Обличчя давніх традицій: три обрядові маски Одещини, що відганяють зло

Геловін уже на порозі, і разом із ним зростає інтерес до всього загадкового та моторошного. Та щоб побачити щось справді дивовижне, зовсім не обов’язково звертатися до закордонних традицій. На Одещині є свої образи, які вражають химерністю, самобутністю і таємничістю. Ось тільки їхня історія набагато цікавіша за будь-який вигаданий сюжет.

Моторошні обличчя, звірині шкури, роги та дзвони — за незвичайною зовнішністю обрядових персонажів ховаються багатовікові традиції. Маски Мошу, кукерів та «дідків» розповідають про вірування, звичаї та культурне розмаїття Одещини.

Кореспондент Odesa Online завітав до Музею елементів нематеріальної культурної спадщини Одещини та поспілкувався з Тамарою Білоглазовою, провідною методисткою Одеського обласного центру культури, про унікальні обрядові маски, їхню символіку та традиції, які зберігаються в регіоні.

На перший погляд ці маски можуть налякати. Грубі риси, хутро, дивні пропорції. Їх створювали так, щоб вони не нагадували ні людей, ні тварин, а поставали химерними неземними істотами. Появу таких персонажів супроводжували гучний передзвін, танці та ритуальні дії.

Проте за страхітливими образами стоїть зовсім інший зміст. У народних традиціях масковані персонажі покликані відганяти зло, оберігати людей, приносити добробут і символізувати оновлення життя.

На Одещині, де століттями перепліталися культури різних народів, збереглися одразу кілька таких обрядів. Серед них — різдвяний Мошу в Орлівці, болгарське кукерство в Баннівці та Маланка з її унікальними «дідками» в Осичках.

«Це три обряди — болгарський, молдовський та український. Але всі вони є традиціями саме Одещини. Тут люди зберігають ці звичаї, святкують, перевдягаються в обрядові костюми та передають традиції наступним поколінням», — розповіла Тамара Білоглазова.

Кожна маска має власну історію та обрядове призначення. Попри різне походження, ці три традиції символізують спільне прагнення — перемогу добра над злом.

Мошу: різдвяний дух, який охороняє село

 

У селі Орлівка на півдні Бессарабії Різдво зустрічають незвичайним чоловічим колядуванням. Щороку 24–25 грудня тут відтворюють обряд «Мошу», в якому переплелися християнські та давні дохристиянські мотиви.

«Це молдовський обряд, який зберігся в селі Орлівка. Іноді навіть самі носії традиції не можуть точно сказати, коли вона виникла та звідки походить. Вони просто знають, що так робили їхні батьки, діди та прадіди. Традиція передавалася з покоління в покоління: вони ходили — і ми ходимо», — зазначила методистка.

За словами Тамари Білоглазової, обряд має давню історію, а його назва пов’язана з образом діда.

«Обряд Мошу існує приблизно з XIX століття. У перекладі з молдовської мови «Мошу» означає «дід». Це традиційне чоловіче колядування», — пояснила вона.

У 2022 році різдвяний обряд «Мошу» внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Головний персонаж свята — Мошу, загадкова істота, яка, за місцевими віруваннями, відлякує злих духів і приносить добробут до осель. Його образ має бути якомога страшнішим, адже саме такий вигляд, згідно з традицією, допомагає захистити людей від нечистої сили.

Маску Мошу виготовляють із кролячих шкур, прикрашають кінським волосом, вовною, стрічками та шкіряними ремінцями. Навіть контури рота мають незвичайне оздоблення — їх викладають квасолею.

Не менш важливою частиною образу є великі дзвони вагою від двох до шести кілограмів кожен, які закріплюють на поясі персонажа. Під час руху вони створюють потужний передзвін, що, за повір’ями, відганяє зло.

«На роль Мошу обирають дуже міцного хлопця, адже на нього вдягають важку маску, костюм і великі дзвони. Інші учасники також перевдягаються. На колядників чекають у кожній хаті», — розповіла Тамара Білоглазова.

Вона також пояснила, чому серед учасників обряду можна побачити молодих чоловіків у військовій формі.

