Сапер «Дядько Чорнозем», який не дав інтерв’ю «Нью Йорк Таймс», а нам розповів, чому йому не подобається Одеса

Нещодавно побачив таке ось відео у соціальних мережах: п’яний амбал у камуфляжі, у маршрутці, волає: «Ухилянти! Сволоти! Я за вас проливаю кров! А ви тут відсиджуєтесь!» Здоровань кров’ю налитими очима таращиться на заіндевілих пасажирів. А, треба сказати, що в маршрутці ніяких ухилянтів не видно – якийсь пенсіонер і пару притихлих жінок.

– Повбиваю всіх! – гарчить амбал.

Мені було дуже шкода, що не було там героя цієї статті. Він би встав і взяв би за комір п’яного: «Ти чого кричиш на старих? У них сини зараз б’ються на фронтах. Щоб вони тобі на це сказали?!»

Він – справжній чоловік. Хоча його теж багато чого дратує у цивільному житті.

Біль

– Боляче! Так боляче, що кусаєш подушку.

Післяопераційний біль у рані тягнеться та тягнеться. Здається, що йому не буде кінця.

Лікарі, як Арестович, брешуть: «Два-три тижні і пройде». І очі відводять.

Бійці, хто давно на реабілітації, бурчать: «Два-три місяці рвати буде». І труть сиві скроні, ніби намагаючись забути Час Болю.

Біль буває стріляючий або пекучий. А може бути і такий, і такий. І ноги вже немає, а біль тільки наростає. Тільки молишся, щоб не перейшло в хронічну стадію. А в деяких бідолах і таке є. Кажуть, що цей біль у багатьох у голові.

Багато хто має фантомні болі. Ці – найпідступніші. Прокидаєшся серед ночі та спросоння здається, що нога тут. І вона навіть посмикується. Відлежав її, мабуть.  Оніміла. Рукою – цоп. А там порожнеча.

А потім приходять спогади. Донецький напрямок. Район села Старомайорське.

«Ми заходили на ворожі позиції, – розповідає Андрій «Чорнозем», – я заводив піхоту. Ми стягували з дороги міні-шлагбауми, щоб могла заїжджати техніка і далі штурмувати. Але тут стали нас крити КАБами, потім запрацювали міномети. А приліт у містах відрізняється від прильоту тут. Бо тут вбити хочуть саме тебе».

Від вибухів всі оглухли, в ушах дзвін. Андрій зробив крок. Спалах – і він вже на землі, а ноги немає. Наступив на міну.

Воїн не панікував, сам собі наклав джгут. Тоді й боляче не було. Біль прийшов потім.

Іноді, у перший місяць реабілітації, коли біль ставав нестерпним, він брав до рук гітару. Її привезла дружина.

Потім влаштовував концерти для поранених. По три години співав. Біль ховався.

Ви, може, бачили Андрія в Одесі. Його у кріслі везли на концерти дружина чи побратим. Сам він про наше місто не дуже гарної думки.

«Я потрапив сюди після поранення на реабілітацію. Справа була якраз у серпні, – розповідає Андрій, – Що сказати: шахеди, концерти у клубах. Мене дружина і побратим в один з них на інвалідному візку катали. Взагалі не люблю Одесу. По суті, як і своє рідне місто Дніпро. Особливо останнім часом постійно чую російську музику з машин. Місцеві кацапською досі спілкуються. Дивлюся я на це все і думаю: «Скільки ще ракет треба, щоб це закінчилося?»

Кажуть, що мова немає значення. А ось і має. Наприклад, якось я повертався із завдання. Сапер працює в «сіряку». Тобто між нашими позиціями і росіянами. І якось мене зустріли кацапською мовою. А темно було, наштрикнутися на ворога там можна було легко. Міг і своїх гранатами закидати. Звісно, що розібралися, але це в моєму випадку, бували і більш печальні випадки.

Мені мова завжди важлива була, ще з дитинства, хоч і виріс я серед зросійщеного суспільства.

Ні, я не сварився через російську мову. Але іноді зауваження робив. Не думаю, що хтось захотів би сваритися з солдатом в інвалідному візку».

На нього дивилися обурено: «Та це ж наше конституційне право, боєць. Чого треба?»

Андрій, він же «Дядько Чорнозем», тільки супив брови. Худий, з козачим горбатим носом. Це прізвисько взяте з картинки, де схожий на Вія величезний мужик з руками-вилами каже: «Я вам покажу мораторій!»

Непримиренний

Коли тяжко пораненого Андрія відвозили з позицій, він сказав: «Я повернуся. Чекайте». Так воно й сталося. Зараз він може пробігтися, підстрибнути, може керувати автомобілем. Рідні його навіть не намагалися просити лишитися.

