«Староконка» згадує загиблого морпіха Івана Фунтового, або На якій вулиці я живу

Нещодавно викликав таксі додому. Водій починає розмову: «І як вам це подобається? Ці перейменування! Кому маршал Бабаджанян заважав? Гідна людина».

Я кажу: «Мені, наприклад, заважав. Маршал цей у Будапешті задавив танками і застрелив дві тисячі мирних жителів. Для мене це, все одно що жити на вулиці Шойгу».

Замовк таксист. Бачу, хоче щось сказати, злість рветься зсередини, але в слова не оформлюється.

— От була Рекордна! – виплюнув нарешті. — Чим погана назва? А зараз незрозуміло кого!

— Дуже навіть зрозуміло кого, — кажу. — Іван Фунтовий. Його весь Старокінний знає. Підприємець. Виступав за права торговців. Загинув, захищаючи мене з вами».

Замовк таксист. Набурмосився. Так і промовчав всю дорогу.

Ну і чорт з ним. А я задумався. Я про Бабаджаняна знаю більше, ніж про Івана Фунтового.

Знаю, що маршала поранили під час розгону та вбивства людей у Будапешті. Що він порушив на літаку кордон Туреччини, за що отримав суворе покарання. Що проти пам’ятника йому в Єревані виступили місцеві жителі. І багато ще чого знаю.

А про Ваню Фунтового мало. Хоча бачив його в редакції якось. Він приходив давати інтерв’ю. Заступався за підприємців. Худорлявий і серйозний такий.

Якби мені дали скласти шкільний твір на тему «На якій вулиці я живу? Чиє ім’я носить?», то на аркуші А4 я б його не написав.

Вирішено — їду на Старокінний. Дізнаюся, якою людиною був Іван.

«СТАРОКОНКА»

У дитинстві я любив ходити на Старокінний. Тут було на що подивитися. На риб, нутрій, цуценят і кошенят. А ще по ньому тягали на ланцюжку облізлу злу мавпу.

На ринку продавали побите міллю та обвите злючою коброю опудало мангуста, і великі морські мушлі, з яких виходили дроти зі штепселем. При вмиканні з мушлі виходило чарівне рожеве світіння. А ще були іграшки царських часів, облізлі і трохи страшні лускунчики та ляльки. Фарфорові червоноармійці з відбитими носами і бивні моржа, книги і прялки.

Чого тут тільки не було.

Зараз Старокінний «у кільці» собачників і барахольщиків. На самому ринку люди серйозніші. Торгують всім для ремонту та побуту, але тварини теж є.

Поряд із непрацюючим фонтаном (незграбний хлопець з лошам) купа кліток з папугами всіх кольорів веселки. Яскраво-червоні, малинові, зелені. Голуби та горобці нахабно крадуть у них просо через прути, а папуги дивляться на них, відкриваючи загнуті потужні дзьоби, і обережно ступають лапами з великими кігтями.

Дідусь (якого, здається, бачив ще в дитинстві) сидить за прилавком із декоративними замками, гротами, корягами і мушлями для інтер’єрів акваріумів.

До цього екзотичного місця можна прикипіти душею. Воно незвичайне.

Але зараз на Старокінному порожньо. Покупців немає. У дитинстві, пам’ятаю, тут було повно народу. А зараз тільки шум генераторів нагадує, що тут ще є життя.

— У нас немає електрики. Зовсім. Вже давно, з зими. І Вані вже немає. Він би зараз розібрався зі світлом, — каже Валерій, підприємець зі Старокінного.

Валерій виріс на цьому ринку. З дев’яти років продавець! Це були голодні й лихі 90-ті.

Валера з мамою виходив сюди, вона «з газет торгувала». А Валерка був живою рекламою та зазивалою. Мати прив’язувала до нього зразок — ангорський светр. І він ходив ринком, приводячи до неї зацікавлених покупців.

У 15 років Валерій вже торгував з контейнера «нержавійкою». Тоді він і познайомився з Іваном. Той із братами торгував навпроти сантехнікою.

— Він мені здавався дорослим чоловіком. Був головним серед братів. Дві золоті фікси були у нього! — сміється чоловік.

