«Під час окупації я пішла у глибоке підпілля»: історія херсонської комунальниці, яка стежить за порядком у місті

Ольга Чупікова – майстриня виробництва одного з комунальних підприємств Херсона. Установа займається прибиранням вулиць цього прифронтового міста, куди щодня «прилітає» – артилерія, шахеди, ракети. А останнім часом росіяни влаштовують справжнє «сафарі» на мирних жителів, скидаючи на них вибухівку з дронів.

Але навіть у таких умовах Ольга та її колеги не лише прибирають вулиці міста, а й намагаються доглядати за рослинами. Підрізають, підстригають, доглядають їх і намагаються зберегти те, що залишається після варварських обстрілів. Щоб Херсон не втрачав свого зеленого забарвлення.

В роботі постійно потрібно бути насторожі. Техніка працює шумно, і це додає складнощів – доводиться дослухатися, щоб вчасно відреагувати на обстріли, на дрони.

Про окупацію, про сьогодення міста, яке постійно перебуває під ударами росіян, та про роботу комунальників в складних умовах  – в нашому інтерв’ю.

«Було зрозуміло, що вони прийшли не привітати нас з ювілеєм або зі святом, а прийшли нас вбивати»

– Скажіть, де Ви зустріли повномасштабне вторгнення?

24 лютого 2022 року о п’ятій ранку мені подзвонила подруга і сказала – «Улічка, прокидайся, бо на Копанях (село Великі Копані на Херсонщині – ред.) вже російські танки». І тоді я зрозуміла, що сталося те, чого ми, в принципі, чекали весь час і намагалися бути до цього готовими. Що все це розпочалось. Тоді ж я почула обстріл – вже тоді було чутно, як гатили по Чорнобаївці, а пізніше літали гелікоптери навколо мого дому.

Я проживаю в Антонівці, це біля річки, в районі Антонівського мосту. І спочатку було дуже-дуже страшно. А потім ми взяли себе в руки, помчались з чоловіком на заправку, заправили повний бак в машині і ще взяли кілька каністр дизеля – про запас. Було зрозуміло, що вони прийшли не привітати нас з ювілеєм або зі святом, а прийшли нас вбивати. Після того, як приїхали з заправки, ми відкрили підвал, спустились туди і майже не виходили, бо обстріл був доволі щільний. Гатили по мосту, гатили по іншім об’єктам поряд з Антонівським мостом. І дуже-дуже щільно обстрілювали Кіндійку (селище біля Антонівки – ред.). Хоча я досі не розумію – на що. Там немає ні підприємств, ні виробництва, нічого. Там просто будинки, людські будинки. І нас обстрілювали буквально весь день.

– Що було далі?

У перерві між обстрілами я таки вибралася нагору, на дах – подивитись, що відбувається. І одразу зрозуміла, що не треба цього робити, бо гелікоптери літали навкруги.

Ми були готові до війни, але ми не були готові, що нас почнуть вбивати, так би мовити, «прямо спрожогу». На другий день вторгнення, на жаль, загинула моя хороша знайома – дівчина, яка проживала на вулиці Мирній. Там був «прильот» Градом прямо в її будинок. Це було жахливо. Сусіди розкопали руїни будинку, але Саша Поліщук вже була мертва. Син вижив, а вона, на жаль, ні. Для мене це була перша смерть на моїх очах. І хоча наша країна воює вже не перший рік, і з 2014 року, але так, щоб нас закидували «градами» прямо у режимі реального часу… Це було неочікуванно і доволі страшно.

– Під час окупації правобережжя Херсонщини чим ви займалися? Щось, можливо, запам’яталося?

Під час окупації мені довелось піти в глибоке підпілля. Я не збиралась працювати на росіян ні в якому разі. Я бачила, як вони поступово захоплювали місто, як розклеювались плакати «Россия здесь навсегда». Це було доволі швидко і організовано. Розвішувалися повсюди їх триколори. Все українське витіснялося, буквально все! Якийсь час були прапори синьо-жовті на міській раді, але потім і їх зняли. Влаштовували свої автопробіги по вулицях нашого міста з аквафрешами цими – це дуже-дуже гнітило.

Але у мене було чим себе зайняти. Я, окрім того, що всіляко уникала блокпостів і контакту з окупантами, у мене був контакт з нашими. Я співпрацювала і передавала все, що могла розвідати, «рознюхати», почути. Все передавала нашим військовим – де хто знаходиться, де хто розміщається. Я маю на увазі, звісно, росіян.

