Олена Паланчук: «Інклюзія — це процес налаштування школи під потреби людини»

В деяких одеських школах зараз за законодавством з’явилися інклюзивні класи. Це відносно нове явище, тому в багатьох людей виникає багато питань стосовно інклюзивної освіти. 

Про інклюзію та взагалі про роботу з дітьми з особливими освітніми потребами (ООП), наш кореспондент поспілкувався з директоркою Одеського ліцею №62 – Оленою Іванівною Паланчук та колективом, який працює з такими дітьми.

У цьому закладі освіти інклюзивні класи з’явилися майже першими в Одесі, а діти з ООП, які вперше сіли тут за парти, цього року вже закінчать 11 клас та отримають свідоцтва про повну загальну середню освіту.

У школі, окрім колективу, який працює з особливими дітьми є окремий простір для них, в якому цим дітям зручніше розвиватися та адаптуватися до суспільства, але головне все ж таки люди…

Олено Іванівно, що на практиці означає “інклюзивна освіта” – не за документами, а у реальному шкільному житті?

Інклюзивна освіта – це про гнучку школу, де дитину не змушують підлаштовуватись під стандарт, а створюють умови для її успіху. Тут не вимагають однакових результатів і не питають: «чому ти не такий, як усі?». Це освіта з повагою до кожної дитини. Як на мене, основна ціль такої освіти – адаптувати дитину для життя у цьому світі.

З якими дітьми з особливими освітніми потребами сьогодні найчастіше працюють звичайні школи?

Сьогодні звичайні школи стають дедалі доступнішими для дітей із найрізноманітнішими потребами. Наразі у нас навчається 20 дітей  з особливими освітніми потребами. Це дітки з синдромом Дауна, аутизмом, порушеннями інтелектуального розвитку та складними логопедичними проблемами. Знаєте, вони дуже різні: хтось мовчить цілий день, хтось в підвищеному емоційному стані, а хтось може десять разів підійти й обійняти вчителя. 

Які найпоширеніші міфи про інклюзію та “особливих” дітей ви чуєте від батьків та вчителів?

Найчастіше чую від батьків інших учнів: «Через одну дитину з особливими освітніми потребами (ООП) вчитель буде пояснювати матеріал повільніше, і весь клас відстане від програми».

Насправді в інклюзивному класі працює асистент учителя: поки вчитель пояснює матеріал усім, асистент допомагає дитині засвоїти його на доступному рівні. Ба більше – візуальні матеріали та чіткі алгоритми, які використовують для інклюзії, полегшують навчання всьому класу.

Ще один поширений міф – що діти почнуть копіювати «дивну» поведінку. У реальності особливості розвитку не передаються через спілкування. Навпаки, діти в інклюзивному середовищі стають більш емпатійними й краще вміють спілкуватися, бо з дитинства вчаться взаємодіяти з дуже різними людьми.

А ще хочу сказати: Міфи зникають там, де з’являється досвід!

У чому головна мета інклюзії: адаптувати дитину до школи чи школу до дитини? 

Дитину з аутизмом чи синдромом Дауна неможливо «переробити» під шкільну систему. Це все одно що просити людину з іншим кольором очей його змінити. Ми не намагаємося «виправити» дитину чи зробити її такою, як усі. Ми створюємо умови, за яких її особливість перестає бути перешкодою для здобуття освіти. Тому ми адаптуємо школу. Коли школа стає гнучкою, від цього виграють усі учні: навчання стає більш індивідуальним, а середовище – безпечнішим та людянішим.

Отже, інклюзія – це процес налаштування школи під потреби людини, а не навпаки.

Яку роль у житті такої дитини грають дорослі поряд – вчителі, помічники? 

Інклюзія тримається не на стінах і підручниках, а на людях. Вчитель – це диригент освітнього процесу. Він планує урок так, щоб кожна дитина – незалежно від рівня підтримки – відчула успіх. Асистент – його права рука, яка допомагає адаптувати навчання тут і зараз. Корекційні педагоги працюють із фундаментом – увагою, емоціями, мовленням. У цьому процесі батьки є рівноправними партнерами школи. Ніхто не знає дитину краще за них, і без довіри між родиною та школою інклюзія лишається на папері. А моя роль як директора – створити для цієї команди умови й підтримати педагогів, щоб інклюзія працювала не на папері, а в житті.

Окрема хочу сказати про асистентів вчителя. Вони – перекладачі. Перекладають складну мову підручника на зрозумілі образи для дитини з ООП. І навпаки – перекладають поведінку дитини для всього класу. Без асистента вчителю було б фізично неможливо розірватися між класом і дитиною, яка раптом втратила емоційну рівновагу.

У деяких школах Одеси зараз є вакансії асистента вчителя. Хто може прийти на роботу? Чи обов’язково мати педагогічну освіту?

