Ветеран-ветеринар Олексій Притула: «Я бачив свою травму, я медик, і знав, що це точно не кінець життя»

Влітку 2024 року відео з однієї звичайної ветеринарної клініки «Айболіт» у Одесі несподівано стало вірусним у соцмережах. Камера зафіксувала, як клієнт, побачивши, що у ветеринара Олексія Притули немає ніг, почав лаяти його, а потім просто втік. Невігласа швидко знайшли, він вибачився. Але ця історія набагато глибша, ніж публічне засудження та публічні вибачення.

Олексій народився в Одесі, але дитинство його пройшло в Ізмаїлі. Там він жив до 2011 року. Закінчив Одеський державний аграрний університет, отримав спеціальність ветеринара. У 2022 році Олексій добровільно пішов захищати Україну. На фронті чоловік втратив ноги, але не втратив бажання боротися далі. Про перший бій, важке поранення, тривалу реабілітацію і новий етап у житті — читайте у інтерв’ю.

«Я не спав, обійняв дружину і лежав, доки не почув перші вибухи»

– Олексію, чи були ви дотичні до Збройних сил України до повномасштабного вторгнення?

– Ніколи не був, не цікавився армією. До 2014-го певною мірою навіть уникав її. А от у 2014 році після відродження Національної гвардії пішов до частини, подав документи, там мені сказали, що передзвонять. Ніхто не передзвонив, і цю тему спустив на гальмах, тим більш дружина була вагітною, клопотів вистачало. Сьогодні я розумію, що це було неправильно, і за весь цей проміжок часу, з 2014 до 2022 року мені соромно.

– Соромно за державу?

– За себе. В моїй країні йде війна, а я як громадянин не роблю нічого, щоб її зупинити. Я розумів – те, що почалося у 2014 році, просто так не завершиться: буде гірше і гірше. І коли сталося вторгнення, то я просто вибухнув. Я зрозумів, що, нарешті, зможу зробити те, чого не робив ці вісім років.

– Згадайте перший день вторгнення. Де ви його зустріли?

– В ліжку, як і більшість українців. Я лежав біля дружини, потім встав, попив води, повернувся, обійняв її і лежав до тих пір, поки не почув перші вибухи. Потім відкрив «телеграм», і все стало зрозуміло.

– Чи було у вас відчуття наближення вторгнення?

– Це стало зрозуміло, коли Путін розпочав цю метушню з «Лугандонією». Я одразу почав шукати в інтернеті інструкції, як поводити себе і що робити, коли у твоє місто входить окупант.

«Місяць підготовки, і я на околицях Бахмуту»

– Коли ви долучилися до війська?

– В середині березня я пішов до ТЦК. Потрібен був час зібратися з думками, вирішити, що з сім’єю робити. Я подав документи, але передзвонили мені тільки у липні і запросили у навчальний центр. Паралельно займався волонтерством.

– Коли ви подавали документи, то мали розуміння, де хочете служити?

– Ні. Це був 2022 рік, і такого різноманіття можливостей, як зараз, не було. Певно, я міг би більш ефективно виконувати якісь медичні завдання, але на той момент мені було абсолютно все одно. Мені хотілося якомога швидше почати вбивати росіян.

– Власне, як ви вирішили питання з сім’єю?

– Дружина в мене «декабристка». Сказала, що залишається зі мною. Дитину ми відправили до її батьків, це недалеко.

– Де почали службу?

– 5 липня я потрапив до навчального центру, а рівно місяць потому вже був на околицях Бахмуту у складі 25-ї десантно-штурмової бригади.

– Як вважаєте, ви отримали достатній рівень підготовки?

– Ні, недостатній. Над цим потрібно було працювати і працювати. Але йшла гаряча стадія війни, люди всі були мотивовані.

«Їхали зачищати посадку, а приїхали в тил до орків»

– Олексію, розкажіть про перший бойовий досвід.

– Серпень 2022 року. Позиційна війна. Кацапи ще не дуже просуваються, але намагаються. До міста доволі далеко. Вісім днів на позиціях. Як кажуть кацапи: «з корабля на бал». Вони використовували все: і міномети, і РСЗВ, і, навіть, гвинтокрили. Постійні обстріли. Це капець, але нам пощастило. Наші позиції не штурмували.

– Потім, наскільки мені відомо, ви брали участь у звільненні Харківської області.

– Так. Наша бригада однією з перших увійшла до Ізюму. Для нашого маленького підрозділу все пройшло відносно лайтово. Ми не стикалися із спротивом протягом наступу, але мені вдалося взяти в полон кацапа. Тобто я гадав, що це кацап, а він виявився луганським лайном. Потім у шпиталі я себе цим заспокоював, мовляв, хоч якусь користь приніс.

– За яких обставин це сталося?

