Рік по тому. Що найбільше закарбувалося у пам’яті: окупація та звільнення Херсону очима військового та журналіста

Речник ВМС ЗСУ капітан 3 рангу Дмитро Плетенчук після звільнення міста був начальником пресслужби Сил оборони Херсона. Саме він безпосередньо працював із журналістами, які розповідали Україні та світу про все, що тоді там відбувалося.

При згадці про минулорічні події найперше, про що він згадує – про підрозділи, які звільняли безпосередньо місто.

Сказати, що це була просто здача міста окупантами, насправді не можна. Тому що був ар’єргард – вони прикривали відступ і наші хлопці пробивалися туди. І якраз у ці дні були досить активні бойові дії, за Посад-Покровським працювала артилерія.

Ми виїжджали туди працювати з журналістами, і могли бачити на власні очі, як все це відбувалося.

Тому сказати, що це був «жест доброї волі», не можна. Ця операція стала результатом планомірної роботи вищого військового керівництва та є прикладом високого рівня планування і стратегічного мислення. Тому що в даній ситуації ворог був вимушений покинути цю територію. Це каже і про низький моральний дух окупантів. Адже зараз наші хлопці фактично воюють на лівому березі, не маючи за спиною мосту. А росіяни побоялися вести такі самі дії на правому березі, маючи за спиною міст. Це багато про що каже – і про мотивацію, і рівень стратегії нашого ворога.

Тож в першу чергу згадується саме те, що зробили наші військовослужбовці. Я не буду називати всі підрозділи, але найбільше мені запам’яталася 28-а бригада сухопутних військ та 406-а бригада військово морських сил, яка досі продовжує вести бойові дії на цьому напрямку.

Дмитро згадує, що коли ЗСУ зайшли в місто, на вулицях було справжнє свято. Це було важливим інформаційним вибухом, тому що Херсон – єдиний обласний центр, який було захоплено після початку повномасштабного вторгнення.

І, звісно, росіяни, які все місто обвісили своїми бігбордами з твердженнями, що «росія тут назавжди», розповідали, як завжди, всяку нісенітницю про те, що це завезли якихось нацистів, які й раділи деокупації.

Херсон – маленьке місто. І провівши там півроку, я багато з ким познайомився. Я бачив, що люди, особливо які працювали в якихось спільних галузях, чудово один одного знають. І той самий колаборант Сальдо, який казав, що цих людей завезли, насправді він їх всіх знав особисто. Тож ці люди були здивовані та обурені його заявою. Тому що вони його так само все життя знають. І це огидно, коли хтось просто відверто бреше, причому на мільйонну аудиторію.

В самому місті реально була святкова атмосфера. Це важко з чимось порівняти, коли люди, які фактично  перебували протягом кількох місяців у ворожому середовищі, нарешті відчули себе вільними.

До роботи у Херсоні Дмитро Плетенчук очолював пресслужбу сил оборони Миколаєва. Провів під обстрілами у місті дев’ять місяців. Каже, що у нього підстрибував будинок. Але, зазначає, що поміж окупацію та обстрілами він все одно обрав би обстріли, тому що окупація – це значно гірше.

Це постійний страх, в якому ти живеш, що сьогодні за тобою прийдуть, що хтось тебе здасть, вирішить відібрати твій бізнес або твою машину і знайде для цього привід.

Дмитро згадує жахіття, які залишили по собі росіяни. Так, окупанти організували неформальну в’язницю у підвалі бізнес-центру у середмісті Херсону. Там було зроблено п’ять камер, в яких сиділи одразу по 20-30 людей без світла, без вбиральні, яких періодично виводили в іншу кімнату для допитів і тортур.

Але найбільша катівня була створена на базі СІЗО.

Ізолятор знаходиться в приватному секторі, але поруч стоїть дев’ятиповерхівка. І люди, які в ній мешкали, пережили щось страшне. Бо крики, які доносилися з цих приміщень, було чутно у всьому будинку..

Уявіть собі – там не вистачало камер. Хоч СІЗО був і великим, він все одно не вмістив всіх, кого росіяни піддавали тортурам. Тому людей тримали просто у гаражах для службових авто –  без вбиралень та їжі. Я вже не кажу про гігієну. Тобто, це були нелюдські умови.

Насправді описати це словами досить важко – то тортури найвищого ґатунку в дусі «руського КГБ» – починаючи від видирання ногтьових пластин і закінчуючи електрострумом до геніталій. Робили все, що вони люблять, тому що вони – садисти.

Також росіяни залишили «потєряшек». Дмитро згадує, як одного ранку, коли ЗСУ рухалися на Херсон, в одному з сіл на півдні, ближче до Дніпро-Бузького лиману, наші хлопці зайшли в магазин, щоб попити кави. І туди також зайшли три п’яні буряти, які так святкували відхід, що досвяткувалися – зранку навіть не зрозуміли, що відбулося.

І вони прийшли за горілкою. Це була така собі німа сцена, коли ці буряти дивляться на наших, наші з кавою в руках дивляться на них. І продавчиня, яка дивиться на всіх. Це була реальна кумедна ситуація. Звісно, їх одразу привезли у Миколаїв, здали СБУ.

На жаль, були і трагічні випадки з загубленцями-окупантами. Недалеко від Снігурівки у засідку таких натрапила «швидка» – загинув медик.

Ці вже відійшли, загубилися, залишилися та розстріляли «швидку». Був такий гіркий випадок.

Під час звільнення Херсону Дмитро виїжджав на передові позиції, супроводжуючи репортерів міжнародних інформаційних агенцій, які висвітлювали ці події. На питання, чи були журналісти шоковані, відповідає, що все залежало від того, з ким доводилося працювати.

