Ночі у підвалі, переїзд до Одеси та пошуки житла: історія будинку сімейного типу з Очакова

Десять місяців велика сім’я Марини з Очакова була вимушена жити під обстрілами. Майже кожну ніч 16 членів її родини спали у підвалі. Бо ігнорувати загрозу – означає наразити себе на смертельну небезпеку.

«Пора виїжджати», – все ж прийняла рішення Марина узимку. Бо вона несе відповідальність не тільки за себе – кілька років тому жінка заснувала дитячий будинок сімейного типу, а також опікує свою бабусю.

Зараз родина виїхала з-під постійних обстрілів до Одеси. Про неспокійний Очаків, евакуацію, труднощі з пошуком житла для великої сім’ї з дітьми та адаптацію в нашому місті Марина розповіла кореспонденту Odesa.online.

Марина зустріла нас біля під’їзду будинку. Піднімаємося високими сходами, на порозі нас зустрічають діти – красуні дівчата та маленький джентльмен з чарівною посмішкою.

Нас запрошують до кімнати, де ми знайомимося з бабусею – Ніною Іванівною.

Жінка в Очакові з 1958 року. Все життя вона працювала на місцевому консервному заводі, а її покійний чоловік був рибалкою. Це не перша війна, яку, на жаль, бачить Ніна Іванівна. Коли закінчилася Друга світова, їй було вісім років і події тих років добре закарбувалися в пам’яті. Але жінка каже, що сьогоднішня війна набагато страшніша.

«У нас тоді був тил. Так, були поранені, були полонені німці. Але такого як зараз не було. В Очакові кожного дня нас жорстоко обстрілюють, руйнують будинки, все руйнують», – каже жінка.

Вже в перші дні війни будинок Ніни Іванівни був пошкоджений і Марина одразу забрала бабусю до себе.

«Всі ці десять місяців ми майже кожну ніч ночували у підвалі. А якщо залишалися у будинку, то вночі завжди доводилось бігти у підвал. Тобто бігли діти – в мене ноги хворі, доводилося в підвал та з підвалу вилізати на колінах, всі мені допомагали. А з 1 лютого стали зовсім сильно стріляти, будинок розбили і маринин трохи пошкодили. Тож ми поїхали до Одеси. В Очакові у мене син та донька залишилися. Вони стежать за моїми собаками та господарством. А що робити? Марина і діти хвилюються за мене і туди не пускають. От і сиджу тут», – розповідає жінка.

Ніна Іванівна каже, що дуже хвилюється за рідних, що залишаються в Очакові, сумує за рідним будинком. А ще за своїми двома собаками – діти іноді відправляють їй фото улюбленців.

«Дуже хочу. Щоб це страхіття закінчилося і повернутися додому», – каже Ніна Іванівна.

Марина дуже любить свою бабусю і робить все, щоб вона почувалася комфортно і захищено. А ще вона піклується про своїх дітей – восьмирічних Анастасію та Мілану, 11-річного Богдана, 13-річну Ілону, 14-річну Діану та 19-річну Аліну. А 19-річна Катерина вже живе окремо від мами.

На початку війни Марина була матір’ю-вихователькою ще трьох дітей. Але згодом їх біологічна мати вирішила їх повернути.

Тож у лютому 2022 року під однім дахом в Очакові жили 16 членів родини – Марина з дітьми, її сестра з племінниками та Ніна Іванівна.

Як вже згадувалося, жили більше у підвалі, аніж у будинку. Для того, щоб не змерзнути вночі у підвалі, всі постійно були одягнені у теплі спортивні костюми. Марина каже, що їй пощастило – вдалося придбати спальні мішки на секонді. По змозі користувалися обігрівачем.

«Сиділи ми довго, не хотіли евакуюватися, не хотіли кидати господарство. Якщо залишалися ночувати в будинку, то вночі все одно доводилося переходити у підвал. РСЗВ – у нас в Очакові це найбільша проблема. Коли прилітає дуже швидко», – згадує Марина.

Під час обстрілів, згадують жінки, будинок тремтів, ходив ходуном, діти сильно лякалися.

Коли звільнили правобережжя Херсонщини, мстиві окупанти почали обстрілювати ще сильніше. 9 січня були особливо сильні «прильоти». В місті було пошкоджено 70-80% жилих приміщень – вибиті вікна, зруйновані дахи. Тих будинків, що були ближче вибухової хвилі, взагалі не залишилося.

