«Це як потрапити у фільм жахів!» – як пояснити одеситам, що таке окупація

Ця історії трьох жінок, які побували в окупації. Це їхній погляд на Одесу та її мешканців, «неляканих», як вони нас, одеситів, називають.

Міськсад добре і смачно пах смаженим м’ясом та спеціями. А скільки народу! Здавалося, мільйон стильно прикинутих людей сидів за столиками, їв біфштекси та устриць, пив холодне пиво. Ще мільйон тусувався на Дерибасівській та алеях парку. Це і хлопці непризовного віку з шаленими очима березневих котів, і дівчата в сукнях, які кутюр’є, видно, обкромсав ножицями, вирізавши шматки в найнесподіваніших місцях. Дівчата їли морозиво. Хлопчики до них чіплялися. З лавок на все це доброзичливо дивився мільйон мадам та хтивих старців. Гули тисячі генераторів.

Міський сад шумів, як пташиний базар. Він сяяв, як новорічна ялинка.

– Усі до нас! Секс, пиво та рок-н-ролл!

Мільйон молодих котів та кішок з липкими від морозива пальцями ламанувся на пивний фестиваль. Там на сцені розігрівалася рок-н-рольна команда.

– Немає води? Чинять трубу? У нас є пиво, – гуркотів ведучий у мікрофон. – Навіщо нам вода?

І тут я помітив цього чоловіка. Він стояв, а потік людей обтікав його.

Людина років сорока у цивільному. Майка, шорти та шльопанці. Його шкіра загоріла до чорноти. Він розгублено проводить долонею по обличчю. Наче намагаючись позбутися невидимої павутини, намагаючись переконатися в реальності того, що відбувається. На долоні у нього рожевий величезний шрам від наскрізного поранення уламком.

Тоді він звалився в окопний трупний сморід, буквально втискаючись тілом у землю. Руками накрив голову. Бахнуло поруч, засипавши грудками землі. Руку раптом прошило й вдарило в шолом, голову смикнуло. Тоді він болю не відчув, тільки гаряче потекло з-під шолома на шию. Уламок пробив руку, шолом, а от по голові тільки добряче вдарив.

На чоловіка гавкнув маленький песик, якого ніс на руках хлопець у коротких шортах. Чоловік здригнувся, дико глянув на хлопця з собачкою на руках, розвернувся, і мовчки побрів геть з міського саду. На його обличчі жах та огида.

З дружиною цього бійця Наталією ми вийшли у двір будинку на Пастера. Вони з чоловіком винаймають кімнату в комуні. Сам Коля (так його звати) говорити не захотів.

Вечір не приніс полегшення. У будинках, як у жаровні. Без світла та води.

– А що там сидіти? Слухати, як таргани під шпалерами шарудять? – запитує Наталя.

Вона міцно складена, голос вчительський. Тільки ось курити стала після окупації, що не дуже їй личить. Вчителька фізкультури все ж таки.

Темрява у дворі душна та липка. Видно, як світиться вогник цигарки.

– У нас перед війною теж навала була. З’явилися таргани. Взимку! А у сусідів з унітазу щур вискочив! Моя бабуся сказала тоді: «Буде війна». Так і сталося, – розповідає Наталя.

– Чоловік чому не хоче говорити?

– Після поранення він вже півроку вдома. Нічого про війну не розповідає. Лише кричить вночі. Знаю, що побратими усі загинули. Він як вийшов на Дерибасівську, глянув, як гуляють, веселяться, так і заплакав.

Я йому кажу: «Бог з ними. Вони ж молоді, їм належить веселитися».

А він мені: «А якщо до цієї консерви зі шпротами «Іскандер» прилетить? Вони ж не думають про війну! Її для них нема».

Я кажу: «А що про неї весь час думати? Жити теж треба». А він здивовано дивиться на мене: «Ти зовсім одеситкою стала».

Продавчиня

З дитинства засіли у мене в голові кадри з десятків радянських фільмів. На них окупанти входять до села. Насамперед ловлять курей. Вселяються в будинок, викидаючи господарів у хлів. Миються біля колодязя із відра. Грають на губній гармошці.

Але будь-якої миті нацисти готові розстріляти мешканців та спалити село. Особливою жорстокістю вирізнялися поліцаї. Вони розмовляли з жителями однією мовою, жили пліч-о-пліч. Хрестили дітей. І ось вони виявилися гіршими за звірів.

