Там, де рахунок іде на хвилини: Микола Тараненко про роботу загону Червоного Хреста у Херсоні 

Вони ризикують життям, виїжджають у вкрай небезпечні зони, іноді стикаються з ситуаціями, коли нерви можуть не витримати, але продовжують працювати. Це команда загону швидкого реагування Херсонської обласної організації Товариства Червоного Хреста України.

Сьогодні наш співбесідник — командир загону Микола Тараненко.

— Розкажіть про Вашу організацію.
— Треба уточнити: ми — Товариство Червоного Хреста України. Наш рух — є міжнародний комітет Червоного Хреста, є федерація, а є Товариство Червоного Хреста України. Ми працюємо по всій території України, але на підконтрольній території, на окупованій території ми не працюємо.

Половина Херсонської області окупована, тому ті організації, які там працювали, вони зараз закриті. Мене запитували, чому Червоний Хрест не працював, наприклад, в Оленівці, де були наші військовополонені. Тому що росіяни не допускають. Форма червона не захищає від куль, я така сама людина із плоті і крові, і до мене кулі прилітають. Я ходжу в захисті не тому, що мені подобається чи вигляд крутий. Це наші умови такі.

— Під час окупації Ви перебували у Херсоні. Чому вирішив не виїжджати?
— Так вийшло, що я був у полоні. Коли росіяни мене відпустили, вони висадили мене біля нашого офісу Червоного Хреста — без документів, без нічого. Я фізично не міг виїхати: без документів пройти російські блокпости було неможливо. А від Херсона до Запоріжжя було приблизно 42–43 блокпости. Тобто шансів доїхати просто не було.

— Як Ви потрапили у полон?
— Я був у батальйоні госпітальєрів, була ротація під Маріуполем. 20 лютого я поїхав у Київ читати курс по першій допомозі.
24-го прокинувся від першого вибуху. Ми жили навпроти Маріїнського палацу. Мені подзвонив Денис Скрічевський, командир ланки мого загону, каже: «Шеф, почалося».
Я кажу: «Денис, дуже обережно». Але… У нього був «Форд», мікроавтобус, він виїхав на трасу і нарвався на російський танк. Пряме влучання — і все…

Я зрозумів, що я вже не повернуся в Херсон, не встигну. Взяв останній квиток на Одесу. Там мене вже чекав екіпаж госпітальєрів. З 25 лютого почалася бойова діяльність. Мій перший бій — 26 лютого під Миколаєвом.

Потім нас взяли в полон. Ми вивезли пораненого до Миколаєва в госпіталь, повертались до підрозділу, нарвалися на російську БМП.
Ми медики, без зброї. Вони нас «прийняли», поклали обличчям в землю. Команда була — підірвати нашу машину. Чому не підірвали — не знаю.

Ми дві ночі ночували в посадці, це 14–15 березня, холодно було страшенно, я ніколи в житті так не мерз. Потім привезли в Чорнобаївку, кинули в яму — там сира земля була, а вранці прокидаюся — вона суха, я своїм тілом висушив. Потім була Каховка. Все у нас відібрали, документи, там було посвідчення Червоного Хреста. Росіяни сильно допитувалися, чи ми маємо відношення до міжнародного Червоного Хреста, чи були іноземні інструктори. Я казав: ні, ми український Червоний Хрест, гуманітарна місія.

Моїх побратимів вивезли далі. Мене вивезли до Херсона.

— Чи працював Червоний Хрест у Херсоні під час окупації? Яку допомогу ви надавали?
Коли Херсон окупували, мене привезли росіяни і випустили. І дуже страшно, коли тобі дають надію і потім її забирають. Мене питають: «Куди вас в Херсоні?» Я кажу: «Червоний Хрест». А сам думаю — пообіцяють і не вивезуть.

Я не вірив до останнього. Навіть коли посадили в машину, ми їхали в тентованому КАМАЗі — я не вірив.

І вже коли висадили — мене, двох ДСНСників і одного цивільного — прямо біля Червоного Хреста… І тоді ще не вірив. Коли сказали: «Забирайте ваших людей» — тоді я подумав: може бути. І тільки коли зайшов всередину — тоді повірив.

