«Тут всюди сліди війни»: голова Чорнобаївської сільради про окупацію, «містичну» історію евакуації та повернення додому

Кореспондент Odessa.online поспілкувався з сільським головою легендарної Чорнобаївки Ігорем Дударем. Чорнобаївка стала відомою не тільки по всій Україні, але й за її межами завдяки тому, що Сили оборони регулярно і влучно знищували ворога та його техніку на території аеропорту.

24 лютого минулого року Ігор Дудар разом зі своїм заступником їхав до Антонівського мосту для проведення заходів з недопущення просування російських солдат у разі їх наступу. Але саме в той день почалося повномасштабне вторгнення і окупанти вже стояли на шляху.

— Чи був очікуваним наступ окупантів?

22 лютого 2022 року в Херсоні у нас була нарада із захисту цивільного населення. Один з керівників, який був в Каланчаку, біля Чаплинки, запевнив мене, що для росіян неможливо пройти з Криму — це просто нереально. Стоїть багато потужної техніки і шансів нуль.

Але, проаналізувавши зі свого боку, допустив, що за найгіршим сценарієм російські війська можуть дійти до Олешок, можливо до Каховки, або ж навіть її взяти. Але ніколи в житті не намалював би сценарій, де вони зайшли на правобережжя.

Ми планували попереджувальні заходи на Антонівському мості та заходи із втримання дамби. Але 24 лютого, коли із заступником під’їхали на міст, там вже стояли російські військові, їх пушки та машини були направлені в сторону Олешок.

— Розкажіть, як пройшов перший контакт з окупантами?

Ми проїхали між їх пушок, розвернулися. Військові стояли без шевронів, без розпізнавальних знаків, як ті «зелені чоловічки» в Криму. На пагорбах були окопані десантники. З боку Олешок вже йшли бойові дії, були вибухи. А в ніч з 26 на 27 лютого окупанти почали заходити по об’їзній дорозі в аеропорт.

— Скільки приблизно було військовослужбовців рф?

Важко сказати. По всій тій частині біля аеропорту стояли військові. Це десятки гектарів, які були повністю перериті, в окопах та бліндажах.

— Незважаючи на величезні втрати, рашисти постійно заходили в аеропорт, а свої склади вони начебто не дуже й намагалися сховати.

Бо їх командуванню було начхати на життя звичайних солдат та що там з БК. Керівництво сховалося у підземних приміщеннях і звісно що туди не могли зайти звичайні солдати, тим паче заборонялося зробити там склад боєприпасів.

А сама логістика, враховуючи що прямо з Олешок йде об’їзна дорога, яка втикається в аеропорт, їм була зручна, тому вони там і сиділи. Рашисти постійно міняли свою дислокацію, міняли розміщення складів, паливно-мастильних матеріалів. Але яке б місце вони не обрали, все рівно були під обстрілом і ми їх діставали. 

— Власне, такий підхід командування й став для них вироком.

По телебаченню скільки озвучували? 26-0? Чи десь біля 30? Але запевняю вас, що там насправді набагато більше. Масштабних уражень дійсно було десь біля 30. А так, кожного дня їм прилітало, кожного дня вони були під обстрілами.

Аеродром Чорнобаївки, архівне відео Ігоря Дударя

— Аеропорт знаходиться поодаль від самої Чорнобаївки, тому наші захисники його «діставали», адже не було ризику того, що наші цивільні постраждають від наших же обстрілів.

Так, але населення потерпало від обстрілів окупантів, які стріляли по нашим громадянам.

— Спочатку окупанти були лише в аеропорту, в самій Чорнобаївці їх не було. Чи вони якось заходили до населеного пункту?

По декілька чоловік, невеликими групами, заходили, мародерили. Під час мародерства могли розстріляти свідків їх злочинів, або просто вбити когось.

Наприклад, двоє наших цивільних хлопців застали, як їх магазин «обчищаюсь» росіяни, ті відкрили по ним вогонь. Було, що на дорозі застрелили літнього чоловіка, який просто стояв і не представляв ніякої загрози.

Інколи заходили, щоб зняти український прапор, але нам вдавалося цьому завадити.

— Коли окупанти все ж зайшли в Чорнобаївку?

Другого травня. В цей же день вони в будівлі адміністрації, зняли прапор. Мого заступника заарештували. Мене ж вони до будівлі не впустили, мабуть тому що я представився не начальником адміністрації, а сільським головою.

— Як вам вдалося не потрапити під репресії рашистів?

Я був евакуйований і це дещо містична історія.

Напередодні мені подзвонила сестра, яка спілкувалася зі своєю знайомою тарологом. Вона сестрі сказала, щоб я кудись заховався і чотири дні нікуди не виходив, бо в ці дні моя доля не визначена.

Сестра подзвонила мені і почала вмовляти прислухатися до слів її знайомої, та я це сприймав зі сміхом і скептицизмом. Але вона була на стільки наполеглива, що не заспокоїлася, поки не почула від мене обіцянку, що я буду ховатися і не буду знаходитися вдома.

