Шляхом чумаків: як сіль із-під Одеси живила Україну

Степ залитий сонцем. Важкі воли повільно сунуться вперед, тягнучи за собою довгі вози, навантажені сіллю. Колеса глухо скриплять у ритмі руху, здіймаючи хмарки пилу над висушеною сонцем землею. 

Але на горизонті з’явилися дерева – ознака того, що скоро почнеться Поділля, а з ним і більше води та тіні…

Так мандрували чумаки, українські торговці й перевізники, що століттями транспортували сіль із півдня – зокрема з лиманів поблизу Одеси.

 

Куяльницька сіль: біле золото українського степу

Сіль – це більше, ніж просто приправа. У ті часи вона була стратегічним ресурсом, без якого неможливо було уявити збереження продуктів чи розвиток торгівлі.

Ще у XVI столітті Куяльницький лиман став одним із головних центрів видобутку солі в Причорномор’ї. У 1530-х роках польський король Сигізмунд Август II уклав угоду з кримським ханом Сахіб-Гіреєм, яка регулювала цей промисел. Але були й ті, хто не зважав на жодні королівські чи ханські накази – запорожці.

Сіль на Куяльнику

“Козаки вважали, що мають право на сіль і не підкорялися ні польському королю, ні кримському ханові. Вони просто брали сіль для власного користування та продажу, не сплачуючи жодних зборів. Козаки не лише добували сіль, а й охороняли її каравани, захищаючи чумаків від нападів кримських татар та розбійників”, – розповідає Сергій Гуцалюк, історик і начальник міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті.

У XVIII столітті османська влада також встановила контроль над деякими лиманами, що призвело до конфліктів. У цей період видобуток солі набув великого значення, і кожна сторона прагнула отримати свою вигоду.

Протягом століть Куяльницька, Хаджибейська та Тилігульська соляні промисли залишалися важливими центрами добування. Сіль перевозили в мішках або возах, ретельно захищаючи її від вологи, адже мокра сіль втрачала цінність. Вона експортувалася не тільки в інші регіони України, а й за її межі.

“Соляний промисел разом із рибальством і скотарством був одним із основних занять мешканців Нерубайського та Уссатового. Видобуток солі забезпечував прибуток та створював торгові зв’язки”, – підкреслює Сергій.

Чумаки: вільні люди степу

Українські чумаки були не просто перевізниками. Вони були носіями традицій, зв’язковими між регіонами, і навіть своєрідними бардами – саме завдяки їм українські пісні мандрували країною.

Чумацькі валки рухалися зі степів Причорномор’я до Київщини, Полтавщини, Слобожанщини, Поділля. Головні маршрути йшли через Балту та Умань – на Київ, через Вознесенськ та Кременчук – на Полтаву, через Миколаїв та Дніпро – на Харків.

Видавництво «Шерер, Набгольц та Ко». http://histpol.pl.ua/

“Чумаки не лише возили сіль, а й зерно, яке стало основою розвитку Одеси. Вони курсували між Поділлям, Київщиною та Одесою, роблячи місто важливим вузлом торгівлі”, – зазначає Сергій Гуцалюк.

А ще історик каже, що і сьогодні ми іздимо старими чумацькими шляхами:

“Всі сучасні траси повторюють старі чумацькі дороги, бо вони йшли найзручнішими маршрутами – з мінімальними підйомами та перешкодами. Чумаки віками прокладали найвигідніші шляхи для перевезень”.

Боротьба за сіль: конфлікти та втручання імперій

У XVIII столітті запорожці все ще вважали соляний промисел своєю територією, але поступово контроль над цим ресурсом почала перебирати на себе Російська імперія. Відбулося кілька конфліктів між козаками та російською адміністрацією, які намагалися монополізувати видобуток.

“У 1774 році після російсько-турецької війни запорожці набрали біля 120 возів солі на Куяльницькому лимані, але російський комендант фортеці наказав затримати їх, бо в Російській імперії приватний видобуток солі був заборонений. Виникла напружена ситуація, оскільки козаки вважали, що це їхнє традиційне право, і були готові захищати свою сіль силою. У суперечку втрутилися старшини, і лише після тривалих переговорів частину солі дозволили вивезти. Однак ця подія стала одним із сигналів, що незалежний козацький промисел занепадає, а імперія все більше втручається у традиційні способи господарювання козаків.”

Куяльник

Залізниця і кінець чумацької доби

У другій половині XIX століття світ почав змінюватися, і технологічний прогрес торкнувся навіть таких, здавалося б, непорушних традицій, як чумацький промисел. Поява залізниць стала потужним ударом по цьому віковому ремеслу.

“Запуск залізничної гілки Балта-Одеса у 1865 році став кінцем чумацького промислу. Впродовж кількох десятиліть залізниця витіснила традиційний чумацький транспорт, оскільки перевезення стали швидшими, безпечнішими та вигіднішими. Чумацькі валки більше не могли конкурувати з новими економічними умовами, і наприкінці XIX століття їх уже майже не було. Деякі чумаки перейшли в інші сфери торгівлі, а хтось залишився працювати на залізничних станціях, адаптуючись до нових реалій”.

А що сьогодні?

Сьогодні Куяльницький лиман відомий більше як курорт із лікувальними грязями.

Від колишніх чумацьких валок не залишилося й сліду. Проте, варто лише зупинитися на мить, і можна уявити, як колись тут скрипіли колеса, а степовий вітер розносив пісні чумаків, що прямували своїми шляхами, залишаючи по собі слід в історії.

 

________________________________________________________________________

Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network