«Традиційно до участі в обряді залучали неодружених хлопців, які вже відслужили в армії. Саме тому військова форма стала частиною їхнього обрядового костюма. Ця традиція зберігалася навіть за радянських часів», — зазначила фахівчиня.

Підготовка до свята починається задовго до Різдва. Із 6 грудня місцеві жителі збираються гуртами, виготовляють маски та костюми, розучують колядки й традиційний танець — хору.

За словами методистки, підготовлені маски завчасно не показують стороннім. Це пов’язано з особливим ставленням місцевих жителів до обряду.

«Побачити ці маски можна лише під час святкування. Їх готують заздалегідь, але ніхто не стане показувати їх до початку обряду. Адже тоді це буде вже не справжній обряд, а якесь театралізоване дійство. Місцеві жителі дуже серйозно ставляться до цієї традиції та щиро вірять у її значення», — пояснила Тамара Білоглазова.

Особливість обряду полягає ще й у тому, що Орлівка символічно поділяється на дві частини — Пятре та Педурє. Кожна має власну ватагу колядників і свого Мошу.

У різдвяну ніч гурти обходять оселі, співають старовинні колядки, отримують від господарів калачі та гроші. Їх супроводжують барабани й кларнети, а учасники ходи б’ють об землю спеціальними палицями з очерету — мечуке.

Окреме символічне значення під час колядування мають подарунки, які отримують хлопці.

«Якщо в хаті є незаміжня дівчина, яка хоче наступного року зіграти весілля, вона дарує колядникам калач. Це має символічне значення. Хлопці за вечір збирають багато таких калачів і несуть їх на спеціальних палицях», — розповіла методистка.

Існує також цікава традиція, пов’язана з квітами, які дівчата дарують колядникам.

«За однією версією, якщо хлопець уже має наречену, на його костюмі є квітка. За іншою — дівчина дарує квітку хлопцеві, який їй подобається. Це своєрідний давній аналог сучасного «лайка». А той, хто назбирає найбільше квітів, вважається переможцем», — пояснила Тамара Білоглазова.

Водночас, за словами провідної методистки, повномасштабна війна росії проти України вплинула на звичний перебіг святкування.

«На жаль, війна вносить свої корективи. Через комендантську годину колядники більше не можуть ходити селом уночі. Хоча «ходити» — це дуже умовно сказано, адже вони насправді бігають. Намагаються встигнути завітати до кожної оселі й водночас своїми діями символічно проганяють, змітають усе погане зі свого шляху», — зазначила вона.

Тамара Білоглазова також звернула увагу на особливість різдвяного календаря місцевої громади.

«Обряд проводять у ніч із 24 на 25 грудня, на Різдво. Ця дата залишається незмінною. Ні церкві, ні владі не вдалося переконати місцевих жителів перенести святкування на 7 січня. Люди зберегли вірність традиції і продовжують відтворювати обряд так, як це робили їхні пращури», — розповіла фахівчиня.

Кульмінація відбувається вранці 25 грудня, коли два Мошу зустрічаються в центрі села. Вони танцюють, дзвонять дзвонами та вступають у символічне змагання. Перемагає той, кому вдається повалити суперника на землю.

«Той, хто втримається на ногах, залишається головним Мошу на наступний рік», — пояснила Тамара Білоглазова.

Після цього громада продовжує спільне святкування з піснями, танцями та частуваннями.

Для жителів Орлівки маска Мошу — не просто святковий атрибут. Вона є впізнаваним символом місцевої різдвяної традиції, яку передають від покоління до покоління.

До музейної колекції потрапила маска, яка безпосередньо брала участь у святкуванні.

«Наша маска Мошу — 2020 року. Вона автентична, її використовували під час проведення обряду. Для кожного наступного святкування виготовляють нову маску», — зазначила Тамара Білоглазова.

Кукери: страхітливі маски, що зустрічають весну

 

Іншу традицію обрядового маскування зберігають у болгарському селі Баннівка Болградського району.

«Це маска кукера. Тут понад 150 років побутує обряд «Сирни Заговезни», який проводять напередодні Великого посту. Це важлива частина нематеріальної культурної спадщини місцевої болгарської громади», — розповіла Тамара Білоглазова. 

