Головні новини Одеси
    Головна > Новини > «Староконка» згадує загиблого морпіха Івана Фунтового, або На якій вулиці я живу

«Староконка» згадує загиблого морпіха Івана Фунтового, або На якій вулиці я живу

«Староконка» згадує загиблого морпіха Івана Фунтового, або На якій вулиці я живу

Нещодавно викликав таксі додому. Водій починає розмову: «І як вам це подобається? Ці перейменування! Кому маршал Бабаджанян заважав? Гідна людина».

Я кажу: «Мені, наприклад, заважав. Маршал цей у Будапешті задавив танками і застрелив дві тисячі мирних жителів. Для мене це, все одно що жити на вулиці Шойгу».

Замовк таксист. Бачу, хоче щось сказати, злість рветься зсередини, але в слова не оформлюється.

— От була Рекордна! – виплюнув нарешті. — Чим погана назва? А зараз незрозуміло кого!

— Дуже навіть зрозуміло кого, — кажу. — Іван Фунтовий. Його весь Старокінний знає. Підприємець. Виступав за права торговців. Загинув, захищаючи мене з вами».

Замовк таксист. Набурмосився. Так і промовчав всю дорогу.

Ну і чорт з ним. А я задумався. Я про Бабаджаняна знаю більше, ніж про Івана Фунтового.

Знаю, що маршала поранили під час розгону та вбивства людей у Будапешті. Що він порушив на літаку кордон Туреччини, за що отримав суворе покарання. Що проти пам’ятника йому в Єревані виступили місцеві жителі. І багато ще чого знаю.

А про Ваню Фунтового мало. Хоча бачив його в редакції якось. Він приходив давати інтерв’ю. Заступався за підприємців. Худорлявий і серйозний такий.

Якби мені дали скласти шкільний твір на тему «На якій вулиці я живу? Чиє ім’я носить?», то на аркуші А4 я б його не написав.

Вирішено — їду на Старокінний. Дізнаюся, якою людиною був Іван.

«СТАРОКОНКА»

У дитинстві я любив ходити на Старокінний. Тут було на що подивитися. На риб, нутрій, цуценят і кошенят. А ще по ньому тягали на ланцюжку облізлу злу мавпу.

На ринку продавали побите міллю та обвите злючою коброю опудало мангуста, і великі морські мушлі, з яких виходили дроти зі штепселем. При вмиканні з мушлі виходило чарівне рожеве світіння. А ще були іграшки царських часів, облізлі і трохи страшні лускунчики та ляльки. Фарфорові червоноармійці з відбитими носами і бивні моржа, книги і прялки.

Чого тут тільки не було.

Зараз Старокінний «у кільці» собачників і барахольщиків. На самому ринку люди серйозніші. Торгують всім для ремонту та побуту, але тварини теж є.

Поряд із непрацюючим фонтаном (незграбний хлопець з лошам) купа кліток з папугами всіх кольорів веселки. Яскраво-червоні, малинові, зелені. Голуби та горобці нахабно крадуть у них просо через прути, а папуги дивляться на них, відкриваючи загнуті потужні дзьоби, і обережно ступають лапами з великими кігтями.

Дідусь (якого, здається, бачив ще в дитинстві) сидить за прилавком із декоративними замками, гротами, корягами і мушлями для інтер’єрів акваріумів.

До цього екзотичного місця можна прикипіти душею. Воно незвичайне.

Але зараз на Старокінному порожньо. Покупців немає. У дитинстві, пам’ятаю, тут було повно народу. А зараз тільки шум генераторів нагадує, що тут ще є життя.

— У нас немає електрики. Зовсім. Вже давно, з зими. І Вані вже немає. Він би зараз розібрався зі світлом, — каже Валерій, підприємець зі Старокінного.

Валерій виріс на цьому ринку. З дев’яти років продавець! Це були голодні й лихі 90-ті.

Валера з мамою виходив сюди, вона «з газет торгувала». А Валерка був живою рекламою та зазивалою. Мати прив’язувала до нього зразок — ангорський светр. І він ходив ринком, приводячи до неї зацікавлених покупців.

У 15 років Валерій вже торгував з контейнера «нержавійкою». Тоді він і познайомився з Іваном. Той із братами торгував навпроти сантехнікою.

— Він мені здавався дорослим чоловіком. Був головним серед братів. Дві золоті фікси були у нього! — сміється чоловік.

Валера постійно перетинався з Іваном. Той був діяльним хлопцем. Тримав цех, у якому точили деталі, склад для зберігання. З Китаєм по радіаторах почав працювати. Одна справа йшла добре, інша провалювалася. Звичайне життя одеських комерсантів.