Людина з педагогічною освітою – це вимога закону. Але від себе скажу: мені потрібна людина, яка не злякається, якщо дитина почне кричати або розкидати речі. Потрібне «сталеве» терпіння і добре серце. Цьому не вчать в університетах.

Навіщо взагалі потрібен асистент вчителя в інклюзивному класі та яку роль він грає у навчальному процесі?

Тут важливо розуміти: асистент вчителя – це не «няня» для однієї дитини, а повноцінний педагог. Він не приходить для того, щоб сидіти поруч з одним учнем і виконувати за нього завдання. Асистент не замінює вчителя, а працює з ним у тандемі. Він – другий пілот у класі. Його присутність дає вчителю можливість приділити увагу кожному учню, не втрачаючи темпу уроку. Асистент є «очима» команди супроводу: спостерігає за прогресом та співпрацює з батьками. Якщо асистент вчителя працює правильно, виграє весь клас, а не тільки дитина з особливими потребами.

Що насправді найскладніше у роботі з такими дітьми: навчання, поведінка чи емоційний контакт? 

Ці три складові нерозривні. Молодий учитель скаже, що найважче – навчання, бо потрібно адаптувати програму. Батьки назвуть поведінку, бо хвилюються, як дитину сприйматимуть інші. Але з досвіду нашої школи скажу: найскладніше й водночас найважливіше – емоційний контакт і витривалість.

Навчання – це техніка й професіоналізм. Поведінка – форма комунікації, яка стабілізується, коли знаходиш підхід. А емоційний контакт – це серце інклюзії: щодня зберігати спокій, віру в дитину й емпатію, навіть коли результат не видно місяцями. Це робота в довгу.

Як інклюзія впливає на “звичайних” дітей у класі – що вони отримують від такого досвіду? 

«Звичайні» діти від інклюзії отримують не менше, а часто навіть більше користі. Вони набувають досвіду реального життя: бачать, що люди різні і вчаться підтримувати інших. Такі діти стають чуйнішими, дорослішими та відкритішими. Інклюзія не відбирає увагу – вона додає людяності всім. 

Скільки дітей навчаються у класі, де є учні з особовими потребами? 

В інклюзивних класах ми намагаємося не перевантажувати списки – десь до 20-25 учнів. Бо кожна дитина з ООП потребує втричі більше енергії від вчителя. Це баланс, який ми намагаємося втримати, щоб ніхто не залишився без уваги.

Чи змінюються самі вчителі та школа після кількох років роботи з дітьми з ООП?

Найбільше змінюються вчителі. Вони стають «універсальними солдатами»: гнучкими, здатними пояснити одне й те саме кількома способами, знаходити підхід до будь-якої дитини. Інклюзія робить їх професіоналами й стриманішими. Школа до інклюзії й школа через кілька років роботи в ній – це дві абсолютно різні організації: змінюється все, від тону розмов у коридорах до професійного світогляду педагогів.

Яку роль відіграють батьки? Допомагають чи інколи, навпаки, створюють проблеми? 

Батьки – наші партнери, але шлях до співпраці не завжди легкий. Батьки дітей з ООП часто живуть у напрузі й приходять із недовірою. Наша задача – показати, що ми в одній команді. Ніхто не знає дитину краще за маму чи тата, вони наші головні консультанти. Без їхньої активної участі інклюзія залишиться «паперовою». Чи буває складно? Так, іноді батьки переживають сильний стрес. Але коли вони бачать, що їхню дитину тут люблять, вони стають нашою найбільшою підтримкою.

Які помилки найчастіше роблять дорослі, навіть із найдобрішими намірами?

Надмірна опіка. Коли дитині не дають зробити крок самостійно, «бо вона ж особлива», коли вчитель жаліє дитину і робить за неї те, що вона може зробити сама, це заважає дитині розвиватися. Наша мета – навчити її бути максимально самостійною: не піднести все на блюдечку, а дати дитині вудку і навчити її рибалити.

Найголовніша порада, яку я даю своїм колегам: ставтеся до дитини з особливими освітніми потребами насамперед як до звичайної дитини. Вона має право на помилку, на бешкетування, на власну думку і на самостійність. 

Що потрібно, щоб інклюзія працювала не “для галочки”, а справді допомагала дітям? 

Щоб вона не була «для галочки» необхідно поєднати три ресурси: матеріальний, професійний та людський. Нам потрібна чесність. Визнати, що це важко. Що бракує фахівців. Але при цьому просто якісно робити свою справу щодня. 

Що б ви хотіли, щоб суспільство зрозуміло про таких дітей та про інклюзію загалом? 

Ми всі боїмося того, чого не розуміємо. Інклюзія – це не про хвороби, це про право бути в суспільстві. Ці діти не «зламані», вони просто інакше влаштовані. Це про те, що двері школи, як і серця людей, мають бути відкритими для всіх без винятку. І якщо ми дамо їм шанс у школі, вони зможуть знайти своє місце у світі дорослих.