Найважче втрачати побратимів: історія Альони «Пантери» – розвідниці із «Цунамі»

До війни Альона була поліцейською, три роки служила кінологом у Вінницькій області. Її життя змінилося після повномасштабного вторгнення. Тепер її називають «Пантера», і вона розвідниця у штурмовому полку Національної поліції України «Цунамі» у складі об’єднаної штурмової бригади НПУ «Лють».

У «Цунамі» дівчина з перших днів його створення:

«Коли почалася повномасштабна війна, я задумалася про те, щоб піти служити. Ми патрулювали вокзали і шпиталі, де часто бачили військових, поранених. Я пам’ятаю, як ми о 4-й ранку зустрічали евакуаційні потяги. Там були поранені молоді хлопці. Вони кричали від болю, коли їх перевозили до лікарень. Я дивилася на це і думала: «Там війна, що я тут роблю?»

«Мене спочатку не хотіли брати у розвідку»

Чесно кажучи,  від початку не планувала бути штурмовиком. Пішла на розвідку, але мене не хотіли брати, бо я дівчина. Я здала всі тести серед тридцяти хлопців, але мене не брали. Пропонували роботу в штабі, та я відмовилася, бо йшла виконувати бойові завдання. Під час першої ротації була штурмовиком, але виконувала завдання розвідниці – заводила групи на позиції, вивчала маршрути, запасні шляхи. Після цього мені самі запропонували перейти в розвідвзвод. Зателефонували і запитали, чи хочу я в розвідку. А саме цього я і хотіла.

А як складаються стосунки із побратимами?

Все залежить від того, як ти себе поставиш. Я показала, що виконую завдання на рівні з хлопцями, і до мене не виникає питань. Маю авторитет серед хлопців навіть з інших батальйонів. Вони телефонують і запитують, наприклад: «Альона, ти була на позиції, підкажи, як краще діяти?» Це важливо для мене – їхня довіра. 

А чи не було страшно, коли йшли на фронт?

Якщо чесно, взагалі не було страшно. Можу порівняти свою першу ротацію і другу. На першій ротації, коли тільки все починалося, було не страшно. Зараз я стала обережнішою, бо раніше у мене не було чіткого уявлення про війну, я безпосередньо участі в ній не брала. Дивилася на хлопців, які поверталися з бойових завдань, і думала, що недостатньо роблю для перемоги. Хотіла, щоб ця війна швидше закінчилася. Тому і вирішила йти.

«Завжди допомагає взаємовиручка»

У Вас великий бойовий шлях, що найбільше запам’яталося?

Найбільше запам’яталися Кліщіївка і Курдюмівка. Також Часів Яр, Покровський напрямок.

Останній вихід на Покровському напрямку – це були дуже важкі три дні: ми трималися в напівоточенні, постійно були стрілецькі бої. Ми поранили і знешкодили багатьох противників, одного взяли в полон. Здавалося, нас багато, а насправді було лише троє. Але якби вони знали, що нас троє було на позиції, я думаю, що я з вами зараз би не говорила.

Це було складно морально. Стоїш у повній амуніції, болять очі і не можеш їх закрити, боїшся, що може статися будь-що. Тієї ночі я відчувала, що, як кажуть «шерсть на шкірі дибиться». Це було одне з тих відчуттів, коли розумієш, що загроза величезна, але не зупиняєшся. І ми там такого ажіотажу навели… Потім хлопці ще приїхали.

А що допомогає?

Взаємовиручка. Ми з хлопцями завжди підтримуємо один одного. 

А інколи рятує навіть щасливий збіг обставин. Наприклад, якось ми з напарником зупинилися біля продуктового магазину. Я вже повернулася до машини, але згадала, що щось забула. А коли знову повернулася – в цей момент у магазин прилітають дві ракети. Пощастило, що я не затрималася всередині. Той день взагалі був дивним – коли ми поїхали далі, дорога була такою поганою, що мене на задньому сидінні кидало по всій машині і я вибила бокове скло. Але знову все обійшлося.

Про найважче

Найважче – це втрачати побратимів. Коли звикаєш до людей, а потім приходить повідомлення про їхню загибель чи поранення – це найважче. Ми повертаємось із завдань, і якщо бачиш повідомлення, що когось не стало, – це справжній біль.

Що вас мотивує залишатися попри важкі втрати?

Мотивують ті хлопці, що загинули. Вони боролися, і я залишаюся заради них, заради нашої спільної справи. Іноді люди кажуть, що поліція не воює. А за що ж тоді загинули наші хлопці? Ми всі захищаємо нашу країну.

«Після відновлення я повернуся»

Ви зараз на відновленні після поранення…

Так, ми зачищали окоп з противником і в наш з напарником бік прилетіла граната, нас зачепило.

В мене було осколочне поранення, мені декілька осколків прилетіло, був пошкоджений нерв, третя вже контузія в мене. Пам’ятаю, що нічого не бачу, кров заливає обличчя, а в думках лише: «Тільки б не залишитися тут». І я починаю карабкатися, щоб вибратися. Я розумію, що далі нас чекають хлопці, що вони можуть надати нам допомогу. В той момент думала тільки, як дістатися до наших. Це був єдиний страх – потрапити в полон.

І, не зважаючи на поранення, ви повернетеся?

Так, після відновлення я одразу повернуся.

А що Вам допомагає відновлюватися? Чи, може, є якісь улюблені речі, до яких Ви повернетеся після війни?

Дуже люблю бігати – це допомагає тримати форму і заспокоює. Після завдань, якщо є можливість, обов’язково йду на пробіжку. Також люблю читати, подорожувати, проводити час із собакою. 

Як кінолог, дуже люблю собак. Мій собака – вівчарка Алий. Зараз він з батьками. Під час відновлення я маю можливість займатися з ним.

Чи можете щось побажати нашим читачам?

Я всім бажаю якнайшвидшої перемоги та миру. А ще хочу сказати, що в «Люті» раді новим побратимам і кожен, хто бажає приєднатися та захищати Україну, може звернутися до рекрутингового центру.  У «Люті» ви отримаєте справжню сім’ю, яка буде вас підтримувати всупереч усьому, саме тут ви дізнаєтеся, що означає братерство. Якщо ви хочете, але відчуваєте страх – то варто спробувати, бо так і не відчуєте, що воно того варте, адже захищаєте рідну землю.

________________________________________________________________________
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.