Стало ще страшніше і Марина з дітьми вирішили евакуюватися. Але, як виявилося, знайти квартиру в Одесі для великої сім’ї  – на межі можливого. Коли чули про багатодітну родину – одразу відмовляли. Жінці все ж таки вдалося знайти будинок, але прямо напередодні евакуації господарка передумала. А сім’я вже була «на валізах» та домовилась з перевізниками…

На щастя, Марині дали номер директора тимчасового притулку для переселенців «Dream shelter» Георгія Блощиці.  І тут, після великої кількості відмов, Марина почула у відповідь: «Діти? Не проблема! Приїжджайте».

В шелтері сім’ю чудово прийняли, вони прожили там кілька місяців. Але це тимчасове вирішення проблеми, і відповідальні служби запропонували родині інше житло. Умови виявилися гарними, та проблема була у геолокації. Поруч з будинком знаходиться залізна дорога і постійні гучні звуки лякали родину, яка майже рік ховалася від обстрілів у підвалі. Діти лякалися та плакали, а у Ніни Іванівні піднявся тиск. До того ж у будинку не було бомбосховища, до найближчого ще потрібно було йти. Тому сім’я не змогла довго пробути на новому місці.  І знову зателефонували у шелтер, де їм відповіли: «Чекаємо на вас».

А потім знайти квартиру Марині допоміг щасливий випадок – випадково вона познайомилася з жінкою, подруга якої саме збиралася шукати нових орендарів. Власницю квартири  жодним чином не збентежила ні кількість дітей, ні наявність тварин – сім’я має двох котів, двох шиншил та чихуахуа.

Велика родина Марини стала ще більшою – у нову квартиру з ними переїхали Аліна та Денис, з якими вони познайомилися у шелтері. Це перші люди, з якими сім’я зустрілася в Одесі. Вони одразу кинулись допомагати та дуже швидко всі потоваришували.

Зараз сім’я Марини обживається. Відчувається, що побут налаштували так, щоб всім було затишно.

Під час спілкування до кімнати заходять чотирилапі улюбленці – граційні та привітні котики. Ніна Іванівна каже, що один з котиків спить поруч з нею, хоча й літо, але любить відпочивати під ковдрою.

Пізніше вривається чихуахуа – маленький «дзвіночок», який одразу показує, що він тут охоронець та ніби запитує «а ви хто такі?» Сміємося, і в котрий раз впевнюємося, що в цій сім’ї всі дуже дружні, і навіть домашні улюбленці відчувають себе повноправними членами родини.

Але через війну вони не вдома, багато пережили, і зараз доводиться звикати до нового місця, вирішувати безліч питань.

Одна з проблем – здоров’я дітей. Через сильний стрес вони почали хворіти, у кого проблеми з серцем, у кого з нирками та шлунком.

Марина каже, що в медичному центрі вони постійні пацієнти, їх вже одразу впізнають. Вона дуже переживає та сподівається, що здоров’я дітей вдасться відновити. Також з дітьми працює психолог.

Щодо навчання – питання вже вирішили і з початку нового учбового року діти підуть до одеської школи.

А поки канікули, діти знайомляться з містом, кажуть, що їм подобається ходити на прогулянки до одеських парків. Бувають на театральних виставах.

Також побували на екофермі, для них організували поїздку до Софіївського парку в Умані. Шкодують, що море через війну недоступне.

Марина розповідає, що їм також дуже допомагає служба у справах дітей – передали іграшки, допомагають та консультують вирішувати питання з документами.

Але у всіх є одна спільна мрія – перемога та найшвидше повернення додому.

Діти згадують як вони жили в Очакові, свій будинок, прогулянки містом, як любили кататися на велосипедах. На питання, чи хочеться повернутися додому, в один голос відповідають – «дуже!».

«Хочеться додому, хочеться у свої стіни. Одеса чудова та дає трохи більше можливостей, ніж маленьке місто. І навіть служба по справам дітей жартувала: «Може в Одесу переведетесь?» Так, в Одесі добре… Але там рідний будинок», – каже Марина.

________________________________________________________________________

Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” та за фінансової підтримки програми МАТРА Посольства Нідерландів в Україні.