Про людей та кішок на війні

Її звали Матильда. Вона була молодою вальяжною кішкою. На її думку, господарі були нічого такі. Не найгірші з усіх двоногих. Щоб голосно крикнути чи там, не дай Боже, стукнути кішку — це ні-ні!

Двоногі читали поради котячого психолога в інтернеті. І якщо Матильда щось розбивала чи бешкетувала, стрибнувши раптово на спину гостю так, що той перелякано й болісно охав, вони читали їй нотації. Брали під пахви, підносили її морду собі до лиця і голосно говорили: “Мотя! Так не можна робити. Це не добре!”.

Це, як говорили психологи, має спрацювати. Матильда кілька секунд терпіла таку неналежну поведінку, потім починала крутитися і намагалася вирватися. Їй давали спокій.

Господиня завжди насипала їй миску корму з гіркою. Казала: «Матильда нервує, коли миски порожні».

Почувши шелест пакета, Матильда, солодко потягнувшись, безшумно зістрибувала з дивана, неквапливо йшла до мисок. Гострий, смачний запах корму швидко вивітрювався — треба було з’їсти, поки він ще пахнув. Вона апетитно хрумкала.

Хазяїн бурчав: “Це ж треба! Кішка їсть консерви «Томлене ягня в соусі де люкс»! Я такого у житті не куштував!“.

Її не стерилізували, і вона періодично робила «вирвані роки». «Гуляла». Гучно і протяжно репетувала, “ходила” повз лоток. І дряпала двері.

— Ну і куди ти намилилася? Матильдо, це волюнтаризм! У лютому «гульки» влаштувала! Там сніг. Мороз.

Хазяйка брала її до себе на коліна. Гладила: “Тобі навіть у парадну не можна. Ваша порода не виживе. І щелепи у вас слабкі. І шерсть не гріє. Два дні на вулиці та поминай як звали. Давай ми тебе до Азазелло віднесемо?”

Хазяїн зітхав, підраховуючи в голові, скільки коштуватимуть йому «котячі гульки» і Азазелло.

Азазелло був великий м’язистий кіт. Платний. Ще й розпещений безліччю кішок. Але справу свою знав.

При слові “Азазелло” Матильда ставала сама не своя. Вона пам’ятала кота. І вже була у нього на «бля*ках».

В останні дні лютого господарі стали нервові. Чому так? І нове слово у них з’явилося — війна. Що це? Із чим його їдять? Однак витягли переноску для кішок. Постелили там теплу ковдру. Кішка вже хижо і нетерпляче ходила навколо і схвально муркотіла.

І тут це сталося. Спалах! Оглушливий гуркіт! Дзвін скла, тріск меблів та свист осколків. Тут же у теплу квартиру увірвалося морозне повітря. Болісно скрикнула господиня. Матильда заметушилася. Стрибнула у напіввідчинені дверцята шафи, забилася за речі і в ту ж хвилину їхню квартиру накрила густа хмара пилу.

І сама квартира з гуркотом поповзла кудись, і шафа поповзла. Матильда в щілину побачила господарів. Вони лежали не рухаючись в коридорі. Були густо засипані пилом. Раптом підлога нахилилася і полетіла в тартарари… Гуркіт і морок. Холод. Пронизливий. Нестерпний.

Напівзасипану уламками будинку шафку з на смерть переляканою, замерзлою, але живою кішкою на руїнах знайшли пожежники. Кішка нервово облизувалася. Її тільце тремтіло.

“Ну і куди її тепер?“, — сказав пожежник, взявши її за комір руками у вогнетривких твердих рукавицях.

На ім’я її тепер ніхто не називав. Ім’я зникло під уламками.

“Породиста. Хазяїв ще не відкопали”, — сказав інший пожежник.

Кішка, виставивши лапи вперед, з дикими витріщеними очима оберталася в жорсткій хватці. Навколо все чуже! Холодне! Страшне! Закопчені обличчя чужих людей у шоломах. Оглушливо вили сирени. Вона намагалася почути знайомий запах квартири, господарів, корму. Але все забив смердючий гар. Побачила руку, що стирчала з-під плити. Зі зігнутими пальцями. Схожу на руку господині. Ну так! Он і подряпина є! Вона сама поставила! Хотіла вирватися і бігти до господині, скаржачись і нявкаючи, але не змогла, пожежник тримав міцно.

– Я знаю куди. Вона ж не виживе.

Поніс її геть, спотикаючись на кам’яних уламках. Передав її якомусь чоловіку. А потім тряска в допотопному зашмаганому УАЗику. Чоловік накидав їй ганчір’я, але все одно було страшенно холодно. Скільки вони їхали, невідомо. Вона намагалася нявкати, але голос сів і вона тільки нечутно сипіла. А за вікном УАЗика поля та розбита техніка. Пронісся за вікном танк, що сповз у кювет, з білою накресленою Z. З відчиненого люка висіло тіло. Великі сільські собаки вже билися за нього. Тягнули за рукав.