Так і «брати» росіяни.

Село Понятівка. Двадцять кілометрів від Херсону.

Аліна розповідає про окупантів, як про билинних чудовиськ. З огидою та страхом. Начебто вона росіян й не бачила до цього.

– Я вранці, без п’ятнадцяти п’ять, встаю, щоб їхати на ринок. У мене точка своя – овочами торгую. Збираюся в дорогу та чую вибухи. Питаю чоловіка: «Це що таке?»

Він мене заспокоїв: «Навчання». І посміявся ще.

В автобусі люди говорили різне. Але у війну ніхто не вірив.

А коли приїхали, до Херсону, то дуже страшно було. Вже стріляли. І дим над Чорнобаївкою. Коли я на ринок зайшла, усі були в паніці. Бігали, кричали: «Війна почалася!»

Я в той день не торгувала. Зателефонувала вихователька, сказала забрати дітей із садка.

А у вечір за кілька днів росіяни заїхали до села. За допомогою БТРу вони відразу вирвали двері магазину. Назбирали собі продуктів, речей. А дівчинка-продавчиня, яка поруч із магазином живе, написала в групі села, що начебто то чеченці грабували. Було чути гортанні вигуки.

А вранці вони вже по всьому селу стояли. На кожній вулиці.

Тижнів зо два я боялася вийти. І дитину не випускала надвір. Та й вони одразу попередили – якщо хтось до них підійде, то одразу стріляють на ураження.

Мій однокласник… Чого він підійшов до них? Я не знаю. Він зник безвісти.

У «Вайбері» писали, що у сусідньому селі вийшла заваруха – в орків був поранений. Коли його «швидка» забрала, росіяни з переляку її обстріляли. Загинув водій і їхній поранений орк. «Швидка» згоріла.

А потім були у нас у селі ДНРівці. У бар наш заходять, кажуть продавчині: «Я зараз тебе вб’ю і навіть рука не здригнеться. Швидко принесла ось те, і це». Вони дуже злі.

Так два тижні минуло. Але людина до всього звикає. Навіть до найжахливішого.

– А потім я дізналася, що один хлопець їздить на Херсон. І поїхала з ним. У мене ж овочі не розпродані. А росіяни біля кожного стовпа стоять. По узбіччях лежать згорілі та розстріляні машини. У них же як. Їде їхня колона. Захотілося – розстріляли машину з людьми. Та поїхали далі.

В селі вони жили поряд. Покликали мого чоловіка. Один каже: «Ось тут на городі між твоїм і своїм домом ставитиму розтяжку».

Мій чоловік каже: «Тут діти бігають. Як це? У кожному будинку по двоє по троє хлопців!»

А страшно було окупантові суперечити. Що в нього в голові? Хто його знає. На той раз пощастило. Так і не встановили ту розтяжку.

Приходиш у магазин, а товари всі вже російські. Неякісні. Неїстівні. Російська кава жахлива. Нам кажуть: «Звикайте!»

А ще росіяни ходили будинками та забирали машини. Наші їх навмисне ламали та ставили у гараж. Росіяни намагалися завести, але не виходило.

Тоді вони казали: «Непрацююча? Значить й вам теж не потрібна». І розстрілювали машину.

У моєї знайомої хата стояла порожня. Росіяни поклали око на будинок, вирішили у ньому зупинитися.

Знайома перед їхнім вселенням все вивезла – меблі та техніку. А вони її знайшли й кажуть: «Все повернути назад. Якби в тебе не було маленької дитини, то ми б тебе розстріляли».

У сусідньому селі Тягинка АТОшника прив’язали до БТРу та тягали вулицями. На очах дітей. Потім розстріляли.

У друга мого сина на блокпосту знайшли у телефоні відео. Там записано, як він з хлопцями сиділи у гаражі та анекдоти розповідали.

Чеченці вирішили, що вони сміялися з прильотів по Чорнобаївці. Відразу мішок на голову, скотчем замотали, відвели за бетонні блоки, Син чув, як того хлопця били. Два тижні він «на підвалі» просидів. Давали по одному пельменю на день. Їх там було сім чоловік. Тож сім пельменів і давали. Змусили насамкінець всю територію прибирати. Коли повернувся, то всі ребра були зламані. Весь він був побитий.

