Одесит збирається будувати «кібуци» в Україні

Прочитавши цю статтю, ви, можливо, аж свиснете: «Це неможливо! Волюнтаризм!». Погоджуся: повітряні замки на безрадісному фоні виглядають мало не блюзнірсько. Але, дізнавшись, які проєкти герой нашої публікації вже реалізував, ви, напевно, задумаєтеся – мовляв, а чим чорт не жартує? Адже гірше, ніж є – точно не буде.

«Незламні матусі»

«Ми сиділи в підвалі – в холоді, без води, світла. Діти почали хворіти. Хто з людей похилого віку, то ті по кілька місяців світла не бачили. З підвалу не висовувалися. Я й вирішила тікати. Так не можна», – розповідає Оля, переселенка із Лисичанська.

Евакуація проходила під акомпанемент безперервної канонади. Над містом висів чорний дим від пожеж. Евакуйованих просили більше п’яти осіб не збиратися, не кучкуватися.

Оля буденно розповідає про те, як потрапила до Центру «Незламні матусі», який знаходиться під Львовом. На ній майка з написом «BAD GIRL». Але напис не відповідає суті – він гарна мама. Має четверо дітей. І вона «незламна», схожа на левицю. За своїх дітей рватиме зубами. У Лисичанську, коли стало небезпечно, вона зібрала 11-річну Настю, 9-річного Максима та 7-річного Олександра – та евакуювалася. На той час жінка була на четвертому місяці вагітності. Вже у Львові вона народила дочку Дарусю .

Перший і поки що єдиний будинок Дарусі – це Центр. У сім’ї Ольги є окрема кімната, є все для комфортного проживання та навчання дітей. Старші вже ходять до школи.

Тут гулко, порожньо, чисто та красиво.

Що таке «Незламні матусі»?

У передмісті Львова посеред незатишного пустиря за три місяці одеські будівельники звели зовсім неймовірну будівлю. Точніше, аж дві будівлі, дзеркально відбиті одна від одної. Будівельники-одесити працювали як шалені. Адже всі вони розуміли, що будують для мам, житло яких знищили або захопили окупанти. У збудованих будинках облаштували всі умови для комфортного проживання жінок з дітьми: спальні, пральні, душові, туалети, кімнати відпочинку, дитячі зони, кухні, їдальні, котельні та кімнати медперсоналу. А поряд із житлом облаштували тротуари та дитячий майданчик. А ще – оглядовий майданчик.

Будівельні роботи зайняли лише два місяці та сімнадцять днів. Зараз цей проєкт – «Незламні матусі» – номіновано на архітектурну премію ЄС «Mies van der Rohe Award». Це престижна нагорода, яка є досить значущою як для молодих архітекторів, так і для будівельних компаній.

Микита Лук’янчук, засновник «Чорноморськ Буд Груп», каже: «У цей проєкт я вклав душу. Для мене це було особливо цінно через те, що я не взяв автомат і не пішов воювати. Я все одно хотів бути корисним. Мені здається, що цей проєкт може стати взірцем допомоги – не лише вагітним жінкам, матерям, а й військовим, які потребують психологічної реабілітації. Я б рекомендував державі розглянути питання створення мережі таких центрів».

Микита пропонує розглянути його проєкти державним діячам. І, погодьтеся, це дуже цікаво.

Вороги спалили рідну хату

“Враги сожгли родную хату,
Сгубили всю его семью.
Куда ж теперь идти солдату,
Кому нести печаль свою?”

Була така душевна пісня у СРСР. Її у свій час забороняли. Мовляв, «упадницька». Але народ слухав, генерали та маршали витирали сльози – і вона стала справді народною. Пісня знищувала армійське «бадьорство», нагадувала, що, окрім «радянського патріотизму», є на світі страждання. Фактично це пісня про ПТСР. Тобто про посттравматичний стресовий розлад.

Після 1945 року чимало героїв, на грудях яких світилася «медаль за місто Будапешт», переселилися до в’язниць та таборів за скоєння тяжких злочинів. Справа тут проста – я ось, наприклад, після радянської армії старанно виганяв зі своєї промови так звані слова-паразити – “нах” і “йома -йо”. А тут – багаторічна звичка стріляти у ворога (а зброї у повоєнний час на руках у населення було багато). Ця звичка просто укоренилася у свідомості солдатів – за найменшого конфлікту спрацьовував уже безумовний рефлекс.

Тоді у війні було задіяно майже все населення, і цей факт сприяв як моральному, так і психологічному об’єднанню людей. Тобто, повертаючись з фронту, ветерани не потрапляли в чуже середовище. Не було чиновника, який скаже: «Ми вас туди не посилали» (як було, нагадаю, після Афгана). Не було дискотек і залів, де танцюють і «качаються» здорові хлопці, які не служили (зараз деякі з них навіть не знають, що таке «Азовсталь»).