Потім вони приїхали. Чоловік узяв її прямо з ганчірками і поніс: “Приймайте тварину! Начебто як домашня. На руїнах у шафі ховалася”.

До кішки наблизилося жіноче обличчя. Сумна посмішка.

— Ти хто? Як тебе звати? Тебе покинули? Мене звати Аня.

Волонтер Аня: «Скажи, ми будемо живі?»

Така історія у цієї кішки чи ні, ми не знаємо. Може, ще страшніша. Може там така глибина жаху та страждання від розлуки з людиною, що страшно туди дивитись. Голова піде обертом. Ми її додумали. Історія, на жаль, типова для війни. Може, кішку просто кинули в паніці, коли бігли з села господарі. Ми не дізнаємося. Людина на УАЗіку поїхала. І лишилася вона. Безіменна, перелякана, голодна кішка.

У Ані багато котів не мають імені. На її думку, ім’я має якось з’явитися.

Є у неї кіт. Також прибув безіменним. А зараз Кототуй.

“Тому що є мультфільм «Рататуй» про щура, який у кухаря під ковпаком жив. Так кіт також. Вибирається на голову і волосся розбирає. Масажує. Тому й Кототуй”, — розповідає Аня.

А чи переживають кішки розлуку з господарями? Вчені з Університету американського штату Орегон всерйоз вирішили з’ясувати, чи віддані кішки своїм господарям, чи у них ставлення до двоногих суто меркантильне. З’ясували, що кішки також прив’язуються до господарів, як і собаки. І, звичайно, перші дні без “мами з татом», а господарів кішки найчастіше сприймають саме так, бувають дуже важкими.

“Кіт Бетмен взагалі перші дні нічого не їв. Може, звичайно, стресував. Все ж таки нові умови. Але я думаю, що сумував за господарями”, — каже Аня.

Аня — тендітна дівчинка. Говорить тихо, сором’язливо посміюючись. Трохи схожа з черницею. Ті, коли береш у них інтерв’ю, теж шепочуть щось односкладне, опустивши погляд. Щоправда, коли йдеться про окупантів, у голосі Ані з’являється сталь. Слово “орки” вона вимовляє з ненавистю. Так само як кішка шипить. Аня Домбровська в АТО з 2015 року. Вона волонтер, збирала та збирає гроші на медикаменти та розвозила українські газети селищами та містами вздовж лінії розмежування. Попадала і під обстріл «на передку».

На Youtube є відео “Одна ніч в АТО”. Понад мільйон переглядів. Це одна з перших зйомок Ані на нашій війні. Коли бійці розповідають їй «за життя», лають русню, лунає вибух. Боєць, з яким у цей час розмовляв з Анею, упав, дивився незрячими очима в темряву. Живий? Відповідає, ледве ворушачи губами: “Я вас чую немов через вату”. Фуф! Контужений!

Ще вибух. І ще.

Начебто завалило вхід у бліндаж. Хтось у темряві скомандував: “Треба виходити! Зараз ще шарахнуть!”.

І Анін голос: “Скажи, ми будемо живі?”.

Аня не постраждала. Вони вибралися. Може у неї дев’ять життів, як у кішки? Тоді вона почала підбирати хворих і поранених тварин. А їх стало багато. Зруйновані та покинуті села та міста. І безліч хворих, поранених кішок та собак.

Аня обмовляється: “Кішки це не наша основна робота. Основна — це допомога бійцям. Медицина. А кішки це… хобі. Просто почала підбирати тварин. Спершу один кіт. Два. Потім більше. Найперші це були домашні тварини, яким ми знайшли нових господарів. З пухнастих”.

Як потрапляють до Ані тварини? Та просто їдуть волонтери і тут, бац, бачать, що кішку оточили собаки. Вона злякана сидить, шипить. Відігнали собак. Подивилися. Кішка не з дворових. Очі гноять. На лапу кульгає. Шерсть звалялася. Навколо нікого. Одні порожні хати з вибитими шибками. От і забирають.

Аня зітхає: “Зараз кішок дуже багато на вулиці. У зв’язку з активною фазою війни”.

— Скільки найбільше тварин у вас було?

— До ста двадцяти доходило. Нині їх п’ятдесят п’ять.

Кішки-пенсіонери, справи лоточні

Вугледар постійно під обстрілами. Російські окупанти настільки лютують у цьому районі, що в місті, мабуть, не залишилося жодного будинку, який би не пошкодив ворожий снаряд.