ОПІР СТАРОКІННОГО

А потім Старокінний почало трясти. Підняли оренду на торгові місця. Причому як! За місяць майже на 20%!

Ваня вирішив підняти бучу. Почав шукати однодумців. Відкрив громадську організацію. Він відстоював права підприємців Одеси на мітингах у Києві, тягнув за собою всіх охочих і неохочих.

— А нас було півтори каліки, з ким можна було б почати боротьбу, — згадує Валерій. — Люди збиралися, галділи, сперечалися до хрипоти. Але як до справи доходило – нуль. Усього кілька людей. І більшу частину навантаження брав на себе Ваня.

А боротися треба було з Русланом Тарпаном, нині втікачем, представником «русского мира».

За Іваном стежили. Його телефон прослуховували. Йому довелося відвезти та сховати на дачі свою дружину та дитину.

А він не боявся, проводив акції, мітинги, виступав на телебаченні.

— Він не проходив рядами (Старокінного), він плив. Він боровся, і все вдавалося. А в той момент, коли очікування справдилися (оренду знизили), деякі люди відсторонилися.

Справа в тому, що Іван одразу відмовився платити грабіжницьку оренду. У покарання його магазин опечатали першим. І він більше року не працював.

— Його бізнес тоді був на нулі. Він позичав гроші, платив за спільну справу і нікому про це не говорив.

Магазин продовжував бути закритим через борги. Їх накопичилося чимало за час вимушеного простою.

Але з часом все ж магазин відкрили.

У куточку Старокінного, де Іван любив пити каву, підприємці встановили меморіальну дошку.

«Староконка» згадує загиблого морпіха Івана Фунтового, або На якій вулиці я живу

Меморіальна дошка Івану Фунтовому

Під нею лавочки. На стіні — фотографії підприємців ринку, які пішли воювати.

На лавочку присідає літня жінка з сумками. Дивиться на зображення Івана і опускає очі. Їй важко.

— Він був виключно чесним, — каже Валерій. — Йому вірили всі. У нього зберігалася загальна каса Опору, але він часто приїжджав з нею на маршрутці. І він говорив усім правду в очі, яка часто виходила боком. Він ліз туди, де бачив несправедливість. Він любив Старокінний, любив Одесу.

«Староконка» згадує загиблого морпіха Івана Фунтового, або На якій вулиці я живу

Дмитро Бакаєв та Валерій

ВОЛОНТЕРСЬКИЙ ШТАБ

Коли прогриміла «повномасштабка», торговці, хто міг, відвезли до кордонів сім’ї і повернулися. Потрібно було щось робити.

Я якось побачив на інтернет-аукціоні кольчугу, або, якщо хочете, бронежилет, сплетений із п’ятикопійчаних монет. На моє запитання щодо того, що ж це таке, продавець невесело хмикнув: «Такий захист у нас був. На початку війни». Я купив його. Як пам’ять про найстрашніший період вторгнення.

Волонтерський штаб Старокінного ринку теж заснував Іван. Спочатку Валера, возив на блокпости на своєму бусику необхідні дрібниці: трійники, лампочки, подовжувачі. Потім потяглися до штабу військові.

— Кажуть: «Нам потрібні лопати, молотки, ліхтарики, батарейки, зарядки, обігрівачі, предмети побуту», — розповідає Валерій. — Ми пишемо в чат Старокінного. І люди біжать віддавати свої товари. Приїжджають військові: «Потрібні шланги для перекачування палива». А вони коштують – будь здоров! У нас є такий Віталік, у нього є ці шланги. Вони йому гроші дають, він не бере. Що потрібно? Молотки? Цвяхи? Тулупи? Шкарпетки теплі? Все доставали. Наші ж бійці були зовсім голі, босі. Почали збирати гроші. Їздили на «Сьомий» купувати ножі, посуд, тактичні рукавички, взуття. Потім Ваня почав шити плитоноски. Їх взагалі не було! Він шив і продавав військовим за закупівельною ціною. Іван зробив дві тисячі плитоносок.

— Ми багато їздили з Ванею на моєму бусі, — згадує Валерій. — Передавали для військових то речі, то їжу. Він дуже переживав, казав: «Чому я тут, а хлопці там воюють?» І сам себе заспокоював: «Я, як бойова одиниця, не так багато там зроблю, як тут». І він мав рацію. Він знав людей, знав, де дістати ковдри, чоботи, сокири. Вирішив: «Поки не призвуть, буду тягти це все на собі». Потім Ваня пішов в учбову частину. Коли повернувся у відпустку, розповів, що зробили його інструктором. І знову ж таки, міг би так і служити, навчати, але його гіпервідповідальність… Він не міг вчити хлопців і говорити їм: «Ти повинен іти на «нуль», якщо сам там не побував.