– Не вмовляли. Мої рішення – це мої рішення. Я вирішив, що іду. Бо сидіти на дупі з моєю військовою професією буде не чесно. Для того, щоб знищувати ворога не обов’язково з автоматом по посадкам і селам бігати. Треба розвивати інженерію – війна змінюється, і солдатиками її не виграти. Тому я пішов далі, а якщо сидіти і чекати, то можна дочекатися, що потім до партизанщини скотимося, котра дуже швидко закінчиться при сучасних методах розвідки.

Андрій – сапер. Він не відступить, доки не виженемо ворога з нашої землі.

– Ка*апа… не одного вбив, – зло каже Андрій, – Але не у безпосередньому бою, бо я – сапер. Займався замінуванням, в основному підлітала техніка з особовим складом.

Музикант

Я вже згадав про гітару Андрія. І про те, що він давав концерти для поранених. І яке ж було моє здивування, коли дізнався, що він грав у відомому українському гурті «Русичі». А їхню творчість, на хвилиночку, вивчають у школах на уроці музики!

Андрій скромно: «Я не рок-музикант. Скоріше просто музикант. Працював на весіллях, їздив до Китаю і Польщі грати у паті-бендах, де переспівували хіти Топ-40. Якось замість гурту «Даха Браха» поїхали до Польщі. І нас на Ethno Festiwal Czeremcha оголосили як «Даху Браху». Потім вибачилися. Сказали, що ми з України, з Криму. Там ми здивувалися ще більше (гурт «Русичі» заснований у Білгороді-Дністровському).

Потім у рідному Дніпрі я створив гурт з сестрою моєї дружини. Самі писали пісні. Але українські тексти нікому не були цікаві. В нас «Сенсеї», «Синоптики», «Бабкіни» і інше подібне більш цікаве було.

Гурт загнувся, я заробляв ремонтом машин в гаражі. Народилася друга донька. Потім я вирішив просто грати кавери і заробляти грою на бас-гітарі та співом. Мені це вдалося, були концерти, корпоративи. Але знову ж…постійно «рускава» просили грати. Я відмовлявся від таких концертів, але мої колеги по цеху цілком собі залюбки співали, навіть «чічєріну», котра за ДНР концерти грала. Паралельно я грав у гурті під назвою «Вертеп». Мені подобався репертуар. Самий улюблений з усіх альбомів гурту – «Гайдамацькі пісні». Нас знали, шанували. І, головне, в нас грали дійсно професійні музиканти. Співала вокалістка, яка була і залишається хормейстером ансамблю «Славутич».

Коли я потрапив до батальйону 128-ї бригади, то майже одразу знайшовся з офіцером цивільно-військового співробітництва. Він – професійний вокаліст і викладач вокалу. Трошки поспівали разом, але я потрапив на бойові, тож якось не до співу було. Потім отримав поранення. Після протезування повернувся до свого батальйону, де і далі воюю. Коли нас вивели після перебування батальйону на нульових позиціях Донеччини у Старомайорському, то ми з офіцером сіли й трохи поспівати. У нас вийшов чудовий циганський дует.

Ми, бува, граємо для побратимів з бригади, коли є час між моєю роботою, бо зараз я досі воюю тільки вже у Запорізькій області».

Повість про справжній Чорнозем

Коли до них у військову частину приїжджали журналісти з «Нью-Йорк Таймс», то цілеспрямовано пішли до Андрія. Безногий солдат й музикант? Це може зацікавити читача!

Він зіграв американцям кілька українських пісень, а від інтерв’ю відмовився.

– Я їм просто пограв пісень і відпустив з Богом, – каже Андрій, – Для них ми якесь реаліті-шоу. Мене це тригернуло сильно.

Потім його прориває: «Ми живі, нас б’ють, ми захищаємося, ми стікаємо кров’ю, втрачаємо кінцівки, одужуємо і повертаємося битися далі. Але нам скоро будуть казати, що нас туди не посилали, що нам це подобається, ми за це «зарплату» отримуємо. І таке інше. От і вся правда: хороший герой – мертвий герой. Але і до мертвих домахуються. Більшість моїх побратимів після перемоги, якщо дасть Бог вижити, більше не будуть жити в своїх рідних містах. Будуть або за кордон виїжджати, або по селам сипатися».

От і вся правда!

У будь-якій західній країні історію про безногого музиканта, який незважаючи на поранення пішов воювати, вже б розтиражували та екранізували. А у нас це справа звичайна. Людина без ноги чи без руки воює? Молодець.

Нічого незвичайного. Та він ще невживливий який! Колючий, як їжак. Те, що він говорить, не всім до смаку. Він і американцям відмовив в інтерв’ю!

Можна було б пам’ятати, як ми від них залежимо і розповісти про те, як від болю на стінку ліз. Про те, як любить рок-н-рол. А він відмовив. Скажете, що неправий?

Але він б’ється за нас із вами. І ми можемо сперечатися з ним, а можемо допомагати вистояти та перемогти.

Дмитро Бакаєв