— Чи дійсно ви прислухалися до поради?

З 29 по 30 квітня я ще був вдома, а от з 1 по 2 травня я вдома не ночував. І якраз 2 травня, в день заходу у населений пункт, прийшли росіяни з обшуками в мій дім.

О 12-й годині в цей же день в мене стався інфаркт. Завдяки моїм друзям, які були поруч, мене за 40 хвилин доставили у херсонський кардіологічний диспансер. На чергуванні були завідувач реанімаційним відділенням та його дружина. Вони мали препарат, за допомогою якого провели тромболізис. Тромб розчинився. Взагалі, як виявилося, у мене 95% судин були забиті.

Ось так порада таролога зберегла моє життя.

— І невідомо, як би склалася доля, якщо б росіяни взяли у полон.

А тут все дуже просто. Вони б арештували мене, а коли б в мене стався інфаркт, вони подумали, що симулюю і нічого би не робили. Та й навіть якщо б намагалися допомогти, мені потрібна була саме реанімація.

— Потім ви евакуювалися на підконтрольну Україні територію?

Так, 2 травня мене поклали у лікарню, а 26 травня мене вивезли волонтери через Кінбурнську косу. Під час окупації населеного пункту і Херсона я був на підконтрольній Україні території.

 — Життя під окупацією важко назвати життям. Що відбувалося тут, коли рашисти взяли повний контроль над селом?

Це дійсно важно назвати життям: постійні підозри, обшуки, переслідування, люди зникали безвісти. Населення виживало, як могло. Продовольства майже не було — лише якась «гуманітарка» від окупантів та власні запаси мешканців.

— Чорнобаївка була під окупацією вісім місяців. Скільки людей залишилося після деокупації?

До початку повномасштабної війни у нас в Чорнобаївці проживало 11050 людей. На момент мого виїзду було близько 9 тисяч.

За нашою статистикою, під час окупації залишалися близько 5 тисяч людей, а після деокупації — 3,5 тисячі.

— Куди ж поділися півтори тисячі людей?

Пішли за російським кораблем. Я не скажу, що всі ідейно перейшли за рашистами на лівий берег, хтось можливо піддався пропаганді, що почнеться масштабна деокупація, почнуть стріляти, що можна загинути і так далі. Але мені здається, що перейшли на інший бік ті, хто симпатизував росії.

— Які враження у вас були після повернення? Як вас сприймали люди?

Я був тут вже на другий день після деокупації. Патріотично налаштовані люди із радістю зустрічали, розміщували наших військових, годували. Люди були щасливі. Важко уявити це відчуття свободи після восьми місяців окупації.

Тим не менш, «рускій мір» тут «добре» попрацював. Деякі люди вийшли з претензіями до влади, що ніби ми їх кинули, що ми втекли, що ми не відчували те, що вони, що ми нічого не передавали і так далі. Але ж ніхто й не забороняв їм так само виїхати з Чорнобаївки, отримати допомогу від держави, жителів інших областей або за кордоном. А про передачі — дуже важко передати щось через лінію фронту. Тому переказували гроші на картки, рахунки і були торговельні точки, які переводили в готівку і приймали українську гривню. Всю допомогу, яку ми могли надати, ми надавали.

— Як ви пояснювали вашу евакуацію невдоволеним?

Тут я хочу процитувати питання, які задавала їм моя дружина: «а чого ви хотіли? Щоб нас арештували, катували? Щоб тримали у підвалах, допитували і врешті решт вбили? Ви цього хотіли?».

Ми ж пішли, щоб повернутися і визволити населення.

— Чи є цифра по жертвах серед цивільних?

Внаслідок обстрілів, в тому числі прямих розстрілів, у нас загинули 39 людей. Це вже на момент окупації. Пізніше підірвалася ще одна людина. Тобто загалом 40 жертв.

— А скільки будинків зруйновано?

Близько 700 будинків в Чорнобаївці зруйновано. Війна тут всюди залишила свій слід.

— Які на сьогодні нагальні проблеми є у селі?

У нас і до війни було, скажімо, не все ідеально, але уявіть, що тут зараз. Посад-Покровський, наприклад, взагалі був без комунікацій, зокрема електрики, газопроводу. А щоб щось відновлювати, потрібні комплексні проекти. А проект навіть на один будинок не за тиждень робиться. А щоб розробити план відновлення населеного пункту, починаючі від комунікацій і закінчуючи будинками, потрібно чимало часу.

Важко це пояснити населенню, але відновлення не відбувається за клацанням пальців. Ми не у казці. Якщо перші особи держави сказали, що все буде, значить буде. В будь-якому разі працюємо, щоб допомогти людям відновити оселі.

Також досить важлива робота йде безпосередньо з людьми. Я маю на увазі роботу з їх психологічним станом. Тому що посттравматичний синдром після рашистської окупації дуже складно подолати.

________________________________________________________________________

Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” та за фінансової підтримки програми МАТРА Посольства Нідерландів в Україні.