«Найважче — бути не вдома»: херсонська педагогиня та волонтерка про окупацію, звільнення, життя під обстрілами і сенс залишатися

Херсон для українців — символ стійкості. Він вільний і продовжує жити завдяки нашим захисникам, які тримають фронт. А ще життя в нього вдихають люди, які, попри постійні ворожі обстріли та атаки дронів, залишаються тут, працюють, допомагають і тримаються за свій дім.

Наша співрозмовниця — Людмила Цілик, педагогиня, музична керівниця у дитячому садочку, волонтерка. А ще — мама української акторки театру та кіно Єлизавети Цілик.

Вона пережила окупацію в місті, зустріла його звільнення, виїжджала і повернулася. Сьогодні вона продовжує жити і працювати в Херсоні — і розповідає про цей досвід без прикрас.

«Ти виходиш на вулицю — і все вороже. Заходиш додому — і там Україна»

 

— Ви залишалися в Херсоні під час окупації?

— Всю окупацію моя родина та я були тут. Відчуття було таке, що довкола все вороже — ці білборди «Ми тут назавжди», вони дуже тригерили. Не те щоб було страшно, більше — лють. Хотілося залізти на той білборд і все зірвати, щоб воно валялося під ногами.

На вулиці все чуже, вороже. Але щойно заходиш у хату — там Україна. Там наклейка якась, магнітик, щось своє. І ти постійно шукаєш Україну — у речах, у думках. Співаєш про себе «Ой на лузі червона калина», Гімн України — і це постійно з тобою.

Навпроти мого будинку дві школи і дитячий майданчик. Влітку там було дуже багато дітей. Я ж у дитсадку працювала до цього, і це дуже гріло душу. Коли бачиш ці обличчя — вони бігають, кричать, обіймають тебе… ти теж їх обіймаєш, намагаєшся усміхатися, а в душі — дуже шкода їх. Просто до сліз шкода. Бо ти не можеш дати їм те, що давав раніше. Навіть поговорити так, як хотів би.

У мене були книжечки українські екологічного напрямку, розмальовки — і я ходила, роздавала їм. І вони так раділи… Мені був дуже важливий цей маленький зв’язок із дітьми.

Але водночас в окупації ти вчишся не довіряти. Навіть тим, кому довіряв до цього. Одиниці — буквально на пальцях однієї руки — ті, кому я довіряла на сто відсотків. Усі інші — під сумнівом. Бо ти не розумієш, що людина думає, що вона може сказати про тебе, як це повернеться.

Це було боляче — розуміти, що таке може статися на раз-два-три. І тому я не довіряла майже нікому, крім дуже-дуже близьких людей.

Але було й інше. Пам’ятаю один момент. Літо, діти на майданчику, граються якимись палками. І трохи далі проїжджає кацапський «Тигр». І ці діти — з палками — як зірвуться, біжать і кричать: «русский военный корабль…». І в мене всередині просто все обірвалося — «боже, батьки, забирайте їх, не дай боже вони це почують…». Може, тим здалося, що їх вітають, все обійшлося. Але це було зовсім не вітання.

І ще був випадок. Темно, світла немає. Я добре відчуваю напрямок звуку — і чую, звідки на всю лунає Гімн України. І думаю: «Боже, які відчайдушні…». Бо перед цим їздила їхня машина дворами і врубала Гімн Росії, пісні з мультиків, Алегрову… І, мабуть, у когось просто скінчилося терпіння — і він включив наш гімн. Це дуже тішило. Такий мовчазний, але дуже сильний опір.

«Спочатку ми навіть не повірили…»

 

— Як ви дізналися, що Херсон звільнили?

— Це був вже період, коли ми не мали ні світла, ні води, ну, опалення — це зрозуміло. І ти з дому не виходиш без баклажок. Баклажки в дві руки — і в мене, і в чоловіка.

Навіть коли йшов у гості до когось, ти ніс із собою баклажку води, а якщо попадав на день народження — то ще й свічку «вітальну».

І ми як завжди вийшли на пошуки води та зайшли до друзів, привіталися. І мені Галя каже:

«Що, ви прийшли сказати новину?»

Я говорю: «Яку новину? Воду шукаємо».

Вона каже: «Наші у місті!»

