Рейс на війну: що пам’ятає потяг Одеса — Краматорськ

«Увага! Потяг сполученням Одеса — Краматорськ відправляється з четвертої платформи».

— Семе! С-е-еме! — дівчина у важких панківських черевиках із пірсингом у носі та брові протупала по перону. Обличчя зареване. Вона кинулася до хлопця у пікселі, обхопила його. Заревіла білугою.

Потяг сіпнувся й плавно рушив з місця.

Сем щось шепотів дівчині, м’яко знімаючи з шиї її руки. Вона не пускала. Очі в неї стали зовсім божевільні, по мокрим щокам текла туш.

Я згадав, що бачив подібне в старій кінохроніці. Один в один. Тільки ось у дівчини додався пірсинг.

Хлопець звільнився з її обіймів, щось промовив підбадьорливо і побіг за нашим вагоном, що набирав ходу.

Дівчина, здригаючись, прикрила рота рукою і не соромилася своїх сліз. Вона зробила на ватних ногах пару кроків. Ще секунда — і вона зникла з поля зору.

Прощання цих двох не можу ні з чим порівняти. Хіба що біля труни так горюють.

12 Вагон

Маршрут поїзда Одеса – Краматорськ пролягає через 25 станцій, зокрема Дніпро та Слов’янськ.

Ми у 12-му «штабному» купейному вагоні. У самому хвості. Поки дійдеш, захекаєшся.

Що таке штабний? Там, де начальник поїзда. Але, незважаючи на начальство, вагон самий що ні на є радянський. Тобто пенсіонер вже.

Але зачекайте кривитися. По-перше, це запах, який багато хто любить. Запах вугілля від вагонного титану, вогник за трохи відкритою заслінкою — особливо взимку — створює атмосферу мандрівок. Пахне креозотом, свіжою білизною, куркою та копченою ковбаскою. Тому що пасажир, тільки зайшовши, відразу починає розпаковувати припаси і накривати стіл.

А ще там обов’язково брязкає ложка у стакані з металевим підстаканником із тисненим малюнком.

Багато ностальгуючих пасажирів почали дзвонити після епідемії Ковіду. Вимагати, щоб повернули підстаканники. І ось вони є. На місті й жовтуваті, підсліпуваті світильники, незручний кран у туалеті, а також наскрізна дірка в залізному унітазі, що веде на рейки, які мелькають.

А ще є замки в купе, які можуть зачинитися, а потім не відкритися. Тоді викликають електромеханіка Володимира Семеновича. Він вже у солідному віці – йому сімдесят три. Він старший за вагон. Тож Володимир Семенович зі своєю валізкою з інструментами приходить. Раз-два – і все готове. Замок відкривається та закривається.

Провідниця дванадцятого вагона Наталія каже: – У нас вагончик радянський. З туалетом, який слід закривати на зупинках. Найголовніше, щоб у вагоні було охайненько, чистенько та тепленько.

Голос у Наташі задоволений, як у кішки, що муркочить. Вона своїм стареньким вагоном пишається. Як удома!

— А зараз йому ще надали «жовту стрічку», – каже Наталя гордо.

Жовта стрічка

«Жовта стрічка» — рух, який виник, коли в окупованому Херсоні люди почали чіпляти до одягу і малювати жовті стрічки як символ України.

Спочатку це викликало подив в окупантів. Потім — ненависть. З’явився жовтий знак — значить є люди, які готові чинити опір. А якщо знаків цих тисячі, то зовсім погано. Отже, бойкотуватимуть референдуми та вибори, зриватимуть російську пропаганду, фіксуватимуть пересування ворога.

І ось зараз цей знак — на поїзді. На знак солідарності з людьми, які потрапили в окупацію. Збоку на вагонах, поверх жовтої смуги, нанесені назви всіх тимчасово окупованих населених пунктів. Це сигнал від «Укрзалізниці»: «Ми пам’ятаємо та підтримуємо всіх, хто перебуває в тимчасовій окупації. Ми готові їхати по них, як тільки з’явиться можливість!»

— У нас є спеціальні ящики, — розповідає Наталя, — в яких пасажири можуть залишати свої записки з побажаннями. Наприкінці рейсу ми збираємо їх та передаємо начальству, а ті вже далі.

— А що пишуть?

— Ті, хто вирвався з тимчасово окупованих територій, пишуть: «Ми з такого-то міста. Ми з вами! І ми обов’язково повернемося!»

Червоний горизонт

— А я війну в туалеті зустрів!

