Швидкісні човни, моментальний вихід на позиції та майстерне маскування: один день з воїнами 40-ї окремої бригади берегової оборони

На Херсонському напрямку лінія фронту проходить по Дніпру і тут міцно тримають позиції та нищать ворога воїни 40-ї окремої бригади берегової оборони – підрозділу 30-го корпусу морської піхоти ВМС ЗСУ.

Сьогодні ми знайомимося з бійцями 1-го батальйону, який тримає оборону на лінії бойового зіткнення на правому березі та займається острівними операціями.

Їдемо лісом і нарешті виїжджаємо до річки, де біля човна хлопці у «кікіморах» готуються до виїзду. Наразі не бойового, а навчального.

Мирослав з позивним «Суба»  пояснює, що тренувальний процес відбувається кожного дня. Це підготовка до висадки десанту та заміни десанту на островах — практичні навички, які напрацьовуються для роботи в бойових умовах.

«Ми готуємо людей максимально наближено до того, що відбувається під час виконання бойових завдань: як ми працюємо, як ми пересуваємося, як маскуємося. Тренування у нас кожен день, ми ставимо різні задачі, які маємо виконати. У нас є підготовка і денна, і нічна, є скритне пересування і пересування на катерах. Це нескінченний процес підготовки. Навіть ті, хто вже все вміє — немає межі для удосконалення», — каже «Суба».

 

Мені вдалося пройти сьогоднішній шлях разом із бійцями однієї із груп. Вантажимося на човна і на великій швидкості мчимося до місця висадки.

 

Продираємося через очерет, а далі дуже швидко хлопці перебіжками переміщуються до лісу.

Біжу за ними, і тут починається саме складне для людини з фотокамерою. Бо фотографувати нікого — тобто ти нікого не бачиш. Бійці в «кікіморах» просто «розчинилися» у зарослях. Замираю розгублена, і тут поруч захиталися кущі і боєць моментально перебіг на інше місце. Кидаюся за ним, щоб не загубити його і самій не заблукати у лісі.

В якийсь момент вдалося побачити попереднього бійця, поки за ним спостерігаю, з поля зору зникає той, за яким я слідувала весь цей час. Знову завмираю, і чекаю на якийсь рух біля себе. Витримка у хлопця «залізна», і коли я вже  стомилася тримати напоготові фотокамеру — саме тут він почав рухатися. Тому всі фото бійців, зроблені у лісі, можна назвати удачею. Додам, що хлопці (на відміну від мене) ще й вміють безшумно пересуватися.

До речі, мені пояснили, що це нові умови для бійців — раніше ліс стояв «голий», і навчання проходили по-іншому.

Так, намагаючись не загубити «свого» бійця з поля зору та не відстати, продираючись крізь кущі, та оминаючи занадто густі зарослі, добираємося до краю лісу. Бійці по черзі дуже швидко перебігають до річки, де в очереті на них чекає човен. Грузяться, реве двигун і човен за кілька секунд зникає з очей.

 

Я залишаюся чекати на другу групу і в цей час спілкуюся з «Хабібом», який керує навчаннями.

“Хабіб” має великий бойовий шлях та чимало знищених окупантів на своєму рахунку. А декого і в полон брав. Він згадує один такий випадок.

«Висадилися на острів. Чотири кілометри — сама площа острова — пройшли пішки. Мали туди людей відправити і потрібно було  все перевірити. Вийшло так, що три ночі підряд до нас підходили російські човни. Першої ночі вони встигли висадитися і ми ходили шукали їх по норах. Було холодно, ми промокли, бо це в болоті все було. І я знайшов там їхні речі –рукавички, термобілизну, все нове, з бірочками ще. Я одягнув їхню курточку-непромокашку, щоб зігрітися трішки. І на другий день був у нас контакт – почули голос одного з них. Я йому махаю, що свої, свої, Він такий «Точно свої?» і таки пустив по мені дві черги, не влучив.  Я вже й каску одягнув їхню, кажу «Та свої». Він побачив форму і почав бігти до мене, тут я вже взяв його на мушку», — розповідає «Хабіб».

Питаю, чи спілкували вони з полоненим, поки чекали на човен, як його утримували.

«Напоїли водою. Зв’язали, накрили термоковдрою і тримали навпроти нашого входу. До хати не пускали, бо москаля не можна до хати пускати. Він дуже дякував, що йому пощастило і він один зі всіх вижив на тому острові. Взагалі для них виживання на острові  це півгодини – година, тому йому дійсно пощастило», —каже «Хабіб».

Вдома на нього чекають дружина та дворічний син. За два роки загалом поруч із сином пробув може із місяць:

«Звичайно, буває і страшно, робимо важку роботу. Але якщо ми тут, то маємо робити все, що можемо. Я також передаю свій досвід.  І все це робиться якраз для того, щоб потім бути вдома, поруч із своїми рідними».

В цей час прибуває інша група, разом із якою швидко вантажимося на човен та повертаємося на базу.

 

Поки бійці збираються, запитую, чи не складно пересуватися у «кікіморах», чи не жарко у ній.

«Ні, це просто сітка. Підбираємо їх по сезону, в очереті інший колір. А зараз листя зелене — тому використовуємо такі, щоб зливатися з місцевістю. Маскуємося максимально, за потреби сідаємо чи навіть лягаємо», — пояснює Вадим «Комрат».

 

У ЗСУ Вадим служить рік і три місяці. Звичайно мріє повернутися швидше додому, де на тата чекає тримісячна донечка.

Зазначаю, що після напруженого тренування хлопці виглядають енергійними. Невже зовсім не зморилися?

«Трошки є, — посміхається Віталій з позивним «Бобер». А на питання про найдорожче коротко відповідає — моя сім’я.

Дізнаюся, що у Віталія двоє дітей і зовсім скоро у родині з’явиться третій малюк.

У кожного бійця своя історія, але всі вони кажуть, що саме думки про  рідних  підтримують, коли попереду ще багато бойової роботи.

Перед від’їздом запитала, чи поїхали зараз бійці відпочивати після напружених навчань.

«Зараз вони поїхали готуватися до бойового виходу», — відповів Мирослав.

Біля авто на хвилину затрималася, заслухавшись пташиним співом. Хотілося хоч ненадовго повірити, що настав мир і ця ідилія тепер назавжди. Але ні, війна триває, і саме від тих, хто сьогодні тримає оборону, залежить наше майбутнє.

________________________________________________________________________

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.