Фактично ми — громадська організація. Ми можемо допомагати людям, але ще треба мати чим. Тоді в нас не було нічого: ні складів, ні запасів — нічого взагалі.

Якимось чином наші комерсанти, які самі були в Києві, але склади з продуктами були в Херсоні, дали нам команду: приїжджайте, беріть.

Ми привозили крупи, муку, борошно, цукор, олію — все, що було. Фасували в пакети і просто видавали продуктові набори мешканцям.

В нас доходило до того, що на піку було по 700 наборів щоденно. Видавали до 14:00, потім закінчувалося, закривалися, і всі волонтери фасували — брали з мішків, по кілограму, по півтора, формували пакунки — і знову до ранку наступного. А зранку знову видача.

Самий «поганий день» — видавали 200–300 наборів, але їх теж треба було фасувати.

І потім ми зрозуміли, що ми видаємо тільки тим, хто до нас приходить, а маломобільні люди не можуть цього отримати.

Тому домовилися з волонтерами — це був волонтерський рух міста Херсона, вони нам дуже допомагали. Ми завантажували по 5–6 наборів (один набір 5–7 кілограмів), і вони їздили по адресах, видавали.

Наші диспетчери дзвонили, приймали заявки — кому потрібен продуктовий набір. Ми тут видавали, а волонтери розвозили по місту.

Росіяни знали про це. Вони приходили до нас декілька разів. Я не знаю, про що були розмови — вони спілкувалися з головою. Мене тоді виводили. Я і так був в полоні, без документів, був у них у базі. Я вижив тільки тому, що мене свої ховали.

— Після звільнення Херсона ви відновили офіційну діяльність?
— Була ситуація під час окупації. Голова каже: «Біда — росіяни змушують перереєструватися під російський закон».
Я сказав: краще закритись. Ми написали листа в Київ, і вони нам призупинили діяльність. Тобто те, коли тобі приставили пістолет до лоба і змусили щось підписувати, — це не мало ніякої юридичної сили.

Після деокупації ми продовжили діяльність. Приїхали колеги з Києва, привезли допомогу — і ми змогли більш активно працювати. Тоді ж офіційно почали діяти як загін швидкого реагування.

Я розумів, що коли нас звільнять — росіяни почнуть обстріли. Так і сталося. Через два тижні після деокупації стався перший великий обстріл. Це було наше перше бойове хрещення. З тих пір загін працює в такому режимі, як зараз.

— Ви постійно виїжджаєте на місця обстрілів, евакуюєте людей, постійно наражаєтеся на небезпеку. Чи можете розповісти про цю роботу?
— Чесно кажучи, ми другорядна служба. Ми волонтери і ми нічим не захищені, тільки хрестиком. Для росіян це мішень. Тому в деякі місця ми виїжджаємо тоді, коли потрібна дуже велика допомога, швидких не вистачає тощо.

Зараз у росіян така практика — вони накривають артою, а потім чекають, поки приїдуть служби, і добивають дронами. І чим більше машин — тим більша ціль, вони цього чекають. Тому ми швидко заскочили, забрали людей і виїхали з тієї зони.

Ми маємо право забирати тіла. Раніше, коли не було машин ритуальних служб, ми забирали всі тіла, і внаслідок природної смерті, всі. Не мали ні сну, ні відпочинку.

Але пізніше стали забирати тільки після обстрілів. Ми працюємо по виклику поліції, вона нам видає супровід, необхідні документи. Ми розуміємо, що поліції потрібно засвідчити факт смерті, всі обставини.

Щодо евакуації з червоних зон, з чорних зон — є й інші організації, які мотаються, ми намагаємося з ними співпрацювати.

В деяких випадках, коли ми розуміємо, що не доїдемо або не вивеземо людей (а ці люди пережили дуже багато всього і мають доїхати живими), — тому тут задіюються і поліція, і військові. Кажу: «Хлопці, нам потрібен коридор». Тому що безпека людей — це наш пріоритет. Остання евакуація зайняла 20 хвилин — підскочили, забрали і поїхали.