12-річний Віталік глянув на маму:

— Я розповім?

Та байдуже кивнула. На її втомленому обличчі — лише настороженість. Сусід по купе пристає з розпитуваннями про війну. Нині вухо гостро треба тримати.

— Я прокинувся. І сів на… а як його назвати? Це і не ліжко, і не койка? — Віталік запитливо дивиться на мене, вказуючи на своє місце.

— Спальне місце.

— Спальне місце? Хм. Дякую! Подивився, всі навколо хропуть і соплять. Я одягнув капці й пішов у туалет.

Розповідає Віталік докладно. Видно, що не вперше.

Зараз Віталіку 12. Він із мамою та братом майже три роки тому також їхав потягом, у плацкарті. Це було 23 лютого. Вночі прокинувся, багато випив чаю. Вирішив нікого не будити.

Я уважно слухаю його й уявляю. Вагон погойдувався. «Тудуф-тудуф, тудуф-тудуф». Вночі ці звуки стали м’якими. Вдень були такі «тидищ-тидищ», а вночі ніби хтось гучність прикрутив. Потяг біжить на м’яких котячих лапах. За вікнами повисла космічна темрява. Ні ліхтаря не промайне, ні залізничного світла. З цієї темряви раптом висунеться гілка — гола, суха, як пташина лапа, — схопити хоче й стягне її назад.

Навколо всі сплять. З тамбура тютюном тягне. Страшно чомусь стало. Хлопчик озирнувся. Ноги старшого брата, що сторчать з верхньої полиці на проході, заспокоюють.

Але двері до туалету Віталік вирішив не зачиняти.

А в туалеті мотало з боку на бік. І звук у тридцять разів гучнішим став: «Тутук-тутук! Тутук-тутук!»

Впоравшись і вимивши руки, Віталік ступив з туалету й потягнув за собою двері. Тут усе почалося.

— Я навіть подумав, що не так зачинив двері! Сильно грюкнув!

Темрява за вікном спалахнула червоним. І стало на мить видно червоні голі дерева й червону пожухлу траву.

І відразу звук — наче велетень по землі молотом вдарив: «Бу-бух!»

Здалося, чи поїзд хитнуло трохи сильніше?

А за вікном — новий спалах.

Полум’я, іскри, як від багаття, вгору піднялися.

Віталік самозабутньо розповідає:

— Я бігом буджу своїх: «Мамо, Сергію, вставайте! Там Чорнобиль вибухнув!» Я саме цей серіал дивився. А Сергій прокинувся, тільки за вікно глянув і такий каже: «Війна!»

Я уявив, що бачив тоді цей малюк. Горизонт горів. І дим, темніший за ніч, накочував на поїзд.

Зараз хлопчик із натхненням розповідає про ту пригоду. І добре, що війна увійшла в його життя отак — червоним обрієм.

24.02.2022

Що робить провідниця?

Перевіряє квитки. Розносить чай. Видає білизну.

Та й усе? Начебто…

— Як же все! — сміється Наталя. — Провідник — він і кочегар, і прибиральник.

Ось приходимо на роботу. Насамперед — планерка. Що робити у разі аварій, нещасних випадків.

Потім йдеш, отримуєш чай і серветки, якими ми застилаємо столики, після у вагоні приймаєш зміну. Зараз зима, тому дивишся, чи закачана вода в котел. Запитуєш змінника, що з ремонту у вагоні? Чи немає поломок? Потім перераховуєш усі подушки та стаканчики. Чи все на місці? Прийняла зміну — береш ганчірку до рук і поїхали! Все миєш. Розтоплюєш котел і кип’ятиш воду, щоб пасажири, щойно зайшли, одразу мали гарячу воду. І щоб тепло вже було. Кому б хотілося в холодний вагон лізти?

Поїхали. Ти маєш спеціальний бланк. У цьому бланку ведеш усю бухгалтерію. Відзначаєш плату за чай чи каву. Яке місце де зайняли, де якесь звільнили, чи взяв пасажир білизну. Потім проходиш, пропонуєш пасажирам чай. Зробив всім напої, вимив склянки і йдеш у своє купе спостерігати за приладами. Чекаєш на наступну станцію. А там треба всіх зустріти. І так туди й назад.

Вдома я сидіти не змогла!

Коли почалася повномасштабна війна, Наталя була в декретній відпустці. З другою дитиною.

