Олександра Книга: Попри війну намагаємося повернути херсонським малюкам дитинство

Наша співрозмовниця Олександра Книга — херсонська активістка та волонтерка, керівниця БФ «Крила Фундейшн», а також дизайнерка одягу та художниця з костюмів. Після повномасштабного вторгнення вона п’ять місяців залишилася в окупованому Херсоні та займалася волонтерством.

Після деокупації поїхала до Києва, але вже у 2024 році повернулася до рідного міста, де заснувала фонд, який підтримує дітей та жінок на Херсонщині. Команда фонду організовує дитячі свята, освітні програми, психологічну допомогу та гуманітарні ініціативи. В інтерв’ю Odesa Online вона ділиться спогадами, болем, силою і вірою в майбутнє Херсона.

— Де ви застали перший день російського вторгнення?

— Я була в Херсоні. Для мене і моєї родини це був шок. Як людина, яка постійно вірить у позитив і найкраще, я до останнього не вірила, що таке може статися. Все здавалося нереальним, наче в тумані. Перші дні ми переховувалися в підвалі, сиділи в телеграм-каналах, моніторили новини.

Коли російські війська зайшли в Херсон, ми точно знали, що будемо відстоювати свою землю. На першому мирному мітингу 5 березня я теж була. Разом з усіма скандувала: «Херсон — це Україна». Я дуже пишаюся незламними херсонцями, які в обличчя агресору, без страху — а багатьма тоді керувала саме злість — йшли вперед і казали: «Це наша земля, чому ви сюди прийшли».

З перших днів я займалася волонтерством — коли ми зрозуміли, що ситуація поки буде незмінна. Як тільки з’явилася змога дістати продукти, почали допомагати пенсіонерам, дітям у дитячому будинку. Допомагали також  ліками. Ми з іншими волонтерами групувалися, хтось розвозив, хтось займався пакуванням. Це була злагоджена робота з багатьма волонтерськими штабами.

Коли ми зрозуміли, що волонтерів почали «вичисляти» — приходити з обшуками, забирати на підвали, або, як наших хлопців, бити — було ухвалене  рішення тимчасово залягти на дно, нічого не робити, щоб все “утряслося”. 

Я була в Херсоні під час окупації п’ять місяців, і чотири з них займалася волонтерством.

Життя в окупації — це постійний страх, невизначеність. Неможливість бачити рідних. Це найстрашніший період мого життя.

— А чим займаєтеся зараз?

— Після виїзду з окупації я певний час жила в Києві. Але моє серце залишалося тут — з людьми, які залишилися, і з тими, хто досі перебуває в окупації на лівому березі Херсонщини.

Під час одного з приїздів у Херсон я провідувала батька й побачила, скільки тут дітей. Тоді вирішила, що для них потрібно створити простір — щоб вони могли зібратися, поспілкуватися, відчути одне одного. Адже з 2020 року вони живуть на онлайн-навчанні.

Мене підтримала родина, за що я їм дуже вдячна. Ми разом створили благодійний фонд «Крила Фундейшн». Ми займаємося дітьми, жінками. Під час підриву Каховської ГЕС ми активно рятували людей, евакуювали, займалися гуманітарною місією. Збирали кошти, закуповували й роздавали продукти.

За кілька років нам вдалося роздати понад 3300 продуктових наборів на лівому березі України. Це важлива місія, люди нам вдячні. Тому що вони там просто виживають. Там досі немає світла і води. 

— Чому ви вирішили повернутися у Херсон?

— Я повернулася з Києва минулого літа. Вже другий рік живу тут, я бачу у цьому потребу, адже ми проводимо дуже багато роботи з дітьми. Зараз у Херсоні залишається понад шість тисяч дітей.

У нас є кола підтримки для жінок — там відбувається і психоемоційна підтримка, і відновлення, і реабілітація. Тут ми у спільному колі сплкуємося, ділимося своїми переживаннями, підтримуємо одна одну. Проводимо трансформаційні ігри. До нас приїздять психологи з Одеси, є і місцевий, з яким ми співпрацюємо.

Також ми проводимо багато майстер-класів і заходів. Організовуємо крутезні свята для дітей — за підтримкою наших янголів-охоронців «Крила»  – це наші друзі, які постійно підтримують нас і наших дітей.

Робимо виїзди в область — у села, з активними програмами. Беремо з собою попкорн, солодку вату, аніматорів. І для дітей це справжнє свято. Бо в них немає такого дитинства, яке повинно бути.

— Які найбільші складнощі, з якими доводиться стикатися?

— Найбільша складність — це росіяни. Місто постійно обстрілюють. 24/7. І ці кляті дрони, які без кінця скидають вибухівку — на людей, на машини. Пересуватися містом нормально й безпечно — просто неможливо. Це наша найбільша проблема.

Зараз ситуація тільки погіршується. Неможливо виїхати з міста безпечно, як раніше було. Тому вже створюються коридори, по яких ми виїжджаємо.

Мені дуже боляче дивитися на розбите місто, на пусті вулиці. Центр Херсона після третьої дня вже майже не функціонує, не ходить транспорт. Я йду пустими вулицями, у мене стискається серце, сльози на очах. Але я вірю в краще майбутнє нашої Херсонщини, і ми для цього прикладемо максимум зусиль.

— Який момент або подія за час повномасштабного вторгнення запам’яталась найбільше?

— З нерадісного. Коли я виїжджала з окупації через Крим, Краснодар, Європу — і потрапила до Львова. Звісно, там побачила зовсім іншу картину життя — не ту, як ми жили в окупації. Рух на дорогах, багато людей, туристів. З одного боку, я дуже рада, що люди продовжують жити нормальним  життям, а з іншого — мені здається, що вони відірвані від реальності, яка у нас є з іншого боку України. І було дуже неприємно, коли жінка, що продавала вишиванки, сказала мені: «Ну Херсон же ж хотів бути Росією». Мене це здивувало, образило й розлютило. Я почала розповідати, як насправді було, що ми нікого не чекали, нікого не гукали.