Зазвичай святкування пов’язане із завершенням зими, приходом весни та початком Великого посту.

«Але кукери бувають і зимові — вони беруть участь у різдвяних обрядах, — і ті, що з’являються на Масляну. У Баннівці ця традиція пов’язана із Сиропусним тижнем, а в інших селах маскарадні дійства проводять на свято Трифона Зарізана, 14 лютого, коли традиційно обрізають виноградну лозу», — додала фахівчиня.

Одними з головних персонажів обряду є кукери — чоловіки й неодружені хлопці, які перевдягаються у незвичайні костюми та вдягають великі страхітливі маски. За традиційними уявленнями, кукери мають відігнати злі сили, очистити простір від усього недоброго та забезпечити родючість і достаток у наступному році.

Особливу увагу приділяють виготовленню їхніх масок. Основою слугує дерев’яний каркас, який спирається на плечі та піднімається вище голови людини. Завдяки цьому персонажі здаються значно вищими, ніж насправді.

Передню частину маски оздоблюють шкурами тварин, хутром і пір’ям домашньої птиці. Майстри створюють виразні очі, ніс, рот, язик, брови, додають роги та довгі заплетені коси. Такі маски виготовляють дуже ретельно. Кожна деталь має підсилювати незвичайність образу.

Кукери носять костюми, в яких поєднуються елементи чоловічого та жіночого вбрання. На поясах закріплюють великі дзвони, а в руках тримають палиці.

Спочатку обрядова група обходить будинки села, бажаючи господарям здоров’я, добробуту та гарного врожаю. У дворах учасники розігрують жартівливі сцени й отримують подарунки. Згодом усі збираються на околиці села, де починаються «Кукерські ігри» — галасливе дійство з танцями, дзвонами та обрядовими персонажами.

Один із центральних епізодів — символічне орання та засівання землі. «Кукерська» наречена веде запряжених у плуг учасників, які прокладають три умовні борозни, а наречений засіває землю зерном. Цей ритуал уособлює надію на майбутній урожай і добробут.

В обряді також є дитяча гра «Хамкане», під час якої учасники намагаються схопити зубами підвішене на нитці яйце або халву, не допомагаючи собі руками. За повір’ями, це має принести здоров’я.

Завершує святкування обрядовий вогонь, який символізує очищення та початок нового життєвого циклу.

Традиція «Сирни Заговезни» певний час не відтворювалася. Проте завдяки спогадам старожилів Баннівки її вдалося відновити. Сьогодні обряд знову об’єднує місцеву громаду та допомагає передавати звичаї молодшим поколінням.

Маска кукера, яка поповнила музейну колекцію цієї осені, дає змогу побачити один із найвиразніших атрибутів цієї болгарської традиції.

«Дідки»: загадкові охоронці Маланки

 

У селі Осички на Савранщині зберігся ще один незвичайний обряд — водіння Маланки. Його особливість полягає в поєднанні новорічних звичаїв, християнських традицій і давніх народних уявлень.

«Це осичківський «дідок». Обряд традиційно проводили в ніч із 13 на 14 січня, на Маланку, щоб продовжувати традицію своїх предків», — розповіла Тамара Білоглазова.

За словами методистки, жителі Осичок особливо дбають про збереження свого обряду.

«Жителі села дуже трепетно ставляться до цього обряду. Для них важливо, щоб традицію не забули, щоб вона зберігалася та передавалася нащадкам», — зазначила вона.

Серед численних персонажів Маланки особливу увагу привертають «дідки». Їхній зовнішній вигляд навмисно далекий від людського. Учасники вдягають старий одяг, набитий сіном чи соломою, через що постаті набувають неприродних, перебільшених форм.

Обличчя приховують масками, які лише віддалено нагадують людські риси. Навіть голос персонажі змінюють — роблять його грубим і незвичайним. Такий образ має не лише видовищне, а й глибоке символічне значення.

Тамара Білоглазова розповіла, що учасники власноруч створюють свої обрядові образи, використовуючи різноманітні матеріали.