— Я з колегами підтримувала зв’язок і, слухаючи їх розповіді, розуміла, що настав час виходити на роботу. Нічого сидіти. Дитині ще не виповнилося три роки, але мій чоловік бачив, як я рвалася, знав, що люблю свою роботу, і підтримав мене. Зараз дитині буде п’ять років. Він залишається з татом.

— Чи не думали виїхати до Європи з дітьми?

— Іще чого! Навіть такої думки не було.

Наталя вийшла на роботу. Вона хоч і слухала розповіді провідників, але все одно уявити не могла, яке пекло може творитися на вокзалах.

Вагони зі «шпротами»

Працівники вокзалів, які прийшли 24 лютого на роботу, потрапили додому наприкінці квітня. Працювали 24 години на добу. Могли вискочити, якщо недалеко живуть, душ прийняти, переодягнутися в чисте й назад. Якщо зараз на одеському вокзалі пасажиропотік 2–3 тисячі осіб на день, тоді було 10–12 тисяч. І треба зустріти, нагодувати, напоїти та відправити до місця призначення. Доводилося працювати в стресовій ситуації, коли люди в істериці. Багато хто біг з дому в трусах та шкарпетках. І тоді керівництво «Укрзалізниці» ухвалило безпрецедентне рішення про скасування квитків.

Співробітники поліції та тероборони ставали біля входу на платформу. Іноді доходило до стрілянини вгору з автоматів. Натовп намагався прорватися у вагон. І найчастіше це були здорові чоловіки.

— У тебе в вагоні замість тридцяти шести людей — сто п’ятдесят! Хтось хоче до туалету, а пробратися не може. Сидять і на підлозі, і на валізах. А в деяких вагонах у туалетах їхали люди. А ще торби. А ще малі діти. А тут комусь погано стало. До чого ж людей ці наволочі довели.

Вагони були схожі на банки зі шпротами. Маленькі діти лежали на підлозі, підігнувши ноги, згорнувшись калачиком. Тут же втискалися в стіну старі люди. Хто міцніший — стояв. Щоб потрапити до туалету, треба було чекати близько години.

— Хочуть люди їсти й пити, — розповідає Наталя. — У тебе залишилося півпляшки води, і ти бачиш, що дитина просить пити. Вона не розуміє, як це так, що немає води. Ідеш і їй трохи наливаєш. А там ще один. І йому. І старому. І вагітній теж треба. Я сама мама. Допомагаю жінці з немовлям, а сама думаю: «Може, і моєму хтось так допоможе».

На початку не було жодних алгоритмів допомоги переселенцям. Були, звичайно, волонтери — на зупинках приносили їжу, напої та дитяче харчування. Але це все було хаотично. Один більше схопив, іншому не дісталося.

А вже потім, коли була евакуація з Покровська, то там один вагон був чисто для багатодітних. І в Покровську нам видають 50 пляшок води, 50 наборів їжі. Там і бутерброди, і банани. Приїжджаємо ми до Голти. Там не так, що всі приїхали, розійшлися і все. Там одразу голова міської громади прізвища всіх викликає і розподіляє кого куди. Все налагоджено. Зник хаос.

Трагедія у Краматорську

Степан – дядько років під п’ятдесят. Сухий, маленький зі скуйовдженим волоссям. Він дуже страждає через те, що в поїздах не можна курити. Стоїть у проході, погойдується в такт поїзду.

Розговорився з ним. Він приїжджав до Одеси «у справах», ну а зараз — назад у Краматорськ.

Він один із тих, хто був на вокзалі під час російського обстрілу. Степан розповідає, що тоді, 8 квітня, на вокзалі в Краматорську було дуже людно, але спокійно. Без істерик. Чекали на евакуацію. День ясний, теплий. Працювали волонтерські намети. Чай, кава — будь ласка. Скрізь купи речей. Людям не було де сидіти, тому принесли звідкись пеньки. І на них сиділи.

– Тоді казали, що в той день нас, які хотіли виїхати з Краматорська, було близько чотирьох тисяч. Я на той момент бачив на пероні десь півтисячі людей.

Удар по перону з комплексу «Точка-У» стався о 10:28 за київським часом.

— Я не чув, як це сталося. Вибуху не чув. Тільки розумію, що лежу вже на бруківці. І в нозі гаряче. І слабкість, — розповідає Степан. — А попереду чоловік у помаранчевому. Типу паркувальник, чи носій. Він ніби-то відпочити приліг. В нього кров прямо вся вилилася. Мабуть, у артерію якийсь уламок прилетів. І тут у мене все й попливло. У ногу потрапило. Але Господь уберіг, для чогось я йому потрібний.