Херсонці, попри складнощі, переходять на українську мову, і всім серцем з Україною. Я вважаю, що це наша одна з місій — доносити людям, як все не є насправді, тому що у них іноді неправильна інформація.

А з хорошого — результат роботи з дітьми. Коли після окупації вони вперше прийшли до нас — були закриті, “колючі”. Вони навіть не могли один з одним нормально говорити. А тепер — сміх, обійми, теплі зустрічі. Вони чекають цих моментів із нетерпінням. І це дуже тішить нас.

— Розкажіть більше про фонд.

— «Крила Фондейшн» працює вже третій рік. Ми з родиною активно цим займаємося. Мій брат Андрій Книга — програмний керівник, він пише проєкти. Його дружина Аліна Книга — менеджерка з проєктів. Вона також облаштовує весь антураж, всі свята. Наприклад, у нас є приймальня Різдвяного чарівника. Кожного року робить дизайн локації, де діти можуть відчути чарівну ауру. Навіть у місті на лінії фронту. 

Ми організовуємо різні свята — на Івана Купала, День захисту дітей. Проводимо багато майстер-класів — і для дітей, і для жінок.

Наш шеф Андрій проводить кулінарні майстер-класи. Жінки збираються, готують, дізнаються нові рецепти, секрети кухні, спілкуються. Іноді — навіть з келихом вина, щоб трохи розслабитися. 

Для дітей у нас і кулінарні, і художні майстер-класи — ми малюємо, створюємо мандали, ліпимо, робимо браслети з бісеру. Проводимо музичні майстер-класи — граємо на інструментах.

Минулого року зробили English Speaking Club. До нас приходять і діти, і дорослі. 

Ми намагаємося всебічно розвивати наших дітей, даємо ту освіту, яку вони не можуть отримати в реаліях міста. 

І, звісно, це емоції. Емоції — це найбільше наше захоплення і найбільший наш мотиватор. Щирі емоції дітей — вони нас надихають і дають сили рухатися далі.

— Чи відчуваєте підтримку у тому що робите?

— У нас є дуже класні друзі — янголи-охоронці «Крила». Вони знаходяться не в Херсоні, а в Києві, але постійно підтримують наш фонд і наших дітей, дарують їм ці емоції. За їхньою допомогою ми проводимо всі свята, багато заходів. І зараз, наприклад, ми веземо дітей на захід України. Цілий тиждень будемо жити у підніжжя гори Драгобрат. У нас буде 35 осіб — 29 дітей і 6 дорослих супроводжуючих, серед них психолог і медик. У нас дуже насичена програма: будемо купатися в теплому басейні, їздити на конях, ходити в походи, готувати разом біля вогнища банош і бограч. Це буде класна пригода, ми і діти дуже вдячні за допомогу.

Що стосується іншої підтримки — так, вона є. Досить багато людей відгукуються на наші прохання, ми звертаємось через соціальні мережі. І маємо друзів в Одесі, у Києві, які допомагають, підхоплюють ініціативи. Ми ради, що є багато небайдужих людей. Це дуже важливо.

— Як змінилося місто у вашому сприйнятті?

— Якщо порівнювати з літом минулим роком, тоді було більше артобстрілів. А з кінця серпня — початку вересня почалися атаки дронами. А цього літа їх було дуже багато. Вони летіли просто на місто, стріляли, скидали вибухівку. Без різниці по кому: це діти, велосипедисти, машини, просто люди на вулиці. Чи це велике скупчення людей – ринок вони люблять обстрілювати. І ось зараз, у серпні — це вдвічі більше: і артобстріли, і скиди з дронів, і неможливість виїхати з міста безпечно.

Зрозуміло, що їхня мета — кошмарити, робити життя тут нестерпним. Але ми маємо триматися, підтримувати одне одного, не відвертатися. Ми маємо бути об’єднані — як одне велике спільне коло.

— Чого зараз найбільше бракує в повсякденному житті?

— Повсякденного життя. Самого життя. Вільного, безпечного. З людьми на вулицях, із дитячим сміхом, з заповненими майданчиками. З можливістю, як раніше, ходити в гості, сидіти в кафе, пити каву на вулиці — не думаючи, що можеш постраждати від обстрілу чи скиду вибухівки.

— Чи є у вас ритуал або звичка, яка допомагає триматися?
— Медитація. Я почала ще у 2017 році після поїздки в Тибет. Роблю це щодня, медитувала і під час окупації. Бувають такі дні важкі, коли ти прокидаєшся під постійні обстріли. Але медитації мене тримають. Так я налаштовую свій ранок: подумки захищаю своїх рідних і налаштовую себе. Я бачу в них результати, бачу, яка я спокійна стою.

Також я займаюся спортом, хожу в зал і роблю йогу. 

— Що б ви хотіли сказати читачам наостанок?

— Сьогодні 29 серпня — День пам’яті загиблих захисників і захисниць України. Я б дуже хотіла, щоб про них пам’ятали, їх шанували не лише сьогодні. Щоб пам’ятали, якою ціною дається кожен ранок, кожен сантиметр нашої землі.

Щоб люди були об’єднані — не лише в горі, а й у радості. Щоб допомагали одне одному та не проходили повз. 

Наостанок Олександра подякувала команді, волонтерам та небайдужим людям, які підтримують фонд. 

«Саме завдяки цим людям у Херсоні продовжують траплятися дива — навіть у найтемніші часи», – каже волонтерка.