«Не пам’ятаю такого дня, щоби щось не літало»: нелегке життя прифронтового Нью-Йорку (фоторепортаж)

Кореспондент Оdessa.Оnline побував у Донецькій області у відомому через свою гучну назву селищі Нью-Йорк. До повномасштабної війни тут проживали близько десяти тисяч жителів – нині їхня кількість навряд чи сягає кількох сотень людей.

Селище Нью-Йорк знаходиться в Бахмутському районі неподалік окупованої Горлівки і є прифронтовим вже понад дев’ять років, але з 24 лютого і так нелегке життя мешканців стало набагато складнішим.

З початком повномасштабного вторгнення більшість підприємців, у тому числі й власники аптек та магазинів, поїхали, у селищі немає світла, а вода лише у колодязях. Проїзд до Нью-Йорка постійно обстрілюється, як повідомив мені військовий-провідник, двома автомобілями сюди проїхати неможливо.

«Дорога до Нью-Йорка обстрілюється, якщо одним автомобілем ще можливо прошмигнути, то двома ми не доїдемо, деякі ділянки дороги на відкритій для росіян місцевості, і якщо одне авто вони можуть пропустити, то коли їде кілька автомобілів — росіяни відразу відкривають вогонь. Тут вже розбили багато автомобілів і є загиблі», — каже наш провідник.

«Але я заговорений, і ми обов’язково проїдемо», — додає він з усмішкою.

Сергій воює з 14-го року, був поранений, контужений, зараз є інвалідом другої групи, але фронт покидати не планує.

«Я тут народився, тут мій дім, мої рідні та друзі, і я його захищатиму», — каже він, і ми їдемо до Нью-Йорку.

Гримить у селищі постійно — авіаобстріли чергуються з артилерійськими, люди іноді виходять у справах, але більшість часу сидять удома.

«Господи, швидше б це все скінчилося, адже це неможливо так жити. Я не можу навіть сказати, як часто прилітає, бо не пам’ятаю жодного дня, щоби не прилітало. Учора авіаудар по заводу, сьогодні вранці вже дві бомби скинули. Ми так: вийшли в магазин і назад сидіти по підвалах», — каже місцева мешканка Світлана.

Вони в Нью-Йорку залишилися вдвох із чоловіком, а дочок евакуювали. Сама жінка місто залишати не хоче.

«Ми з чоловіком все життя працювали, будували будинок, завели господарство, засадили город, сад. Як це все залишити? Це все життя наше», — каже Світлана.

Роботи у сім’ї немає, живуть за рахунок городу, господарства та гуманітарної допомоги.

Трохи подалі до мене підійшла бабуся, просто взяла за руку і спитала: «Навіщо я живу?».

Бабусю звуть Василиса, все своє життя вона прожила на Донеччині, і зараз тут зовсім одна — діти та онуки покинули селище, а Василиса не захотіла, бо «де народилася — там і помру».

Діти евакуювалися після того, як кохана онука Василіси потрапила під обстріл і мало не втратила око.

«Вона гуляла з дітьми у дворі, діти почули обстріл, почали розбігатися, а Настя зачепилася за траву та впала на штир. Дочка моя тоді була тільки після кесарева і не могла рухатися, і ми з онукою їздили лікарнями. Око врятували лише у Харкові, на Донеччині за таку важку операцію не бралися. І після того дочка забрала онуків та поїхала. Я не розумію, чому мене Бог все ще не забрав і навіщо живу. Можливо, я ще комусь допоможу у цьому житті?» — каже Василиса.

________________________________________________________________________

Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” та за фінансової підтримки програми МАТРА Посольства Нідерландів в Україні.