Тоді в результаті атаки орків загинула 61 людина, понад 120 було поранено.

Туалет звільнився, вийшов військовий із рушником. Степан поспішив туди. Було видно, що він сильно кульгає. Пішов курити, мабуть.

Не думати про погане

Я питаю провідницю:

— Вам не страшно на прифронтових маршрутах?

Наталя:

— Мені часто це запитання ставлять. Я про це не думаю. Розумієш одне — ти на роботі. А не те, що колись в тебе може прилетіти. Коли запустили поїзд на Краматорськ, ми з самого початку їздили на ньому. Спочатку чотири вагони було. Приїжджаєш туди та чуєш канонаду. А згодом перестаєш звертати увагу. А з Краматорська часто поранені хлопці їдуть. У когось руки нема, у когось ноги. У того кров починає крізь бинти проступати. Допомагаєш хлопцю, перебинтовуєш. Нам керівництво курси організувало з «Червоним Хрестом» — першу допомогу. Ми всі «корочки» отримали.

Люди

Наталя продовжує розповідати про те, що в Одесі перед відправкою сцени прощання дуже часті.

— На фронт почало більше дівчат їхати. З нею в Одесі на пероні прощаються, дитина її обіймає. Вона плаче, дитя плаче. І в тебе самої ком у горлі стоїть.

Тут на шість днів їдеш — і так скучиш за дітьми… Коли побачиш, не знаєш, куди їх пригорнути. А тут мама їде, — Наталя зітхає. — Надовго.

Був евакуаційний рейс. І була там жінка. Плакала і казала: «Все, що в мене є, — все на мені». А сама — в домашніх капцях. І слухаєш її, співчуваєш. Тут вона каже: «Я так хочу їсти». Одразу згадуєш: десь пиріжок був! Принесла. Чай. Чим змогла — погодувала. А потім минуло кілька місяців, їдемо на Ужгород. Тут хтось із таким захопленням тебе обіймає, не одразу розумієш, хто це. А вона: «Ви пам’ятаєте мене? Я так вам вдячна! Ви мене тоді пожаліли».

Чоловік із дружиною забирали у Краматорську пораненого сина. Останні гроші віддали на квиток. На чай нема. Звичайно, я пригощу, а як же.

Їхав із Краматорська чи зі Слов’янська військовий. Немолодий чоловік. Років сорока п’яти. Приходить до мене пасажир і каже: «З ним щось таке робиться, ми не розуміємо що».

Він сидить і починає голова смикатися, щось бурмотіти. Я йду і вже нервуюсь. Що з ним могло трапитися?

— Вам погано?

— Ні.

— Може, викликаємо «швидку»?

— Ні.

— Ходімо до мене у службове купе. Я вам зроблю чайку.

Подумав:

— Давайте. Ви мене вибачте. Маю кілька контузій.

Я з ним давай говорити про що тільки спаде на думку. Тільки не про кляту війну.

У вікно глянула, а там посадки бузини: «Ой, дивіться, яка гарна бузина! А з того боку подивіться, як гарно». Розумієш, що таку вже маячню несеш. Чого там гарного? Кущі якісь.

А людина починає слухати, головою крутити туди-сюди, слухати про кущі і потихеньку приходити до тями. Фух, думаєш. Пронесло.

Потяг прибуває за розкладом!

— А можете собі уявити, що за десяток років — рейс на Москву?

Наталя навіть здивувалася. Декілька секунд мовчала:

— Вони стільки принесли горя, що я собі й уявляти такого не хочу. Про таке навіть не хочеться й думати! Як я дивитимусь на всі їхні обличчя! Ні.

Вона затрясла головою, наче відганяючи від себе всіх москвичів.

— А де будете Новий рік зустрічати?

— Вдома! Коли зміна закінчується, то пісня «Океану Ельзи» в голові! Цього року зустрічатиму вдома!

Два роки поспіль доводилося Наталі зустрічати свято у поїзді. А на Новий рік поїзди порожні. Рідко який відряджений у вагоні виявиться.

— Тож поїзди ходять, навіть якщо в них нікого немає? — запитую я, намагаючись уявити собі абсолютно порожній вагон.

— А як же? Країна живе. Поїзди ходять за розкладом!

Я пішов у купе та ліг на спальне місце. Подумав, як в нашому тендітному, хисткому світі, з погрозами «орєшничком», «ядеркою», новинами, які одна гірша за іншу, нам важливо почути щось незмінне: «Поїзд прибуває за розкладом!»