“З Вугледара забрали старих котиків. Їх нікуди не влаштуєш. Ніхто їх не візьме. Але ж і не кинеш. Зараз є одна дуже стара кішка. Беззуба. Але чудово в нас почувається. Так, вона всиновила кошенят. Доглядає їх. Вилизує. Теж ось дівчина з Вугледару розповідає, що кішка злякалася обстрілів. Втекла. А дівчина на дев’ятому місяці вагітності. І її наступного дня вивезли й усе. Ось і як вважати: вона покинула свою тварину чи ні? Звичайно ж, ні. Якби кішка не втекла, то вони б поїхали разом. А іноді люди всіх своїх тварин випускають та їдуть. І все”, — каже Аня.

Я дивлюся на Аніних кошенят. Вони всіляко-різні! Руді, чорні, трикольорові, двокольорові та морди у деяких нахабно вуличні.

— А ви можете визначити, де вулична кішка, а де домашня?

— Зазвичай зовсім вуличні тварини не розуміють, що таке лоток. Або не дуже кмітливі. Сплять у лотку, а ходять в туалет у гамак. Ось кошеня ходило обов’язково в миску з водою. Часто сплять у лотку. Навіть два лотки ставили. В одному кішка спала, а в іншій ходила.

Аня займається кішками. Вони мають отримати належний медичний огляд. І звичайно тварин треба прилаштовувати. Але війна вносить свої корективи.

“Ми віддали кішку у ветклініку «Дінго» до Маріуполя. А за день війна почалася. Лікар забрав її додому. А снаряд прилетів до нього у квартиру. Він живий лишився, але кішку ніде не знайшов. А там дірка на всю стіну була. Ні нашу кішку, ні свого кота. А сам він пішки виходив із Маріуполя”, — розповідає Аня.

Я подивився на Google-карті. Хороша клініка була “Дінго”. Багато фотографій усміхнених лікарів з тварин на руках. Ось спанієль з витріщеними очима норовить лизнути своїх рятівників в обличчя. З любов’ю оформлений фотоальбом.

Вирішив пошукати, чи ціла клініка зараз. І жахнувся. Фотографії теперішнього проспекту Миру… Випалена, розкурочена вулиця. Пустеля. Жодної людини. Жодної кішки. Здається, навіть птахи не літають над мертвим містом.

Знаменита кішка Нічка

Найвідоміша кішка — це Нічка. Її підібрали біля Пісок (у селищі після обстрілів зруйновано 95% будівель, зникли зв’язок, електро- та водопостачання. Практично всі жителі Пісок залишили будинки. За останніми даними, там залишалося дев’ять осіб).

“Ми підібрали її на дорозі, вона її переповзала на передніх лапах. А задні волочилися. Вони їх стерла в кров. Нічка постійна мешканка. Вже два роки мешкає. Її хазяйка — зовсім старенька бабуся — розповіла, що кішку поранило, коли почалися бойові дії. Роздроблені кістки тазу, сказав ветеринар. Сама бабуся нещодавно померла”, — каже Аня.

Аня часто писала у фейсбуці про покалічену кішку. Про неї робили репортажі та писали статті. Нічка стала знаменитістю. У фейсбуці Аня викладає новини-звіти: “Привезла необхідні ліки та вузловий турнікет SAM до медпункту на передову”, “Привезла свіжий хліб та газети — мешканцям прифронтового села Водяне (район ДАП)”, “Привезла 100 інсулінових шприців бабусі, хворій на цукровий діабет. Бабуся довгий час доглядала за кішечкою Нічкою, тепер кішечка допомогла бабусі”, “Учора разом із кішечкою Нічкою доставили хліб, газети та українські прапори до прифронтового села Водяне. Мешканці села не очікували отримати прапори у День Державного прапора України та були дуже раді такому подарунку!”.

Про Нічку дізналися у всьому світі. Вона стала популярною фейсбучною кішкою.

Так, з Англії Ночці прийшла коляска з коліщатками.

“Нічка коляскою рідко користується. Любить з нами кататись та медикаменти роздавати. А сама більше лежить”, — каже Аня.

Аня розповідає мені про своє і котяче життя, хоча на годиннику вже за північ. А їй зранку везти «медицину» бійцям. А ще раніше слід погодувати всіх кішок. Вихідний був у неї кілька років тому. Вона возила кішку Нічку на обстеження до Одеси. У поїзді відіспалася. Сходила подивилася на осіннє море. Кілька днів перепочинку. І знову допомагати людям та тваринам.

Анна Домбровська отримала нагрудний знак начальника Генерального штабу “За заслуги перед Збройними Силами України”.

Ви зможете допомогти їй та кішкам фронту, зайшовши на її сторінку у Фейсбуці. Її легко знайти. Наберіть лише «Десант нежности».

Автор – Дмитро Бакаєв