Ми спеціалізуємося на евакуації лежачих. І тут проблема — вдвох не піднімеш, тут потрібен екіпаж 3–4 людини, це вже «добра ціль», форма червона, видно здалеку. Але забираємо, і з чорних зон забираємо, іноді там вже собаки тіла тягають, і таке буває…

— Ви сказали з «чорних» зон. Що це означає?
— Червона зона — це зона прямої небезпеки. Чорна зона — «кілзона», це місце, де ти не знаєш, повернешся чи ні. В червоній зоні небезпечно, а там вже мертва зона. Її я називаю «чорна зона». Туди їду сам з людьми, яким довіряю, добровольцями. Виїжджаємо, забираємо людей — перехрестились і полетіли.

— Що підтримує у цей час?
— Що про мене скажуть після смерті. Будуть плювати на могилу чи скажуть «дякую».

— Що найважче?
— Ти пропускаєш через себе страждання людей. Саме важке — це «двохсоті». Був випадок — Широка Балка, міна накрила. Чоловік загинув, сусід, і родина, мати, донька…

Я поклав маму у мішок, а мене питають: «Ви дитину будете забирати?» Я спочатку думав, це лялька. Дитина, немовля, 23 дні… уламком знесло пів черепа…

Скажу чесно, я тоді повернувся і напився, щоб забутися. Може, незручно про це згадувати, але ми також вигораємо, ми не залізні. Ми такі ж люди.

Але поки я живий і можу щось робити — я роблю.

Багато моментів, коли працюєш з тілами — і розумієш, що людина вже не страждає, це тіло. Але що б з нею не трапилося — це людина, в неї є рідні, друзі, тому намагаємося бути з ними максимально обережними.

— Чого найбільше бракує?
— Спокою і сну.

— Як змінилося місто у Вашому сприйнятті за останні місяці?
— Це як дівчина, яку ти знаєш дуже довго… а потім розумієш, що її зґвалтували, сплюндрували, пошматували на частини.

Це моє місто, це мій дім, моя родина. Його гвалтували і зараз гвалтують.

Ти ходиш і бачиш місця, де був у дитинстві, у молодості — і що з ними сталося. Це дуже-дуже боляче. Стискаєш зуби і кажеш: «Відбудуємо».

— Який момент запам’ятався найбільше за час війни?
— Я вже розповідав. Широка Балка. Дитина, 23 дні. Це найбільше.

Іноді мозок просто блокує сприйняття, відмовляється сприймати. Це як захисна реакція, щоб не «зірвало дах».

— Чи є особистий ритуал, який допомагає триматися?
— Є. Інакше неможливо. Приїжджаю додому — знімаю броню, кладу на підставку. Як у самураїв для доспіхів, от і у мене є спеціальна підставочка. Кажу: «Дома». Перемикаюсь.

В мене є кіт, ритуал — ти повинен почухати спинку, пузико, нагодувати. Але броня — поряд, бо іноді викликають пізно ввечері і вночі. Хоча зараз вночі стараємось не виїжджати — дрони б’ють по світлу, в темряві бачать фари.

А вранці навпаки — почухав кота, покормив, одягнувся і поїхав.

— Яку думку Ви б хотіли донести до читачів?
— Допомагайте людям. Дивіться навколо себе, багатьом людям потрібна ваша допомога, це може бути будь-хто — бабуся, сусіди чи військові.

Іноді підтримає навіть посмішка, навіть та кава, яку ти купиш нашому військовому.
Раніше, коли почалось все, коли зустрічали військових — зупинялись, дякували, купували каву, пригощали, зараз все притихло. Але згадайте, будь ласка, це люди, які нас захищають.

Ми самі часто стикаємося, наприклад, пошкодили колесо — на монтажці хлопці зробили і кажуть: «Їжджайте з Богом», і відпускають так. Це дуже зігріває душу. Будьте добрими, допомагайте нашим.

________________________________________________________________________

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.