– Нас мали завести на точку в посадці, яку треба було зачистити та закріпитися. Але людина, що мала нас туди завести, щось провтикала і завезла нас в тил до кацапів. Ми їхали на БМП і побачили перед собою «КАМАЗ» із літерою Z. Отримуємо команду «десант-земля» і починаємо зачищати будівлі. Орків нема. Я зайняв позицію за парканом під розлогою вишнею. Мене не видно. І тут я бачу, що здалеку до мене рухається людина. Невідомо, хто це: військовий чи цивільний. Потім стало ясно, що це кацап. Він йде на мене, і не бачить. Без броніка. Йде, як дитина, і розмахує автоматом. Я починаю думати, що робити. Почну стріляти, раптом ще якісь орки повилазять. Почекав, щоб він підійшов. Від хвилювання почав давати йому купу команд, які одночасно виконати неможливо. Він не намагався чинити опір, кинув автомат. Документів немає, якійсь «чорт» з Луганська. Зв’язали його та передали командиру.

«Болі не відчував, попросив хлопця поряд тримати мене за руку»

– Коли ви дізналися, що буде наступ на Харківщині?

– У той же день. Я – старший солдат. Це людина, яка не знає ніхрена. Ми розуміли, що щось буде, але не більше.

– Поранення ви отримали вже на Лиманському напрямку. Як це сталося?

– Зі штурмовиків мене перевели у стрільці-санітари. Я був долучений до медичної команди бригади. Завдання – вивезення поранених, перша ланка евакуації. Я та водій на «хаммері». Того дня ми вели бої в районі Ямполівки, отримали завдання приїхати на точку та евакуювати хлопців. Точку жорстоко обстрілювали. Ми прибули, але поранених не було. На під’їзді ми потрапили під обстріл. Уламок потрапив у колесо, і воно луснуло. Ми заховали машину під деревом, укрилися в ярку. В якийсь момент мені здалося, що недалеко від мене розкривається касета. І мені відриває ноги, просто крошить їх.

– Вас врятував водій?

– Ні, він був поряд, переховувався, потім возився з машиною. Кілька разів до мене підходив і думав, що я «двісті», адже на певний час я відключився. Я прийшов до тями, наклав турнікети, переховав документи та розтрощений телефон і почав кликати на допомогу. Болі я не відчував. До мене прийшли хлопці, я втратив свідомість. Прийшов до тями, коли мене виносили з ярку. Вони зупинили «мотолигу» та закинули мене туди і вивезли. Адреналін – ти про все думаєш одночасно. Зі мною був хлопець – я попросив тримати мене за руку, і він тримав. У стабілізаційному пункті мені повідрізали все, що бовталося. Це було 30 вересня. Цієї ночі евакуювали до Харкова, знову була операція. Туди приїхала дружина з друзями. Потім був Київ, де я провів півроку. Знову були операції, ускладнення, ампутації. Після виписки я потрапив у хаб для важко поранених хлопців. Було інтенсивне протезування десь до кінця серпня 2023 року.

«Я бачив свою травму і розумів, що це не кінець життя»

– Коли ви повернулися до роботи?

– Після новорічних свят, на початку січня 2024 року. До мене у клініці гарне ставлення, зробили гнучкий графік.

– Скажіть, коли вас евакуювали з поля бою, які були думки?

– Якщо ви питаєте, чи боявся я померти в той момент, то відповім, що абсолютно ні. Я бачив свою травму, я медик, і знав, що це точно не кінець життя. Це ноги, це навіть не руки.

– Чи були моменти після отримання поранення, коли ви жалкували, що долучилися до війська?

– Ні. Жодного разу. Ні тоді, ні під час лікування, ні зараз. Ніколи не жалкував про ланцюжок своїх виборів, що призвели мене на це крісло.

– Чи були у вас проблеми з державними органами влади у плані отримання виплат, статусу учасника бойових дій?

– Я знаю, що в багатьох ці проблеми є. Мені пощастило, в мене не було. Ну як, все було в рамках звичайної роботи цих органів. Так, були затримки, але у межах допустимого.

«Треба більше думати про тих, хто у війську, а не про його гіпотетичних учасників»

– Ви стали відомим на весь інтернет завдяки сумному випадку із клієнтом, який образив вас, побачивши протези. Що це взагалі було, на ваш погляд?

– Для себе я історію з цим типом закрив. Є люди кончені. Він такий не просто тому, що він ненавидить інвалідів чи ветеранів. Він просто мажор, який звик так жити. Ми з ним зустрічалися, він відверто сказав, що він хам і так живе. Я виключив для себе в нього ветеранський контекст, і для мене це важливо. Це така людина. Він добре поплатився. Крім того задонатив на патронатну служб «Янголи «Азову» 10 тисяч доларів.

– Зараз в суспільстві одна з болючих тем – мобілізація, яку в народі називають бусифікацією. Росіяни пішли іншим шляхом, і роблять ставку на одномоментні виплати. Як гадаєте, чи допоміг би Україні такий досвід?

– Гадаю, що на якусь частину людей це б вплинуло, підняло мотивацію. Чи одразу б усі пішли у військо? Ні, звісно. Якусь роль це зіграло. Але, на мою думку, наразі треба більше думати про тих, хто вже є у війську, а не про гіпотетичних його учасників.

Інтерв’ю було організовано громадською організацією «Вільні та вірні».