Головна > Новини > «Українська хата» – відтворена історія та жива пам’ять

«Українська хата» – відтворена історія та жива пам’ять

12:17 12 Січня 2025

Біля прядки сидить молода жінка, пряде нитку й тихо наспівує українську народну пісню. Поряд у печі потріскують дрова, а в глиняному горщику готується щось смачне. В хаті тепло й затишно: на стінах висять рушники, на долівці постелені ткані доріжки, а на покутті – ікони, прикрашені вишитими рушниками. Саме так я завжди уявляла собі українську хату позаминулого сторіччя. І ось нарешті побачила таку на власні очі – в селі Нерубайському, де на території місцевого ліцею стоїть справжня українська мазанка.

Музей, де оживає історія

13 жовтня 2014 року на території Нерубайського академічного ліцею №1 урочисто відкрили етнографічний музей «Українська хата». У 2020 році музею було присвоєно звання «Зразковий музей».

На подвір’ї – традиційна українська мазанка: біленькі стіни, дах із очерету, вікна з дерев’яними віконницями. Все це створює атмосферу справжнього українського села ХІХ століття.

Як створювали хату

Керівниця музею – Тетяна Степанівна Ткаченко, учителька української мови, літератури та українознавства, розповідає:

«Цей музей почався ще в 1993 році, коли в нашій школі створили народознавчі загони. Діти збирали різні речі: хтось від бабусь прислів’я та приказки, хтось – старовинний посуд, вишивку. Спочатку це були лише три кабінети, а потім виникла ідея зробити повноцінний музей. У 2010 році ми розпочали цю ініціативу, і врешті-решт у 2014 році відкрили «Українську хату Величезна заслуга в цьому належить директорці ліцею Світлані Петрівні Зубрицькій, яка доклала багато зусиль для реалізації ідеї».

Усередині музею дві кімнати, кожна з яких відображає різні періоди українського побуту. Одна кімната відтворює інтер’єр української хати 200-річної давнини, а інша – традиційну сільську оселю столітньої давнини.

Тут можна побачити старовинні ліжка, прикрашені вишитими ряднами, жіночі хустки, посуд із різних регіонів України, ткацький верстат і навіть ручні прялки.

“Це була величезна робота: потрібно було навчитися вести документацію, правильно зберігати експонати, записувати історію кожного предмета. Я багато спілкувалася з керівниками інших музеїв, вчилася, як правильно вести облік, як записувати експонати. Ми навіть досліджували в архівах, якими мали бути традиційні українські хати, щоб усе відповідало історичній правді. І ось у нас тепер є справжня хата: висота вікон, сволоки, стеля – усе таке, як було колись. Навіть піч діюча! Нам її робила жінка, яка приїхала спеціально з Любашівського району!” – розповідає керівниця музею.

Від автентичної хати до кіно

У музеї зібрано унікальні речі, які потрапили сюди завдяки небайдужим людям. Тетяна Степанівна показує нам одну з таких реліквій:

«Ось ця ікона – її знайшли в покинутій хаті. Люди перевозили речі, а ікону просто залишили в кутку. Один чоловік не зміг із цим змиритися, забрав її до себе, а потім передав у музей. Так само до нас потрапили Біблія 1957 року, знайдена серед макулатури, та «Кобзар» 1948 року».

Вона пригадує, як віднайшла ці книги:

«Діти збирали макулатуру, і я вирішила переглянути, що там є. Сміялися: «Що ви там шукаєте?» А я побачила Біблію! Це був час, коли релігійні книги були заборонені, і хтось її просто викинув. Тепер у мене під іконою стоять три найцінніші книги українського народу – Біблія, Псалтир і «Кобзар».

Окремої уваги заслуговує колекція рушників, зібраних із різних куточків України. Тетяна Степанівна з гордістю розповідає:

«Ці рушники передала одна бабуся, яка сказала: «Зараз це не модно, хай хоч люди подивляться». Вона зібрала 12 рушників, і тепер ми маємо справжню експозицію з різними техніками вишивки. Тут і нерубайська вишивка, і полтавська, і південна гладь. А ось цей рушник 1896 року – унікальний. Він вишитий двосторонньою гладдю, і це іконошник. Його власниця передала в музей, бо хотіла, щоб люди бачили цю красу”.

Є тут і особливі експонати, як-от каменярські пилки, якими працювали ще 200 років тому:

«Це справжні, натуральні пилки, які використовували в шахтах. Коли їх принесли, один чоловік сказав: «Сталь така, що сапки хороші робити!» Але ми зберегли їх для історії».

Є в хаті і старовинний посуд, маслянки, ночви для тіста: «Нам їх привезли з різних районів: Арцизького, Савранського… Коли люди продавали старі хати або просто викидали ці речі, ми їх забирали. Те ж саме з дерев’яними лопатами для печі, ухватами, рогачами. Це все натуральне, справжнє!”

Ще однією знаковою подією стало те, що в музеї знімали кіно. Коли тут працювала знімальна група нової версії «Наталки Полтавки», піч у хаті топили справжніми дровами. Під час роботи кінематографістів усе виглядало так, ніби минуле ожило: знімальна команда та місцеві жителі брали участь у відтворенні старовинних сцен.

Звертаємо увагу на дуже гарний розпис печі – Теттяна Степанівна пояснює: “Це родове дерево, яке колись також малювали на дверях хат. По ньому можна було дізнатися, хто живе в сім’ї: старше покоління – батьки, дідусь і бабуся, діти… А якщо у сім’ї була втрата, квіточку малювали вниз”.

Українські традиції – основа національної пам’яті

Цей музей – не просто зібрання старовинних речей, а справжнє нагадування про українське коріння. Тут можна побачити, як жили наші предки, які речі вони використовували в побуті, як з любов’ю створювали килими, рушники, посуд.

“Оце і є музей – жива пам’ять. Тут усе про людей, про їхні традиції, про їхнє життя. Ми збирали його всі разом, з Божою допомогою і завдяки патріотам. І тепер це місце, де кожен може відчути, що означає бути частиною великої історії”, – каже Тетяна Степанівна.

Сьогодні, коли українці борються за свою рідну землю, важливо знати своє коріння, берегти традиції, передавати їх наступним поколінням. Музей «Українська хата» в Нерубайському – це живий доказ того, що національна культура може жити не лише в книгах, а й у відтворених інтер’єрах, збережених реліквіях та людських історіях, які варто передавати далі. Завдяки таким ініціативам наш народ не просто пам’ятає своє минуле, а робить його частиною майбутнього.