Валера постійно перетинався з Іваном. Той був діяльним хлопцем. Тримав цех, у якому точили деталі, склад для зберігання. З Китаєм по радіаторах почав працювати. Одна справа йшла добре, інша провалювалася. Звичайне життя одеських комерсантів.

ОПІР СТАРОКІННОГО

А потім Старокінний почало трясти. Підняли оренду на торгові місця. Причому як! За місяць майже на 20%!

Ваня вирішив підняти бучу. Почав шукати однодумців. Відкрив громадську організацію. Він відстоював права підприємців Одеси на мітингах у Києві, тягнув за собою всіх охочих і неохочих.

— А нас було півтори каліки, з ким можна було б почати боротьбу, — згадує Валерій. — Люди збиралися, галділи, сперечалися до хрипоти. Але як до справи доходило – нуль. Усього кілька людей. І більшу частину навантаження брав на себе Ваня.

А боротися треба було з Русланом Тарпаном, нині втікачем, представником «русского мира».

За Іваном стежили. Його телефон прослуховували. Йому довелося відвезти та сховати на дачі свою дружину та дитину.

А він не боявся, проводив акції, мітинги, виступав на телебаченні.

— Він не проходив рядами (Старокінного), він плив. Він боровся, і все вдавалося. А в той момент, коли очікування справдилися (оренду знизили), деякі люди відсторонилися.

Справа в тому, що Іван одразу відмовився платити грабіжницьку оренду. У покарання його магазин опечатали першим. І він більше року не працював.

— Його бізнес тоді був на нулі. Він позичав гроші, платив за спільну справу і нікому про це не говорив.

Магазин продовжував бути закритим через борги. Їх накопичилося чимало за час вимушеного простою.

Але з часом все ж магазин відкрили.

У куточку Старокінного, де Іван любив пити каву, підприємці встановили меморіальну дошку.

Меморіальна дошка Івану Фунтовому

Під нею лавочки. На стіні — фотографії підприємців ринку, які пішли воювати.

На лавочку присідає літня жінка з сумками. Дивиться на зображення Івана і опускає очі. Їй важко.

— Він був виключно чесним, — каже Валерій. — Йому вірили всі. У нього зберігалася загальна каса Опору, але він часто приїжджав з нею на маршрутці. І він говорив усім правду в очі, яка часто виходила боком. Він ліз туди, де бачив несправедливість. Він любив Старокінний, любив Одесу.

Дмитро Бакаєв та Валерій

ВОЛОНТЕРСЬКИЙ ШТАБ

Коли прогриміла «повномасштабка», торговці, хто міг, відвезли до кордонів сім’ї і повернулися. Потрібно було щось робити.

Я якось побачив на інтернет-аукціоні кольчугу, або, якщо хочете, бронежилет, сплетений із п’ятикопійчаних монет. На моє запитання щодо того, що ж це таке, продавець невесело хмикнув: «Такий захист у нас був. На початку війни». Я купив його. Як пам’ять про найстрашніший період вторгнення.

Волонтерський штаб Старокінного ринку теж заснував Іван. Спочатку Валера, возив на блокпости на своєму бусику необхідні дрібниці: трійники, лампочки, подовжувачі. Потім потяглися до штабу військові.

— Кажуть: «Нам потрібні лопати, молотки, ліхтарики, батарейки, зарядки, обігрівачі, предмети побуту», — розповідає Валерій. — Ми пишемо в чат Старокінного. І люди біжать віддавати свої товари. Приїжджають військові: «Потрібні шланги для перекачування палива». А вони коштують – будь здоров! У нас є такий Віталік, у нього є ці шланги. Вони йому гроші дають, він не бере. Що потрібно? Молотки? Цвяхи? Тулупи? Шкарпетки теплі? Все доставали. Наші ж бійці були зовсім голі, босі. Почали збирати гроші. Їздили на «Сьомий» купувати ножі, посуд, тактичні рукавички, взуття. Потім Ваня почав шити плитоноски. Їх взагалі не було! Він шив і продавав військовим за закупівельною ціною. Іван зробив дві тисячі плитоносок.