Наприклад, коли вони вперше у нас в Антонівці поставили свій блокпост по дорозі на міст, то ця інформація зацікавила наших військових. Потім ми продовжили співпрацювати у тому ж руслі.

– Це досить-таки сміливий вчинок.

Звісно, мені було лячно… але мені важливіше було знати, що нас не кинули, що нас не лишили, що наші війська нас звільнять. Інакшого варіанту, інакшого виходу у нас просто не було.

«Після прильотів ми швидко закриваємо вибиті вікна, прибираємо проїжджу частину, якщо щось заважає руху…»

– І ось, настав листопад 2022 року. Херсон звільнили. Як це відбувалося для Вас, що запам’яталося?

– До мене прибігла сусідка і каже – «Оля, у нас на площі Свободи наш прапор синьо-жовтий підняли!». Спочатку я навіть не могла повірити в своє щастя. А потім таки переконалася. Ми з чоловіком скочили на мотоцикл і помчалися туди. Там вже були наші військові, наші люди. Ми обіймалися, плакали. Ми дуже цього чекали. Ми настільки цього чекали, що готові були на все. Ми навіть заздалегідь знали, що коли окупанти звідси відійдуть, вони будуть обстрілювати нас так само як перед тим з Херсону гатили по Миколаєву. Але ми були на це готові. В окупації було важко – важко морально, важко фізично, важко фінансово, без роботи. Я навіть не розглядала думку – чи піти працювати до росіян, чи ні. Однозначно ні!

Так вийшло, що мене вдалося уникнути контакту з росіянами. Жодного контакту не було. Документи вони в мене не перевіряли, а блокпости ми об’їжджали. Обійшлась я і без їхніх грошей. Водночас я не можу сказати, що всі, хто працював на них, з ними – всі мої вороги. Наприклад, я знаю, що працювала лікарня. Не можна було лишити людей у важкому стані, і вони мали працювати, бо це життя. А прибирання вулиць при росіянах – це було не саме важливе. Тому у моєму випадку було взагалі без варіантів – навіть не розглядалося те, що я буду з ними якось контактувати.

– Зараз ви постійно працюєте на вулиці. Яка безпекова ситуація у місті, біля вашого будинку, у яких умовах ви працюєте?

– Ну, про мій будинок – це взагалі окрема історія. У нас тут дрони, мабуть, роями літають, мов птахи. Ми весь час, всі 24 години на добу під наглядом дронів. Поки що нас рятує «зеленка». Листя ще не опало, тому вдається ховатись. Окрім того, ми вже навчилися їх слухати та чути.

На вулицях міста – трошки складніше у цьому плані. По-перше, гучно працює техніка, але все одно у мене всі навчені – до чого і як готуватись. Наприклад, якщо ми чуємо, що починається артилерійський обстріл, одразу шукаємо, де укриття. Там знов же таки прислухаємось, слідуємо рекомендаціям військових. А після останнього пострілу вичікуємо ще пів години в укритті, і тільки тоді ми виходимо. Ну, і працюємо далі.

Мені щастить – моя бригада вчасно встигає зреагувати, дослухається до моїх окликів, зауважень і все таке інше, і у мене поки, слава Богу не постраждав ніхто. А інша бригада отримала мінно-вибухові травми та контузії. Вони працювали з трактором. Через шум роботи трактора не було чути дрона і він встиг скинути на них вибухівку. І ще – у нас не всюди де можна заховатись. Є такі місця і вулиці. Проте у нас зараз є «червона лінія» – вулиця Перекопська. Далі ми стараємось не йти. Тільки якщо це «прильот» і це негайна потреба прибрати й розчистити дорогу –  у такому випадку ми швидко, оперативно, злагоджено працюємо. Прибігли, прибрали, поїхали.

Ну і треба сказати, що люди навчаються. Навіть ті, хто боялися спочатку (дуже-дуже боялися, панікували), вони теж вже навчилися себе поводити – чути, бачити.

Після прильотів ми, зокрема, швидко закриваємо вибиті вікна, бо вже доволі прохолодно. Прибираємо проїжджу частину, якщо щось заважає руху – щоб, наприклад, швидка могла під’їхати, або пожежники.

– Чи є ще якісь психологічні проблеми?

