Найчастіший «гість» катівні: житель Великої Олександрівки  про окупантів, тортури, важку втрату та життя після деокупації (фото, відео)

У Велику Олександрівку приїжджаю далеко не вперше, і кожного разу крається серце, дивлячись на зруйновані села громади та слухаючи розповіді місцевих жителів про життя під час окупації.

Ось і цього разу розмовляли з мешканцями селища на набережній, коли до нас підійшов скромний чоловік з привітною посмішкою.

–  Ось про кого треба розповідати – про Володимира, – одразу заявив один із моїх співбесідників. – Його у нас називають найчастішим «гостем» катівні, окупанти його туди забирали чотири рази.

Володимир трохи ніяковіє, але погоджується на моє прохання поспілкуватися.

***

Велика Олександрівка – невелике селище у Бериславському районі на півночі Хенсонщині. Воно опинилося під окупацією в перші дні повномасштабного вторгнення, 10 березня 2022 року загарбники там вже вивісили російський прапор.

Майже сім місяців у Великій Олександрівці панували російські “асвабодітєлі”. А 4 жовтня 2022 року про це селище  писали провідні видання не лише  України, а й світу – Велика Олександрівка була звільнена Збройними Силами України.

Сьогодні селище, як і вся країна, потерпає від ударів ракетами та БПЛА. Але, крім того, на згадку про «доброго руського солдата» тут залишалось чимало зруйнованих будівель та мінна небезпека. Слід зазначити, що Велика Олександрівка була на лінії фронту весь час окупації. Уздовж селища тече річка Інгулець і на тому березі були розташовані наші війська. Тому деякі споруди були знищені в результаті артилерійських «обмінів», адже в багатьох  із них знаходились позиції російських загарбників. Наприклад,  поліцейський відділок було зруйновано повністю — там розміщувався склад боєприпасів окупантів.

І майже у перші дні після визволення прямим влучанням була зруйнована будівля поруч зі школою, де знаходилась катівня – росіяни завдали удару по ній ракетою С-300. Свідки цих подій впевнені, що таким чином загарбники замітають сліди свого звірства на окупованих територіях.

Так вважає і Володимир, який неодноразово опинявся у застінках цього «закладу».

Згадуючи про перші дні окупації, Володимир розповідає, що, коли стало зрозуміло про наближення російських військ до Великої Олександрівки, люди самоорганізовувались у невеличні групи, які намагалися шкодити окупантам. Наприклад, ще на підходах росіян вони йшли за колонною та передавали їхні координати у військкомат.

Також, оскільки окупанти погано орієнтувалися на місцевості, групі Володимира вдалося «віджати» великий військовий тягач «Тайфун». Думали передати її ТРО або військкомату, але в селищі на той момент вже  нікого не залишилось, тому змушені були заховати транспорт. Машина майже місяць стояла в ангарі у загарбників під носом, поки вони її знайшли.

Коли  Велика Олександрівка повністю опинилась під контролем росіян, ті  розпочали пошуки лояльних  до нового порядку громадян, та тих, хто навпаки, небезпечний. Володимир свого часу був головою громадської організації “Спілка ветеранів АТО Великоолександрівського району”.  І, як людина з активною громадянською позицією, він боровся з недоліками роботи місцевої влади. Хтось про це розповів окупантам і до нього одного із перших прийшли ФСБшники.

Володимир очікував, що з ним розправляться, як з ветераном АТО, але, як не дивно, росіяни намагалися перетягнути його на свою сторону. Навіть пропонували стати головою сільради. Звичайно, він відмовився.

Виїхати із селища він не міг – його мати була хвора на рак і потребувала постійного догляду. Те, що він не втік і не кинув хвору маму, викликало повагу навіть у ворога. Але ФСБшники, робота яких на той момент більше заключалася в психологічному тиску, пообіцяли: «Коли вами займуться військові — ви все побачите». Так воно і сталася.

