна попробувати вибратися. Але як? Яким шляхом? Шлях залишався фактично один – через російські блокпости. Треба було переодягнутися і спробувати вийти. Нас вишикували та запитали – хто готовий ризикнути? Ті, хто був готовий, зробили крок уперед. У тому числі і я. Переодягнувся у цивільний одяг, вигадав собі легенду, мовляв, приїжджав до дівчини, не служив і не хочу служити (хоча на той момент я вже служив 6 років).

– Того ж дня вирішили вибиратися з Маріуполя?

– Наступного дня вранці я з побратимом з іншої бригади сів у Жигулі,  поїхали до першого-ліпшого бомбосховища, взяли жіночку з дитиною та поїхали на перший блокпост.

Мене стали перевіряти. Дивилися татуїровки, питали, чому так мало речей і таке інше. Я хоч і нервував, але відповідав, що, мовляв, це все, що залишилося. І добре, що в мене був паспорт – я їм його показав. Якби був без паспорту, мене стовідсотково би забрали.

Нас допитували, після чого мене відпустили, решту залишили. Мені ще й в іншому пощастило – повз їхав автобус, яким я поїхав далі. За шість днів я пройшов 22 російські блокпости. У Бердянську довелося затриматися на чотири дні. Росіяни закрили місто, бо наші атакували їхній корабель. Після цього вони нікого не впускали та не випускали з міста, навіть евакуційні автобуси.

Пам’ятаю такий епізод: у Мангуші я познайомився зі студентами, вони мене почастували хлібом. Я так був радий шматку хліба, що просто рвав його руками і їв. Дуже голодний був. Так вийшло, що я «прибився» до цієї групи студентів і з ними рухався далі. Одні з них поїхали до Росії через Крим, інші, у тому числі і я, рухалися далі територією України, і зрештою опинилися у Запоріжжі.

Виїжджали через Василівку, там недалеко від цього міста нас добу тримали, без їжі, без нічого. Потім з’ясувалося, що чеченці нами прикривалися. Після останнього блокпоста було мінне поле – я взяв маленьку дівчинку на руки і пройшов його. Далі автобусом ми їхали вже територією, яка контролюється Україною. Коли побачив синьо-жовтий прапор на одній з машин, я був такий щасливий, як ніколи. Але до кінця не вірив, доки ми не проїхали три наші блокпости. Після цього я зателефонував мамі та командуванню.

– Чи не було бажання втекти до Росії?

– Звісно ні. Мене туди не тягне. Я ненавиджу їх.

– Чи багато хто вийшов з Маріуполя так, як ти? 

– Так, багато хлопців ризикнули та вийшли, а інші попали в полон. Одного з нашої бригади з полону вже забрали, а ще один – досі там знаходиться.

– Кажуть, що після повернення в тебе були проблеми, бо вважали, що ти мало не здійснив СЗЧ (самовільне залишення частини – ред.).

– Я не виходив на зв’язок упродовж шести днів. Один раз мені подзвонів старшина, а ми у той момент якраз під’їжджали до російського блокпосту. Я сказав старшині, що передзвоню і поклав слухавку. Тобто так, 6 днів не виходив на зв’язок, всі хвилювалися, але я не втік, не подався у СЗЧ.

– Звідки ти родом взагалі?

– Я із Західної України. Рівненська область, місто Дубно.

– Що спонукало тебе приєднатися до лав ЗСУ у 18 років?

– У мене батько служить з початку 2015 року. І я вирішив піти разом з ним служити. Ще у 17 років я хотів поступити до вишу, у Сухопутні війська. Хотів стати офіцером. Не вийшло – чесно кажучи, завалив математику, не здав.

Але нічого – зараз я поступив у вищий начальний заклад. І з часом все одно доб’юся свого.

_______________________________________________________________________

Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.