Дуже багато людей, які не розуміють, хто такі росіяни. Не розуміють, що таке окупація. Навіть є такі, які чекають на «русскій мір». Напевно гадають, що буде, як у Криму. Але тут так не буде. А буде страшно. Прийдуть буряти, ДНРівці, чеченці.

Окупація – це коли ти сидиш у клітці та чекаєш, коли тебе, чи когось із близьких вб’ють. А в Одесі цього не розуміють.

Здаєш тут паспорт на отримання допомоги. Нелякана дівчина запитує: «Чому не змінили паспорт?». А ми їй: «Ми ж в окупації були!» Вона повчально так: «Треба було змінити».

Після того, як окупанти втекли з села, вони почали з подвоєною злістю бити по хатах. Їм було неважливо – чи там  жили колаборанти, що зустрічали їх хлібом сіллю, чи такі, як Аліна, що ставилася до них, як до отруйних гадів.

Від рідного села Понятівка незабаром нічого не залишиться.

Домогосподарка

Її теж звати Аліна. Вони навіть схожі. Обидві мініатюрні, обидві ділові. Господині. В обох діти.

У Аліни син Дем’ян. Дев’ять років. Прийшов, прислухався, про що мама каже. Ага! Про окупантів. І відразу голову мамі на коліна. Уважно слухає. У разі чого готовий розповісти подробиці. Маму любить. Та й як інакше? Мабуть, і своїм онукам розповідатиме, як мама його від бурятів та чеченців рятувала.

– Якщо чесно, то на початку війни ми не думали їхати з Херсона. Думали, що все обійдеться.

До квітня я ще працювала продавчинею. Орки до нас приходять та питають: «Де є ваші продукти?» Їм хотілося українських, якісних. А не те, що вони із собою привозять.

І при цьому розповідали, як добре в Росії живуть: «Наразі тільки Одесу візьмемо і зовсім добре буде».

Я кажу їм, що ми й так тут добре жили до їхнього приходу. А як прийшли, то ми розуміємо, що взагалі чудово жили. 

Коли дивишся на своє улюблене місто, а по ньому, хіба що перекотиполе не літає… Люди всі поїхали. Дивишся на всі наші затишні алейки, на клумби, де раніше росли квіти, а зараз все заростає бур’яном. Все руйнується. Це боляче. Люди злякані, перебіжками шастають у пошуках їжі. Магазини закриті. Банкомати не працюють. З картки зняти неможливо.

У мене чоловік таксував. Він на роботі, а я не знаю, що з ним. Зв’язку немає. І тому весь час були тривога та страх.

Діти можуть гуляти лише у дворику. На двісті метрів далі вже не можна.

Одного разу була вже комендантська година, а чоловіка нема. Він приїхав лише наступного дня. Весь брудний, у крові. Побитий страшно. Тіло – один великий синець. До нього на блокпосту ДНРівці причепилися. Просто не сподобався. А у мене паніка, адже ліків немає. Не знаєш, чого чекати, якщо підеш до лікарні.

Їхні машини привозили з Криму ліки, продавали. Але люди, які їх привозили, не лікарі та поняття не мали, для чого ці медикаменти.

Був ще один момент. Діти гралися, лазили по кущах з іграшковими автоматами. І тут прямо на вулиці зупинилася російська колона. З машин вистрибують військові у повній амуніції, з автоматами напоготові, у балаклавах.

Аліна злетіла, наче птах – бігом до дітей. Адже якби б вони вилізли з кущів зі своєю іграшковою зброєю, то окупанти могли б почати стріляти.

Кинулася до кущів, каже: «Діти, зброю поклали, й тихо виходимо!» І так пройшли.

– Я нікому не бажаю знати, що таке окупація. Бачу, як гуляють Дерибасівською, і у голову навіть думка не приходить побажати комусь побачити такий кошмар. Їм не треба цього знати. Це як у фільм жахів потрапити. Мене одесити запитували, що таке окупація. Я їм відповідала. Якщо із фантазією все гаразд, то ви зрозумієте, що це таке: «Сьомий кілометр» не працює, «Привоз» закритий, «Новий ринок» закритий. Аптеки всі закриті. Банки усі закриті. Якщо якийсь сміливець щось продає, то товар розкуповують одразу.

Чи можеш кілька годин витратити на пошуки хліба. Або цукру.

Потім починає з’являтися якась продукція, але вона коштує, як літак!

Я запитую у Дем’яна: «Голодувати в окупації доводилося?»