Тоді ж, завдяки тому, що після війни практично кожен ветеран був моментально прилаштований на роботу з відновлення інфраструктури та сільського господарства країни, це явище ПТСР було виражене не так яскраво. Хоча пили, звичайно, сильно, ночами уві сні в атаку ходили, чого там. Втім, як і зараз.

«У нас не відпрацьовано механізм з надання моральної допомоги військовим. Останні історії всі чули. Про те, як на побувці сідають у таксі з гранатою. Як на день народження другові дарують гранати. Це люди глибоко травмовані. Але їхній героїзм не звільняє їх від відповідальності», – каже засновник «Чорноморськ Буд Груп» Микита Лук’янчук .

Але якщо дивитися, так би мовити, з девелоперського підходу, то виникають питання. У чому причина того, що п’яний військовий розмахує табельною зброєю під магазином і кричить, що він герой, що його друзі загинули, а тут всі – мудаки? Адже це проблема суспільства! Воно не надало йому належної підтримки та уваги. І людям просто необхідно виговоритись. Військові потребують уваги та реабілітації. Людині потрібні тренінги особистісного зростання, треба повернути віру у себе.

Мережа таких центрів допоможе допомогти кластеру таких людей. І що важливо – адже гроші на це в країні є! Видають людям кредити під 3 відсотки. Видають чеки на квартири. Купують барабани у бомбосховища. Вищезгаданий реабілітаційний комплекс на 120 жінок коштує лише мільйон доларів. Їх потрібно щонайменше сотні – по всій країні. Можна, звичайно, витрачати на фарбування підлог та нові вікна у школах. Але хто туди ходитиме?

Якщо ми зараз будемо не діяти, то ситуація передбачувано погіршиться. Найближчим часом.

З ОЧЕЙ ГЕТЬ І ГЕТЬ ІЗ СЕРЦЯ!

У 2014 році переселенці, які прибули з Донецької області в Одесу, категорично не захотіли їхати в Борщі (це село в Одеській області). На той час у селі мешкало близько 1000 осіб, переважно пенсіонери. Роботи не було, від слова зовсім. Серед вибоїн та ям стирчала бетонна коробка – це був Центр реабілітації для переселенців. До роботи електричкою доїхати туди-назад дня не вистачить. Загалом, стало зрозумілим ставлення держави до людей: «з очей геть і геть із серця!». Переселенці, звісно, відмовилися туди їхати.

«Ах, не хочете? Ну тоді взагалі нічого не отримаєте!», – образилися чиновники.

Я тоді багато писав про переселенців з інвалідністю, розміщених у санаторії «Куяльник». Там відключили електрику, відключили воду, відключили ліфти. Я пам’ятаю єдину розетку, що працювала, на першому поверсі – біля неї завжди стояла похмура черга людей з кип’ятильниками та чайниками. А там проживали виключно переселенці з інвалідністю. Люди, які насилу пересуваються. На візках. Торговцям кіосків, розташованих на території «Куяльника», заборонили їм що-небудь продавати. Навіть пляшку води.

Вибираюся на 10 поверх. Там одна жінка, на цьому гучному, порожньому поверсі. З їжі у неї лише скоринка хліба. Немає води. Вона не може спуститися з темного та моторошного поверху.

“Допоможіть мені! Мені страшно! – українка сидить у купі сморідних простирадл, – у мене немає ліків, у мене немає їжі! Мене замкнули тут на 10-му поверсі, а в мене навіть свічки немає! Я скоро залишусь у темряві! Я викинуся з балкона!».

Догвілль . Огидний одеський Догвілль .

І переселенці взялися в Одесі та Фонтанці захоплювати пустуючі будівлі, організовувати «сквоти». Тобто поселення. Влада здивовано мовчала. Такого ще не було – щоб громадяни захоплювали будинки! Зважаючи на те, що поліція не хотіла крутити матусь з дітьми, чиновники стали переселенцям просто пакостити – відрізати світло, воду, тепло. Не зумівши облаштувати людей, не зумівши допомогти з працевлаштуванням, чиновники пустилися на всі тяжкі. В результаті вийшов пшик, але все ж таки ..!

Наразі Микита пропонує державі організувати діаметрально інший підхід до проблеми переселенців.

«Я самотужки розробив, своїм бюро та штатом співробітників понад п’ятдесят гуманітарних проєктів. Ми виділили їх в окремий напрямок – гуманітарний девелопмент», – каже Микита Лук’янчук.

Раніше забудовник, коли зводив будинок, забував найчастіше про паркувальні місця та дитячі майданчики – людям передавалася житлова площа без будь-яких бонусів, навіть обов’язкових. Сьогодні ж девелопмент має передбачити спосіб життя людини.