Після того, як відбувся обстріл позицій окупантів, до нього знову прийшли росіяни. Шукали рацію, перевіряли телефон, вважаючи корегувальником вогню нашої артилерії. Потім Володимир опинився у катівні. А там – повний набір знущань від російських катів.

Про звичайне побиття Володимир навіть не розповідає, каже – то дрібниці. Адже окупанти застосовували інші, більш жорстокі методи. Часто при катуванні використовували електричний струм. Одного разу прострілили ногу та неодноразово інсценували розстріл: надягали на голову мішок, виводили із катівні та пропонували промовити останнє слово.

Не дуже приємні хвилини пережив чоловік під час інсценування кастрації. Володимира «підготували» та вже вивели на смітник, де обіцяли провести «процедуру». На щастя, до цього не дійшло.

Психологічний тиск у катівні був страшним. Коли когось катували, це робилося так, щоб усі, хто чекав «своєї черги», чули страждання жертви. І люди нерідко ламалися.

Майже усі чоловіки селища пройшли через цю катівню, Володимиру ж довелося побувати там неодноразово.

Втім, найтрагічнішим, що сталося за часи окупації, для Володимира була смерть дружини Ганни. Розумієш, що згадувати про це йому дуже важко – в голосі відчувається справжній біль. Але одночасно хоче розповісти, якою люблячою та сміливою була його кохана людина.

Розповідає, що Ганна багато разів допомагала людям евакуйовуватись із Херсону. Разом з ним відслідковувала колони ворожої техніки. А ще брала участь у захоплені тягача “Тайфун”.

Каже, пізніше вмовив дружину поїхати до батька у Полтавську область. Після цього заспокоївся – вона у відносній безпеці.

Але під час чергового перебування у катівні окупанти копалися у його телефоні. «А что ето за Анна у тєбя в тєлєфонной кніжкє?», – поцікавились росіяни. Володимир відповів, що то дружина – був спокійний, адже вона далеко звідси. І навіть гадки не мав, що один дзвінок із катівні вартуватиме їй життя.

Окупанти зателефонували Ганні і багато страшного наговорили, пояснивши, що лише вона може приїхати і забрати його. І вона одразу кинулася  рятувати чоловіка.

Із першої спроби не вдалося перетнути лінію фронту. А друга спроба виявилась фатальною. У мікроавтобус, яким вона їхала у Велику Олександрівку, влучила протитанкова ракета. Ганна загинула на місці.

Звичайно, в нашій розмові не могли не згадати про звільнення Великої Олександрівки. Володимир розповідає, що вже за два дні до цього було зрозуміло – окупанти готуються відходити. Почалися збори і всі це бачили. Так, у Володимира є гусятник, де під час окупації росіяни розмістили гармату та снайперську точку – в ці дні вони їх прибрали.

А в день звільнення по селищу пішли чутки, що наші вже у Великій Олександрівці. Втім, люди до останнього навіть не вірити, що нарешті це сталося. А коли побачили українських військових – вже не стримували сльози радості. Казали, що навіть дихати легше стало. 

Сьогодні Володимир хоче зробити кращим рідне селище та більшість свого часу віддає  благоустрою узбережжя Інгульця.  Як і раніше, надає “прискорення” місцевій владі, шукає  спонсорів, які готові допомогти коштами чи матеріалами, тощо. Пояснює, що це майже єдиний пляж на багато кілометрів. І саме тут улітку буде багато бажаючих знайти прохолоду білі річки. Хочеться, щоб у важкий час люди хоч в чомусь могли знайти втіху та відпочинок.

Тут же на березі гуляють гуси — особлива гордість Володимира. Білі птахи милують око та дивують своїми крупними розмірами.

Володимир каже, що за гусенятами у нього навіть є чимала черга – бажаючих розводити птахів багато. І додає, що  російським військовим жодної птахи не перепало, хоча і намагалися забрати. Не дав, і усе, бо вже нічого не боявся.