Я така: «В сенсі наші у місті, Галю, ти нормальна?»

Вона розповідає: пішла за «молочкою», стоїть жінка і плаче, каже: «Тут наші щойно проїхали на БТРі із прапорами». Пішла до магазину, скупилася, повертається — і їй уже троє кажуть те саме.

І було таке відчуття, що це може бути провокація, може дурять, може щось тут не так.

Ми набрали води та поїхали додому. Але у нас був мобільний телефон, і там уже казали, що так, це правда. І вже о п’ятій вечора я розуміла, що все — вже звільнили.

— Що було далі?

— Наступного дня ми вже поїхали на площу Свободи, і я така «прибита» ходила, всім роздавала мотаночки. Просто це було найкраще відчуття у мене після народження дитини. Якась така ейфорія, така світла, тепла, і відчувалася просто в повітрі енергія — така добра, людська енергія. Усі обіймалися, цілувалися. Усі один одному друзі та рідні, сльози — і таке відчуття найтепліше.

І ще така знакова дата — 11.11.22, просто так гарно воно і виглядає. І тепер щороку відчуття, що найважливіше у житті — воля та свобода. Це перше, без чого людина не може.

«Найважче — бути не вдома»

 

— І Ви вирішили залишатися в місті після звільнення?

— Після звільнення ми виїжджали на півроку до Миколаєва. Ми не планували виїжджати, але так вийшло.

Це було після Різдва, коли був обстріл біля «Сільпо». Ми якраз їхали машиною до свого волонтерського центру, і це були буквально хвилини після обстрілу. Я побачила всіх тих загиблих… Спочатку навіть не зрозуміла, що це загиблі — вони були під парасольками МТС, там, де дівчата стояли, сім-карти продавали. А потім я побачила, що люди лежать на асфальті у крові. Якось воно дуже сильно тоді тригернуло.

Минув день, і наступного дня ми поверталися з «волонтерки» додому — і був обстріл Таврійського, біля нашого будинку. Ми йдемо з чоловіком, як навіжені якісь — гради летять, а ми не тікаємо, а навпаки чомусь йдемо вперед. Десь за 50 метрів від нас були прильоти. І все… я дуже сильно злякалася. Почала відчувати, що я всього боюся.

Чоловік каже: «Давай, напевно, виїдемо на трохи, щоб ти якось свою психіку відновила». І ми виїхали до Миколаєва.

Ми там були півроку. Але це було дуже важко.

Я думала, що в окупації важко. Так, було важко. Але ще важче — це відчуття, що ти не вдома. Ти постійно хочеш додому.

Миколаїв — це місто, де я навчалася, університет закінчувала. Там є друзі. Але відчуття, що я там своя, у мене все одно не було. Я хотіла додому.

І за півроку, влітку, ми повернулися до Херсона — це був 23 рік. І досі ми тут. І я не шкодую про це.

«Це не обов’язок. Це вже частина тебе»

 

— Ви одразу почали волонтерити?

— Так. Як почали після звільнення допомагати військовим — так і не зупиняємося. Плетемо сітки, збираємо донати, купуємо те, що потрібно, випікаємо хліб. І це щодня.

Я не розумію, коли людина живе просто для себе. Волонтерство, по суті, потрібне самій людині. Це відчуття, що ти робиш правильні речі — воно дуже підтримує зсередини.

Ти спік хліб, віддав військовим, щось залишилося — передав комусь. І людина вже відчуває, що про неї подумали, що вона потрібна. Це дуже важливо.

Надихають люди, своя «бульбашка» — наш волонтерський центр «Справа громад». Тут усі люди, один до одного ми горнемося, розповідаємо і добре, і погане, сумне і веселе. Ми проживаємо ці емоції, і це поєднує, це дає якусь підтримку, розуміння того, що життя є, воно продовжується і воно буде.

Потрібно мріяти. Раніше я любила мріяти надовго — мені потрібно було на місяць, на півтора, на півроку, я вже там планувала. Нині я так далеко не мрію, але все одно мрію.

«Страшно щодня. Але ти тут, бо це твій дім»

 

— Як ви зараз живете в Херсоні?

— Страшно, щодня страшно. У тебе день починається з молитви. Ти приїжджаєш, робиш те, що ти маєш робити на «волонтерці», так само помолився — і їдеш додому. Вдома якось уже видихаєш, розслабляєшся.