Наразі передаються будинки переселенцям. Об’єкти майнових прав. Але девелоперський підхід не завжди враховується.

«У нас саме поняття гуманітарного девелопменту зароджується лише сьогодні, – каже Микита. – Логіка проста: допомагаючи переселенцям із житлом, подумай – де вони працюватимуть. Розберися, допоможи їм у психологічному плані. Допоможи їм соціалізуватись. Тоді це буде допомога».

Допомога, висмикнута, так би мовити, із контексту – це проблемна допомога. Від неї іноді лише гірше. Житло дали – роботу не дали. Чи не допомогли знайти. Чим платити за газ та за світло – невідомо. І переселенець думає про те, що краще він поїде до Німеччини, житиме у духовній громаді і там йому нададуть допомогу.

Не рибу треба давати, а навчати ловити на вудку, розповідати, де найближчі озера та річки. І. звичайно ж, давати ту саму вудку.

Як це може бути на практиці?

«Насамперед потрібно визначитися з кількістю людей, які вже можуть піти на роботу. Дивимося суміжні виробництва в окрузі, їздимо до потенційних роботодавців в окрузі та дізнаємося, які працівники їм потрібні та в якій кількості. Знову ж таки, зараз роздають безліч грантів для виробництв, вони можуть отримати суми на розширення виробництва, якщо візьмуть людей на роботу. Скажімо, 25 людей береш і тобі дають 200 тисяч доларів на розвиток підприємства. Далі у міністерстві визначатиметься з тим, де він може реалізувати цю продукцію», – розповідає Микита.

Переселенці зі Сходу зазвичай працювали на великих підприємствах. Значить, є досвід. Отже, треба враховувати, що більшість із них із задоволенням повернуться до таких самих умов. Тим самим ми допоможемо людині зрозуміти, на що вона може сподіватися на новому місці, на що вона може розраховувати.

Тобто. виходить у нас реабілітаційний центр із робочими місцями. Такий собі кібуц.

«Кібуци» в Україні

П’ятий прем’єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр в автобіографічній книзі «Моє життя» описала своє життя в кібуці Мерхавія, куди вона приїхала 1921 року. Голда спочатку працювала на зборі мигдалю – втомлювалася так, що після роботи пальцем не могла поворухнути.

«Раціон складався з прокислої каші, неочищеної рослинної олії (араби продавали її в мішках з козячих шкур, тому вона неймовірно гірчила), деяких овочів з безцінного кібуцного городика, м’ясних консервів, що залишилися після війни від британської армії, і ще одного невимовного блюда, яке готувалося зі «свіжого» оселедця в томатному соусі. «Свіжатину» їли на сніданок. Робочі сукні майстрували із зітканої арабами мішковини, в якій прорізали три дірки — для рук та голови, і залишалося тільки підв’язати сукню мотузкою. Виделок не було», – розповідала Меїр.

І все ж, ці люди у ворожому середовищі без їжі та води збудували потужну державу.

Микита у нашій розмові часто згадує кібуци. І вказує на їх корисні якості, які варто було б запозичити. Кібуци завжди мали підтримку держави. Більшість із них повністю дотаційні. Сільгосппраця не приносила такого процвітання, як хотілося б, тому частина з них була змушена відкрити промпідприємства, найчастіше сучасні та інноваційні. Те саме пропонує зробити і Микита Лук’янчук .

Тут слід зазначити, що кібуцники були людьми, «зрушеними» на лівій ідеології. Вони були однодумцями. І все одно іноді сварилися. Тому тут постає питання – якщо нам взяти та об’єднати людей за принципом «їм жити ніде», то чи вийде комуналка з усіма витікаючими?

«У мене з 14-го року працювало з десяток хлопців із Єнакієвого. Ми їм пояснили – пацани, ви отримуєте тут ось стільки, може б ви знайшли в іншому місці і побільше, але тут ви отримуєте стабільно. І вся їхня психологічна ресоціалізація зводилася до того, що я їх посварив за випивку. Зібрав і по-людськи поговорив. І ось вони за десять років купили собі приватні будинки в Саврані, це недорого, перевезли туди сім’ї, купили собі автомобілі. Вони мають завтрашній день. Для цієї трудової громади потрібен і профспілковий фонд. Він акумулює гроші та починає нести відповідальність за форс-мажори, які у них у житті відбуваються, або моменти з дозвіллям (діти до табору, спорт секції тощо). Це схоже на успішну практику кібуців. Поетапний, якісний підхід», – запевнив Микита.

Висновок із цього лише один: для того, щоб зрозуміти, як це можна запустити – треба пробувати!

Дмитро Бакаєв