Він хитає головою. Мама з татом зі шкіри геть лізли, але щось додому приносили. Що їм для цього довелося пережити – в жодній квест-кімнаті не придумають.

Але є й ті, кого вони називають «нелякані».

– Є звичайно і «паршиві вівці» у стаді, – каже Аліна. – Є такі одесити, які кажуть: «Їдьте до свого Херсона, чого ви сюди понаїхали!», – знизує плечима жінка.

Вчителька

Я сиджу на подвір’ї з Наталією. Глибокий вечір.

– Мені Одеса подобається. Вона «безбашена». Як одеситів у фільмах про війну демонструють? Веселих із гітарою, із жартами-примовками. Як Бернес. То там він один. А коли одеситів багато, то це свято. Карнавал. А чоловікові тяжко. На нього смерть дихнула. Ось він і ходить, і очі, як у какаючого кота! (Сміється) Але він звикне.

– Ви теж багато чого пережили?

Вона гасить сигарету, розсипаючи у темряві тютюнові іскри.

Про Наталю мені розповіли у благодійному фонді. Сказали: «Є жінка, яка багато пережила в окупацію. Захоче говорити, чи ні – це вже ваша турбота».

– Я до психолога ходила. Вона мені каже: «Згадайте травмуючу подію. Згадали? А тепер поставте її на павзу. Сфотографуйте. Зробіть зображення двовимірним. Тепер уявіть його чорно-білим. А тепер давайте вигадаємо для нього рамочку!»

Я їй кажу: «А я лише одну подію, що травмує, «сфотографувала». А їх же багато було. І коли я лайном обмазувалась з відра, і коли мені руку зламали, і коли мене ґвалтували».

Вона на мене руками замахала: «Ні, ні. Я не можу слухати. Це ваше особисте».

Не вийшло у нас «психологічного розвантаження». Тож усі травмуючі картинки зі мною.

«На підвал» мене відправили в червні. Якомусь буряту не сподобалося фото у мене в телефоні – з Дня вишиванки у школі. Там я та інші вчителі з дітьми стоїмо на фоні прапора.

– На підвал.

У темряві сиділи й у задусі. Ось як зараз. Спершу і чоловіки, і жінки разом. Семеро людей набивали в кімнатку в підвалі. Знаєте, у темряві око пристосовується і починає щось розрізняти. А тут нічого. Темрява. Відро за запахом знаходили. Потім на допит повели. Я на першому допиті повелася зухвало.

Мене ФСБшник лагідно так запитує: «Як ви докотилися до такого життя?»

Я відповідаю: «У мене брат та сестра у Росії. Як вони докотилися, щоб вас відправити нас вбивати?»

ФСБшник головою мотнув і одразу мене вдарили прикладом, у лікоть. Я хотіла прикритися, а тут біль у лікті страшний.

І одразу навалилися. А ФСБшник сидів, дивився, курив.

Коли мене вже назад віднесли, я стала об стіни, об погане відро витиратися. Щоб бути страшною. У лайні всій.

А він (ФСБшник) мені потім каже: «Ми тебе бурятам віддамо. Або «Вагнерівцям». Там усі зі СНІДом. Їм по барабану брудна ти чи ні».

– То чого вони хотіли від вас?

– Йому просто приносило задоволення мене ламати.

Врятував мене наш родич, лікар. Колаборант. Він лікував росіян. І сам проросійський був. І потім із ними поїхав.

Він замовив слівце. Мене звільнили. Мішок на голову та сідай у кузов, мовчи.

Я подумала, що це все. Вбивати везуть.

А вони висадили, мішок зняли і виявилося, що я на околиці міста. Біля в’їзду до Чорнобаївки. Там пам’ятник літаку стоїть. Я й пошкандибала пішки. Телефону немає. Рука розпухла. Вся у бруді.

Нічого, дійшла.

– Коли Ви бачите в Одесі натовп безтурботного народу на Дерибасівській – вас це не дратує?

– Я б і сама із задоволенням побігла б туди. Хоч на годину забути про все. Але не можу. У нас два горя тут. 

Жінка хитнула головою на темні вікна.

– Чоловік ще. Його понівечили. Мене…

Вона замовкла. Потім продовжила.

– Я його кохаю. Може одужаємо якось. А чому ж не веселитися? Я думаю, в потрібну хвилину одесити встануть, як один. На захист міста.

А веселощі вони потрібні! Треба жити!

Дмитро Бакаєв