— Ми багато їздили з Ванею на моєму бусі, — згадує Валерій. — Передавали для військових то речі, то їжу. Він дуже переживав, казав: «Чому я тут, а хлопці там воюють?» І сам себе заспокоював: «Я, як бойова одиниця, не так багато там зроблю, як тут». І він мав рацію. Він знав людей, знав, де дістати ковдри, чоботи, сокири. Вирішив: «Поки не призвуть, буду тягти це все на собі». Потім Ваня пішов в учбову частину. Коли повернувся у відпустку, розповів, що зробили його інструктором. І знову ж таки, міг би так і служити, навчати, але його гіпервідповідальність… Він не міг вчити хлопців і говорити їм: «Ти повинен іти на «нуль», якщо сам там не побував.

Командир йому каже:

— Ти не повинен!

Той у відповідь:

— Я зобов’язаний.

І в першому бойовому виході Іван загинув. Побратими сказали, що був приліт снаряда. Осколок потрапив прямо у скроню.

Російські Z-військкори взвили від радості. Виявляється, невгамовного одесита, який перебудував ринок на військові рейки, знали і там. І ненавиділи.

І такий обстріл був, що наші не змогли його одразу забрати. Відправили групу за ним і не змогли забрати. Потім із квадрокоптера побачили, де він точно лежить. Забрали.

Магазин Івана, як і все, без світла. Продавець згадує, що Іван ще в 2014 році хотів піти воювати з окупантами.

Магазин Івана

— Він вже й форму купив. Ми його тоді відмовили. У нього й дітей тоді ще не було. Зараз дівчинка ходить у другий клас.

На Старокінному, в який магазин не зайдеш, усі знають і охоче говорять про Івана.

Вероніка, підприємець:

— Це людина, яка все робила для інших на шкоду собі! Каже: «Я йду в ЗСУ!» Я йому: «Ти розумієш, що ти той, хто може все дістати і завезти хлопцям. Ти тут потрібен!». Відповідає: «Ні, я так не можу». Потім, коли був інструктором, заїжджав сюди. Ми з ним розмовляли, я кажу: «Ваня, повертайся. Ти тут потрібен. Ми на тебе чекаємо». Він каже: «Все буде добре». Я на похорон не пішла. Проходить хлопець, десь схожий зі спини, і я думаю: «Ваня!» Для мене він живий.

Вероніка та Світлана

Світлана, підприємець:

— Донька його — копія Вані. Коли приходить сюди (до меморіальної дошки), просить, щоб мама її підсадила, щоб привітатися з татом.

Знайома Івана Ірина:

— Ваня допомагав не лише підприємцям, він входив до робочої групи активістів міста, коли почали всім приходити шалені рахунки за газ. Сидів з представниками міської влади за одним столом і вислуховував від них, що активісти прийшли під мерію за гроші. Бо вони у щирих, безкорисливих активістів не вірять. Ваня допомагав усім, хто до нього звертався. У нашому будинку був вибух газу, і місцева влада замість допомоги почала вести війну з активістами. Іван навчив юридично правильно писати звернення до чиновників. Постраждав будинок від забудовників поряд — Іван першим там був і привів із собою журналістів, домігся людям компенсації. Завжди соромився, коли йому щиро дякували.

У штабі Старокінного ринку триває волонтерська робота. Тут стоять бочки, лежать пакети й мішки для відправки.

Людмила, підприємець:

Людмила

— Він був сильним. І люди йдуть за лідером. Самі по собі люди сором’язливі. А раптом не вийде? А раптом по шиї дадуть? І вони йшли за ним.

Людмила та Валерій

І здається, що от він вийде худий, стурбований проблемами ринку та його мешканців, розгублено усміхаючись на привітання, підніметься сходами штабу. Адже незакінчених справ ще так багато.

Можна запитати: «Іван герой?»

Я відповім. Він упорядковував життя торговців. Робив його правильним. І люди, дивлячись на його зусилля, розправляли плечі, підвищували голос. Знали, що за свої права треба боротися. Він людина, після смерті якої порожнеча. Сумно. І руки опускаються. І знайоме місце стає чужим, знебарвленим.

Тому що таких, як він, — один на тисячу.

Дмитро Бакаєв