«Це називається маланкування. Хлопці збираються заздалегідь і власноруч виготовляють маски. Використовують шкіру, а замість носа можуть навіть прилаштувати частину чобота. Одягають білі штани, роблять горб і хвіст. Під час обряду «дідки» можуть трохи бешкетувати», — зазначила вона.

За традицією, до участі в маланкуванні переважно долучаються молоді хлопці, хоча вікових винятків також не бракувало.

«Зазвичай у ролі «дідків» виступають хлопці віком до 18 років. Але найстаршому «дідку» за всю історію села було 55 років», — розповіла методистка.

Вона також пояснила, як формуються обрядові гурти та хто виконує головну роль у святкуванні.

«Учасники формують дві команди, у кожній із яких може бути від чотирьох до десяти «дідків». Вони супроводжують Маланку. Насправді ж Маланка — це хлопчик, перевдягнений у дівчину», — зазначила Тамара Білоглазова.

Підготовка до обряду також має свої правила, зокрема щодо місця, де учасники перевдягаються.

«Ще 13 січня хлопці збираються в якійсь покинутій хаті, де готуються до обряду та перевдягаються. Дівчатам вхід туди заборонений», — розповіла фахівчиня.

За традиційними уявленнями, «дідки» пов’язані з культом предків. У давньому світогляді померлі родичі залишалися частиною роду й могли впливати на життя нащадків — захищати їх, сприяти добробуту або карати за порушення звичаїв.

Саме з цими віруваннями пов’язують образ обрядових «дідків», які приходять до людей у святковий час. В Осичках вони виконують роль своєрідних охоронців Маланки. Супроводжують її від хати до хати, захищають під час переходів, відганяють злі сили та стежать за дотриманням обрядових правил.

Важливими атрибутами персонажів є дзвоник, налигач, мотика або сокира. У контексті традиції ці предмети мають символічне значення й підкреслюють охоронну функцію «дідків».

Їхня поведінка також відрізняється від звичайної. «Дідки» можуть поводитися суворо, залякувати присутніх або застосовувати налигач до тих, хто порушує правила. У традиційному обрядовому контексті такі дії сприймають як частину ритуалу.

Водночас головна роль цих персонажів — захисна.

За народними віруваннями, прихід «дідків» до оселі віщує здоров’я, достаток і благополуччя. Їх очікують як особливих гостей, що символічно поєднують світ живих зі світом предків.

Важливим персонажем святкування є й сама Маланка. За словами Тамари Білоглазової, Маланка має особливий атрибут, за допомогою якого символічно очищує оселі.

«Учасникам потрібно обійти приблизно 500 хат. Маланка заходить до кожної оселі. У неї є прядиво, яке називають «кукла». Ним вона символічно вимітає з будинку все погане, що могло накопичитися за рік. Саме тому господарі так чекають на її прихід», — пояснила методистка.

Маски «дідків» є не просто елементом перевдягання, а важливою частиною обрядової традиції, яка зберігає уявлення попередніх поколінь про життя, смерть, захист і зв’язок роду.

Мошу, кукери та «дідки» належать до різних культурних традицій Одещини. Вони з’являються в різні періоди обрядового календаря, мають відмінні костюми, атрибути та звичаї. Проте між ними є чимало спільного.

У всіх трьох традиціях маска змінює людину до невпізнаваності, перетворюючи її на особливого обрядового персонажа. Страхітлива зовнішність тут не уособлює зло — навпаки, вона покликана його відлякати.

Гучні дзвони, незвичайний одяг, ритуальні рухи й обходи осель пов’язані з побажаннями здоров’я, добробуту, родючості та захисту.

Важливо й те, що ці традиції не залишилися лише на сторінках етнографічних досліджень. Їх продовжують відтворювати місцеві громади, а знання про виготовлення масок та проведення обрядів передають наступним поколінням.

Музей елементів нематеріальної культурної спадщини Одещини допомагає зберегти свідчення цих звичаїв. Адже головна цінність таких експонатів не лише в їхній незвичайній зовнішності чи майстерності виготовлення.

Кожна маска — це частина живої пам’яті Одещини. І поки в Орлівці виходить різдвяний Мошу, у Баннівці танцюють кукери, а в Осичках водять Маланку з «дідками», ці давні традиції залишаються частиною сучасного життя Одещини.