Але їхати кудись я не хочу більше. Я відчула різні стани — вдома, не вдома, окупація. І ось найважче мені було не вдома. Я розумію тих людей, які не виїжджали навіть із окупації — відчуття свого, воно тримає дуже сильно. Удома все твоє, все.

Зараз місто «стиснулося» наполовину. Я живу в більш-менш спокійному районі, тому мій шлях пролягає по половині міста — тільки до центру і назад. А ось нижче живуть люди — я навіть не уявляю, як вони там живуть, чесно, мені їх шкода.

Буває виходиш надвір — зараз зелено, красиво все, коли не стріляють — навіть пташки… І так думаєш: «Невже йде війна?». І тут так «бух» — і ти: «ну так, вона тут, вона нікуди не пішла…».

Але підтримує “волонтерка”. Підтримує робота дистанційна з дітками. Я дуже сумую за ними фізично — зараз уже виховую дітей, яких я фізично ніколи не бачила. Вони народжені у 20-му році, і ось вони прийшли в садок до мене вже дистанційно. Zoom-заняття: і танцюємо, і співаємо, і граємо…

Надихає моя дитина, яка успішна, визнана актриса. Надихає, коли за нею стежиш, за її успіхами. Зараз така дуже гучна постанова, найкраща постанова року — «Я бачу, вас цікавить пітьма». Там грає з нашого театру Олександр Мельник, і вона грає Оксі. І в Києві, і у Львові він поставлений у двох варіантах — не гастрольний варіант, там більше реквізиту, і гастрольний, який їздить. Зараз це така найгучніша постанова. Сподіваюся, що колись вони приїдуть до Херсона, вірю в це.

Все, що я собі промовляла і думала, воно збувається. Ось в окупації вийдеш на балкон із чоловіком: «нас звільнять?» Він такий: «так». Через якийсь час він: «у нас все буде добре?» Я така: «так». Тобто так один одного й підтримували. Вірю, те, про що думаю сьогодні, теж збудеться.

Я раніше ніколи не думала, як сильно люблю своє місто. Але цей час, 22 рік,  показав, що я безмежно люблю Херсон. Я є частиною його інфраструктури, екоструктури, і я не хочу звідси нікуди виїжджати.

Так, хочеться подорожувати. Я люблю ходити до театру, ходити на концерти, мені не вистачає цього життя. Але я не хочу жити за кордоном — цікаво подивитися, так, жити — ні. Я хочу жити у своїй країні.

А ще мені дуже не вистачає моря. Адже Херсонська область — якісь там 45 хвилин, і ти вже на морі. Ось цього тепер дуже не вистачає. Так, можна поїхати до Одеси, але це не те. Там зовсім інше море, на мою думку.

«Ми не маємо права схибити»

 

— Про що ви думаєте зараз, коли дивитеся вперед?

— Ми в непомірному боргу перед цими хлопцями та дівчатами, які віддали своє життя, щоб ми жили. І ми не маємо права схибити і жити якось не так. Ми маємо зробити Україну вільною, ми маємо перемогти, ми маємо зробити її найкращою країною у світі.

Ось щодня ми це робимо. По крихті, по краплі, але до цього треба йти, бо інакше не буде розуміння свого існування.

Я мрію, щоб наші діти навіть не розуміли російську мову. Онуки — так стовідсотково. Ось я прямо хочу цього. Хоча ми самі ще користуємося російською де-ніде, якісь фразеологізми не викорінити. Але ось діти — я хочу, щоб їм вона була просто не потрібна.

І, звісно, перемога — це сто відсотків.

— Яким ви бачите Херсон після війни?

— Я хочу, щоб моє місто процвітало. Щоб воно було екологічним — це для мене дуже важливо. Щоб воно було інклюзивним, тому що таких людей тепер буде багато. Щоб воно було економічно сильним і щоб воно було туристичним.

Мені здається, тут на кожному кроці потрібно буде продумувати якісь свої «фішки» — те, що є тільки в нашому місті. Ми і так уже звучимо на весь світ. Раніше, може, інакше сприймали, а зараз Херсон зовсім по-іншому бачать.

________________________________________________________________________

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.