Це мій дім, моя країна: історія про те, як режисер театру став лідером протестів в окупованому Херсоні

Нині ім’я Сергія Павлюка, головного режисера Херсонського обласного академічного , відоме не лише українським театралам — завдяки своїй протестній діяльності в окупованому Херсоні його ім’я відоме в усій Україні та за її межами.

Річ у тім, що Павлюк став одним з головних натхненників масових протестних мітингів у захопленому місті, а його стріми показали усьому світу, що Херсон навіть під дулами російських автоматів був і залишається українським містом. У 2023 році до Дня незалежності Сергія Павлюка нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Нашому кореспонденту він розповів, як і чим жив Херсон у період окупації, як там розвивався протесготтний рух, а також про допити, переслідування, втечу з захопленого міста та про життя театру в умовах війни.

Як для Вас почалася повномасштабна війна з РФ?

23 лютого в нас відбулася довгоочікувана прем’єра в херсонському театрі. Ми готували її два роки, тому що пандемія перебила, потім друга хвиля пандемії… І ось нарешті відбулася прем’єра. Я втомлений повернувся у свій невеличкий особнячок, який придбав за кілька років до війни. Ми там посадили дерева, і я вкоренився, вже став херсонцем. Там на мене чекали голубці, мій крафт, і я собі тихенько відсвяткував сам прем’єру і ліг спати.

Прокинувся від дзвінка дружини, яка в сльозах каже: «Дзвонила донька, війна почалася!» Я дзвоню доньці, кажу: «Ви там з глузду з’їхали мамку лякати?» Зять узяв трубку, я на нього трошки наїхав, а він: «Миколайовичу, правда війна!» Тоді я почув вибухи. Вийшов на вулицю, а Чорнобаївка від мене недалеко, і я побачив вже, як димів аеропорт. Ось так ось для мене почалася війна.

Загалом, я побіг пішки у квартиру туди, де всі були, треба було зняти гроші… До війни ми точно були не готові — немає продуктів, машина не заправлена.

Ви стали одним з перших, хто скликав людей на акції протесту. Можете розповісти, як це відбувалося?

Я забрав усю сім’ю у свій будиночок, але сидіти вдома і нічого не робити — це було якось неправильно. 25 лютого я вже записався в муніципальну варту, і з 27-го почав стрімити — ходити Херсоном, показувати, що місто українське, що прапори українські висять. 1 березня над будинком пролетіли дві ракети — одна впала за 200 метрів у гаражі Водоканалу, ми їх гасили, і я став фаталістом у той момент — свою долю і коли «прилетить» ти не знаєш. Почав далі стрімити, ходити містом. 3 березня пішла інформація, що мають привезти гуманітарку і знімати документальне якесь відео для новин російських, а 4-го о першій годині дня вимкнули мобільний зв’язок.

Я добіг до центру міста і потрапив на закінчення мітингу — чоловік 20 молодих людей скандували «Фашисти, геть!» Я прибіг захеканий і почав знімати, інтернету не було в цей момент — вимкнули росіяни. Дізнався, що до чого, хлопці кажуть: «Зустрічаємося завтра о 10». Я записав відео, кажу: «Якщо що, у кого є бажання, приєднуйтесь, будемо завтра мітингувати проти цих фашистів».

Дивлюся, хлопець стоїть і по телефону говорить — «Київстар» вимкнули, МТС вимкнули, а «Лайф» працював. Я вийшов в етер, закликав усіх прийти о 10-й годині 5 березня на мирний мітинг, і поки доповз до хати за дві години, дружина вже каже: «Що ти накоїв? Знайомі дзвонили з Ізраїлю, кажуть, бачили тебе по телевізору». І ми провели мітинги 5-го, 6-го, 7-го, і мітинги вже не закінчувалися…

Росіяни тоді всіляко намагалися придушити й дискредитувати протести в місті, Вас це теж торкнулося?

З певних причин я надалі не мав змоги ходити на мітинги, тому що якийсь Стремоусов нібито сказав, що я головний організатор цих мітингів і працюю на СБУ. Хлопці заборонили мені ходити, але все одно на найбільший і колосальний мітинг 13 березня на День визволення від фашистських загарбників я потрапив. Мітинг досить агресивний був, було дуже багато провокаторів, натовп божеволів… І це проти озброєних росіян, я дуже радий, що тоді обійшлося без крові — люди покричали і почали розходитися. І тоді прийшла ідея організувати ходу Єдності біля Вічного вогню, і цією ходою закінчувалися потім усі мітинги, це було дуже потужно!