Командир йому каже:

— Ти не повинен!

Той у відповідь:

— Я зобов’язаний.

І в першому бойовому виході Іван загинув. Побратими сказали, що був приліт снаряда. Осколок потрапив прямо у скроню.

Російські Z-військкори взвили від радості. Виявляється, невгамовного одесита, який перебудував ринок на військові рейки, знали і там. І ненавиділи.

І такий обстріл був, що наші не змогли його одразу забрати. Відправили групу за ним і не змогли забрати. Потім із квадрокоптера побачили, де він точно лежить. Забрали.

Магазин Івана, як і все, без світла. Продавець згадує, що Іван ще в 2014 році хотів піти воювати з окупантами.

«Староконка» згадує загиблого морпіха Івана Фунтового, або На якій вулиці я живу

Магазин Івана

— Він вже й форму купив. Ми його тоді відмовили. У нього й дітей тоді ще не було. Зараз дівчинка ходить у другий клас.

На Старокінному, в який магазин не зайдеш, усі знають і охоче говорять про Івана.

Вероніка, підприємець:

— Це людина, яка все робила для інших на шкоду собі! Каже: «Я йду в ЗСУ!» Я йому: «Ти розумієш, що ти той, хто може все дістати і завезти хлопцям. Ти тут потрібен!». Відповідає: «Ні, я так не можу». Потім, коли був інструктором, заїжджав сюди. Ми з ним розмовляли, я кажу: «Ваня, повертайся. Ти тут потрібен. Ми на тебе чекаємо». Він каже: «Все буде добре». Я на похорон не пішла. Проходить хлопець, десь схожий зі спини, і я думаю: «Ваня!» Для мене він живий.

«Староконка» згадує загиблого морпіха Івана Фунтового, або На якій вулиці я живу

Вероніка та Світлана

Світлана, підприємець:

— Донька його — копія Вані. Коли приходить сюди (до меморіальної дошки), просить, щоб мама її підсадила, щоб привітатися з татом.

Знайома Івана Ірина:

— Ваня допомагав не лише підприємцям, він входив до робочої групи активістів міста, коли почали всім приходити шалені рахунки за газ. Сидів з представниками міської влади за одним столом і вислуховував від них, що активісти прийшли під мерію за гроші. Бо вони у щирих, безкорисливих активістів не вірять. Ваня допомагав усім, хто до нього звертався. У нашому будинку був вибух газу, і місцева влада замість допомоги почала вести війну з активістами. Іван навчив юридично правильно писати звернення до чиновників. Постраждав будинок від забудовників поряд — Іван першим там був і привів із собою журналістів, домігся людям компенсації. Завжди соромився, коли йому щиро дякували.

У штабі Старокінного ринку триває волонтерська робота. Тут стоять бочки, лежать пакети й мішки для відправки.

Людмила, підприємець:

«Староконка» згадує загиблого морпіха Івана Фунтового, або На якій вулиці я живу

Людмила

— Він був сильним. І люди йдуть за лідером. Самі по собі люди сором’язливі. А раптом не вийде? А раптом по шиї дадуть? І вони йшли за ним.

«Староконка» згадує загиблого морпіха Івана Фунтового, або На якій вулиці я живу

Людмила та Валерій

І здається, що от він вийде худий, стурбований проблемами ринку та його мешканців, розгублено усміхаючись на привітання, підніметься сходами штабу. Адже незакінчених справ ще так багато.

Можна запитати: «Іван герой?»

Я відповім. Він упорядковував життя торговців. Робив його правильним. І люди, дивлячись на його зусилля, розправляли плечі, підвищували голос. Знали, що за свої права треба боротися. Він людина, після смерті якої порожнеча. Сумно. І руки опускаються. І знайоме місце стає чужим, знебарвленим.

Тому що таких, як він, — один на тисячу.

Дмитро Бакаєв

 

Інші матеріали на тему:
Синоптики дали прогноз погоди в Одесі та області на 8 жовтня
В «Укренерго» розповіли, чи вимикатимуть в Україні світло у вівторок
В Одесі на 8 жовтня потрібні донори крові
Частина одеситів у понеділок залишилася без світла 
В «Укренерго» розповіли, чи вимикатимуть в Україні світло у понеділок