– Є одна велика психологічна проблема. Ми бачимо, як знищують наше місто і це дуже боляче бачити. Херсон ніколи більше не буде таким, як був. Деякі будівлі… їх просто неможливо реставрувати, відродити, відбудувати. Але Херсон все одно був і буде українським. Ми відбудуємо місто, але воно вже не буде таким, яким був колись. Це боляче, це дуже боляче. Ті місця, де я дитиною гуляла, я зараз не все впізнаю. Але попри все це, ми стаємо міцнішими. Ми вже не такі м’якотілі, як були на початку великої війни.

«Я не бачу себе ніде, ніде окрім свого дому»

– Чи ви займаєтесь у вільний час?

Весь свій вільний час я роблю одну цікаву штуку – обереги для наших військових. Я мотаю коників. З цими кониками є така цікава історія. Я колись навчалась у жіночки з Кринок. Вона майстриня-мотанкарка. Вона вивчила всю історію і знає все про ці вироби. І мене зацікавили саме коники. В них така цікава передісторія – коли дітки підростали, матусі матали цих коників як обереги для своїх дітей, які вже стають дорослими. Які стають воїнами. І я, почувшись цю історію, навчилась їх мотати. У мене є кому їх розсилати. Зокрема син мій воює – у нього теж цей коник з самого початку його військової кар’єри. Хочеться думати та вірити, що пройти через те пекло, через яке він пройшов від початку, йому в тому числі допоміг мій оберіг, моя любов до нього.

Я дуже багато роздала цих коників хлопцям, разом з тією допомогою, що збираю – на РЕБи, дрони й таке інше. Я люблю адресно допомагати – бо знаю, що це дійде туди, куди треба, і отримують це ті, кому дійсно це важливо і потрібно. І ось туди в посилочку я обов’язково вкладаю цього коника. Я їх намотала вже, мабуть, тисячі. Крім того, це допомагає ввечері розслабитись – ти мотаєш, думаєш, повторюєш – «все погане від нас піди, все хороше до нас прийди». Заспокоюєшся, знаєш, що хлопцям буде приємно це отримати, мовляв, «шматочок свого дому».

– Наскільки ворог заважає нормально жити? Часто бувають «прильоти» там, де ви живете?

– Як я вже казала, дрони нас «супроводжують» весь час. Але ж вони не просто літають – вони й ще її скидують вибухівку. У мене вже по периметру мого дому цілих будинків немає. Одні більш зруйновані, інші менше, але постраждали – всі. Нас поки Бог береже. Хоча теж хата побита була – раму винесло, дах побило. Ну, ми замінили шифер і продовжуємо жити. Так, в принципі, все добре. Якнайважче – це вмовити маму, що їй треба виїхати. Бо вона залишається з нами, а я бачу, що їй дуже лячно. Але вона відмовляється, каже, «ні, мені з вами спокійніше».

– Як ситуація зі світлом, водою, опаленням?

– Багато людей виїхали, бо зі світлом є проблеми. До війни, коли на годину вимикалося світло, я вже панікувала, а тут вже майже два роки з такими проблемами. Нічого, пристосувалися. Не скажу, що дуже комфортно почуваємося, але людина до всього може пристосуватися. Слава богу, є вода. Вода – це важливо. Без води було б набагато складніше. Ну й опалення. У мене твердопаливний котел. Тобто я дома собі більш-менш нормальні умови зробила для життя.

Але є такий момент… коли ти їдеш додому з роботи, ти не завжди знаєш точно – чи додому ти приїдеш, чи на руїни. Оцей момент важкий. Коли ми вже повертаємо на нашу вулицю, я бачу наш дах, то розумію, що все добре. Сьогодні. Ось такі умови. Важко.

Загалом, навколо гнітюча обстановка, але не можна давати собі поглиблюватися в депресію. Як кажуть, навіть якщо людину проковтнули, у неї все одно є мінімум три виходи (сміється – ред.),. Я така людина, я не зупиняюсь. Якщо у мене є ціль, я не бачу перепон, я йду до своєї цілі.

– І останнє питання. Що вас мотивувало тоді, та мотивує зараз залишатися у Херсоні?

– Насамперед я була потрібна своєму місту у період окупації. І не менш потрібна своєму місту зараз. Знаю, що без моєї роботи місто занепадає. Якщо не прибирати, це дуже швидко заросте сміттям. А я занадто сильно люблю своє місто. Я не хочу втрачати те, що маю. Я не бачу себе ніде, ніде окрім свого дому. Поки в мене є дах над головою, я буду лишатися вдома – у Херсоні.

________________________________________________________________________
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.