Найстрашніший був мітинг, коли розігнали людей 21 березня і почали стріляти. ОМОН почав бити людей, пролилася кров, почалися серйозні арешти. Ось так ось мітинги у нас відбувалися. Але я впевнений, що ми, особливо на початку, 5-го, 6-го і 7-го березня показали, що ми не зломлені, що Херсон — це Україна. І херсонці були неймовірними. Приміром, на початку чергового мітингу я вже нудився на допиті і через вікно раптово почув, як шумить море — за вікном стояв цей гул людських голосів, це було неймовірне відчуття.

Розкажіть про Вашу театральну діяльність у період окупації.

Театр у Херсоні офіційно ми закрили. На всіх допитах нас змушували відкрити театр, але я говорив, що актори роз’їхалися. До 27 березня сім’ї акторів-херсонців жили в нас у бомбосховищі, ховалися там, а 27-го їх вже вигнали звідти. Ми не працювали і не збиралися працювати, але постійно чули: «Чому ви не відкриваєте театр?» І це, до речі, при тому, що вони вже знищили маріупольський театр. Тобто для них театр був лакмусовим папірцем, мовляв, у Херсоні все чудово і навіть театр працює, нібито принесли сюди «русскій мір» і тут усе добре.

Потім пішли чутки, що вони намагатимуться насильно схилити мене, щоб я відкрив театр. З огляду на те, що в мене п’ятеро дітей, у мене вибору не було, ми ризикували, але я зібрав дітей, і ми 18 квітня виїхали з Херсона. А театр вони таки відкрили 1 червня… У них було цинічне свято на День захисту дітей — під дулами автоматів дітки малювали всякі малюнки крейдою під музику. На жаль, з’явилися там і наші вже колишні колеги, які стали колаборантами. Мерзенне відчуття на душі досі.

І тим не менше, навіть покинувши місто і свій театр, театральну діяльність Ви не кинули?

Так, під час окупації ми не припиняли працювати. Перша прем’єра в нас була в Києві в театрі імені Лесі Українки — моновистава, потім молодий режисер Євген Резніченко випустив постановку «Лишатися (не) можна» — це історія акторських родин, які виїжджали з окупації, і кожен розповів свою історію. У ньому брала участь моя старша донька Ангеліна, вона актриса театру. Я був на прем’єрі і було дуже боляче. Виявляється, що моє сприйняття окупації та мітингів кардинально відрізняється від сприйняття моєї родини. Це зовсім різні історії, я зрозумів — які б ми героїчні вчинки не робили, ми підставляли свої родини.

Ви повернулися до Херсона одразу після звільнення міста?

11 листопада звільнили Херсон, а 17-го ми вже відкрили там резиденцію святого Миколая, де я грав святого Миколая, щоправда, не з сивою, а зі своєю бородою. І ми тоді прийняли понад п’ять тисяч дітей за ці свята. Це було потужно. Було страшно, але діти кожного дня приходили по подарунки — дякую волонтерам, дуже було багато подарунків. І з того часу ми знову почали працювати в Херсоні.

Розкажіть про сьогоднішню творчість — у Вас зараз досить багато прем’єр.

Так, у мене зараз буде прем’єра, і це буде вже 136 прем’єра за 20 років. Це дуже багато, і в мене зараз дуже багато запущених проєктів. Коли почалася війна, розуміння, що ти зі своєю професією нікому не потрібен, коли виїхали з окупації і в тебе роботи немає — це жахливо. Але виявляється театр дуже потрібен — я почав працювати в миколаївському театрі, я приїхав до Миколаєва, в який прилітали ракети і який обстрілювали ще й з «Градів». У мій перший приїзд вночі за квартал чи два прилетіли три С-300 і коли їхав я з Миколаєва після другої постановки — теж за квартал прилетіло шість С-300. Тобто в таких умовах театр працював, випускав постановки, глядач ходив у театр. Це було неймовірно страшно, дико і водночас колосально, коли «прильоти» йдуть постійно, а до театру йдуть люди з квітами. Тут розумієш, що театр потрібен, він як терапія. Тоді мене взагалі почали запрошувати, працював у театрі Кропивницького, у Києві зробили мюзикл «Тигролови». Полтавський театр дуже мене багато запрошує, з потужних робіт «Королі» ось нещодавно була прем’єра. Театр — він є, і слава Богу, так скажу, і це дуже хороша терапія зараз для людей.