Наприклад, я працював тоді з Аскольдом Крушельницьким. Це людина, яка тільки в Афганістані дві війни знімала, а загалом більше десяти. Таких мастодонтів важко здивувати. Або, наприклад, The Guardian, для яких це сьома війна. Вони сюди приїхали, маючи на меті показати всьому світові, що тут відбувається.

Нам нема чого було приховувати, тому ми спокійно працювали з іноземними журналістами, акредитованими відповідним чином Генштабом, і вони мали змогу побачити, як все відбувається насправді.

***

Один із українських журналістів, який висвітлював події у Херсоні та продовжує висвітлювати сьогодні  – журналіст і фотокореспондент медіаплатформи “Вгору” Олександр Корняков.

Зазначимо, що Олександр провів півроку у окупованому Херсоні. Він працював – знімав мітинги, висвітлював життя під окупацією. Лише у серпні Олександр був змушений виїхати з міста після того, як йому шість тижнів довелося переховуватись від росіян, бо дізнався, що його шукають.

Олександр каже, що бути журналістом у окупованому місті дуже складно. Але він не скаржиться, говорить – важко було всім.

Взагалі бути в окупованому місті – це щоденні стреси, постійна напруга. А журналістом, який збирає інформацію – ще складніше. Всі зйомки були заборонені і тебе могли зловити, або просто перевірити телефон та фотографії, на яких могло б і не бути нічого такого. Навіть якщо це не техніка, а просто види міста, все могло закінчитися підвалом. А як знайшли б там машину, або солдата – могли бути ще сумніші наслідки.

Важко, але скаржитися я не можу, бо всі жили так.

В окупації ти без прав. Будь-якої миті з тобою можуть зробити все, що захочуть. Не діють жодні закони, лише на розсуд «адміністацій».

Після того, як Олександр виїхав із Херсона, він продовжив підтримувати зв’язок із родичами, які залишились у місті, майже щодня дзвонив у Telegram.

Настрій у людей дуже сильно вагався. Бо коли ти чуєш, що наші там б’ють, наприклад, у Чорнобаївці, то люди відчувають піднесення: «Наші йдуть, скоро будуть». А коли пару-трійку днів тиші – закрадається думка – чи не «договорняк»?

Дуже страшно стало людям після «референдуму». Справді впали настрої, бо вони вже втомилися боятися, що почнуть забирати у російську армію, що змусять брати паспорти. Багато про це було розмов.

Але віра людей, які чекали на звільнення міста, не згасала.

Під час визволення міста Олександр перебував на кордоні Херсонської та Миколаївської областей – знімав 28-му бригаду.

Я відчув, що росіяни побігли саме 9 листопада, бо вони знялися з позицій уночі, підірвали мости та зникли.

Коли з’явилися перші фото деокупації – це було велике щастя.

Найбільше в ці днів Олександру запам’яталися радість херсонців та темне місто.

Я потрапив до Херсона на четвертий день, коли вже можна було туди більш-менш заїхати. На вулицях панували такі ейфорія та радість, у людей очі блищали. Всі з українською атрибутикою. Насправді, це забути неможливо.  Люди збиралися і у центрі, і в себе на районах. Я дуже шкодую, що не встиг у самі перші дні потрапити до Херсону – напевно, це взагалі було неймовірно.

І ще мені запам’яталося темне місто, коли не було ні світла, ні води. Людям доводилося набирати воду для побутових потреб із калюж та Дніпра. Та й мені самому також довелося.

Олександр розповідає, що світла в Херсоні не було десь більше місяця. З продуктами ситуація була краща – у перші дні почали привозити гуманітарну допомогу і роздавати її. День на 5-6-й до Херсона масово поїхали волонтери і продуктів вже було дуже багато.

Згадує, що в магазинах тоді ще продавалися російські товари, якими окупанти змушували торгувати.

Скажу чесно, довелося це спробувати – порівняно з нашим усе несмачне. І у 2-3, а іноді у 6-7 разів дорожче. А коли за місяць після звільнення відкрився перший АТБ – люди були щасливі. Дзвонили один одному, говорили – приїжджай, тут ціни, як до війни.

Сьогодні Олександр продовжує жити та працювати у Херсоні, який знаходиться під постійними обстрілами. Каже, що звикнути до цього неможливо.

Більше того – навіть заспокоїтись повністю не можеш. Коли я приїжджаю на кілька днів до Одеси по роботі, то після першої ночі прокидаюся розбитим, поламаним, сил ні на що немає. Це тому, що організм розслабляється. Розуміє, що він у порівнянні з Херсоном у відносній безпеці. І ця вся втома відразу підступає, відчувається брак енергії.

Звикнути до обстрілів неможливо. Навіть якщо в якийсь момент відволікся думками, то «вихід» чи «приліт» тебе миттєво поверне до реальності.

А ще я відчуваю напругу, коли обстрілів меншає. Тому що так і виходить – якщо вони на день-два послабили, то накопичують боєприпаси і може раптово «накрити» прямо все місто. Це змушує напружуватися, коли тихо.

Цього літа Володимир Зеленський нагородив Олександра орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. До речі, він єдиний журналіст із Херсона, якого відзначив президент. Але про свою роботу Олександр Корняков висловлюється дуже скромно.

Мені не хочеться називати себе партизаном, бо це дуже високе звання, вони ведуть зовсім іншу діяльність. Я з колегами намагався збирати об’єктивну інформацію про те, що в цей момент відбувалося у Херсоні та області. Ми збирали загальну інформацію про військових та режим, який вони встановили, а також життя людей в окупації.

Це фото річної давності.

А ось – Херсон сьогодні.
За фото міста в синьо-жовтих кольорах дякуємо Олександру Корнякову.