Можете розповісти, як війна вплинула на вашу творчість?

Ми робимо вистави про окупацію Херсона — це дуже важливо. Одна з перших вистав «Борщ. Мій рецепт виживання» — це про 14 рік, Луганську область, це збірний образ жінок, яких катували, допитували. Потім ми зробили «Погані дороги», теж про війну, ця історія присвячена жінкам, які віддають своє життя. Зробили прекрасну п’єсу «Буде тобі, враже, так, як відьма скаже», і зараз щойно повернулися з гастролей — Україною їздили. Розповідали про Херсон, як себе почували в окупації, не дай Бог комусь це відчути. Але з херсонським гумором.

Я коли розповідаю, майже ніхто не сміється, крім мене. Ми буквально з кумом доїжджаємо до Херсона, у центрі купа «прильотів», ми ввечері заходимо в магазин, скуповуємося. Херсон — це суцільна лотерея — потрапиш чи не потрапиш, прилетить чи не прилетить. І продавчиня так з усмішкою каже: «Хлопці, скупилися? Візьміть ще лотерейний квиток на ніч». Мені дуже цей гумор подобається херсонський, за рахунок гумору, мені здається, ми взагалі в окупації виживали.

«Буде тобі, враже, так, як відьма скаже» в мене взагалі з’явилася ідея, коли я в Конотопі почув, як жінка російському солдату казала: «Ти куди танками приїхав, у Конотоп? Тут усі відьми, у тебе пісюн стояти не буде». Або в Генічеську жінка говорила: «Ти в кишені сімки насип, щоб соняшники проросли». Так ідея виникла зробити нашу херсонську відьму. У нас навіть шикарна штучка є — лялька вуду Путіна, ми самі знущаємося і продаємо, щоб люди теж могли вдома потикати голочками, підвісити його, собачці віддати.

У Херсоні Ви відомі не тільки своєю театральною та громадською, а й волонтерською діяльністю, як вийшло, що Ви стали волонтером?

По-перше, я дуже буду вдячний завжди Сергію Рибальченку. Коли мене шукали, знайшли і зламали мою квартиру, друзі повідомили, що за мною приїхали. А Сергій ще раніше пропонував, щоб я переїхав із сім’єю до нього в волонтерський центр для переселенців, я йому подзвонив, він нас прийняв з сім’єю — п’ятеро дітей і собачка. І ми два місяці, по суті, там жили.

Потім я виїхав з окупації і сам почав збирати гроші на центр, на допомогу сім’ям біженців, дітям. Моя дочка Ірина відкрила дитячий садок, почала працювати з дітьми. Сергій Рибальченко всю окупацію допомагав людям, і коли ми повернулися, я до нього приєднався. Я продовжував збирати гроші і дуже вдячний людям, які донатили постійно на наш Херсонський хаб — так називався центр переселенців. Дуже багато людей пройшли через цей центр, Сергій допомагав людям виїжджати. Коли звільнили Херсон і пішли «прильоти», знову ж таки завдяки Сергієві ми їздили й допомагали — була можливість, спонсори давали нам гроші, матеріали, і ми безплатно все робили й допомагали.

Зараз до мене звернулися військові і я знову почав збір донатів на купівлю речей для військових, десь півроку я майже не волонтерив, а тепер знову повернувся. На жаль, це дуже складно. Ти завжди думаєш, що два-три дні, і ти збереш необхідну суму, щоранку прокидаєшся, а суми немає, починаєш нервувати, що ти якийсь бездарний і не можеш зібрати якісь 25 тисяч. Але нарешті ми зібрали, і хлопці отримають те, що їм треба.

Розповім одну історію. Ми приїхали до жінки після «прильоту», і вона російською мовою до нас: «Здравствуйте, мальчики». Ми зробили свою роботу, вона дає гроші, ми кажемо: «Не треба, будь ласка, не треба». І вона така: «Щиро дякую!». І ти кайфуєш від цього, це кльово, правда. Дуже важливо бути корисним і мати можливість допомагати всім, чим можеш, це нас об’єднує.

Останнє питання – чому не виїхали з України?

Якби не ситуація з тим, що мене змушували відкривати театр, я б і з Херсона не виїжджав. Я впевнений у тому, що ми переможемо, це мій дім, моя країна, хоч би як це пафосно не звучало. Я не виїхав, бо я українець, що тут ще казати, Херсон — моє місто.