На якій вулиці живу: «Борисич» – командир, який ніколи не кидав своїх

Радіо в машині тривожно зачитувало зведення з фронту:

“У районі населеного пункту Курдюмівка тривають бої, окупанти чинять потужний опір, застосовують резерви, зазнають значних втрат”.

На «бублик» звідки не візьмись стрибнув богомол. Мабуть, залетів з вітром на ходу у відчинене вікно.

Борис Григорович навіть зупинив машину.

Богомол був великий, яскраво-зелений. Він часто кланявся, крутив головою і, мабуть, намагався зорієнтуватися, де знаходиться.

Борис Григорович обережно, щоб не злякати комаху, дістав телефон та сфотографував гостя.

Потім надіслав фотографію синові. Телефон пікнув. Син побачив. Надіслав смайлик сердечко.

Борис Григорович підніс долоню до богомолу:

— Ну, час тобі, друже, на волю. Давай перебирайся сюди.

Богомол насторожився, підняв передні ноги, прийняв бойову стійку, а потім з тріском злетів і пурхнув за вікно.

Капітан ЗСУ дивився на фотографію богомола, надіслану батьком, і відправив у відповідь «сердечко». На обличчі була маска – кірка з гару та поту. Пересохлі губи тріснули в посмішці. Він важко дихав, весь мокрий. Нестерпно боліла спина. Капітан щойно виніс бійця без ноги з бою — тяг його на собі 70 метрів. А він вже не молодий пацан, до того ж на спині була операція. Дає про себе знати.

У роті на той час було вже багато втрат. У «Борисича» за місяць це була четверта контузія та поранення у ліву ногу. Але він залишався на передовій. У командирів не було заміни – кадровий голод.

Він скрипнув зубами:

– Гаразд. Боєць тут, а його нога там. Якщо встигнути принести ногу, може лікарі пришиють назад. Без ноги ніяк не можна. Хлопець ще молодий.

Він виносив своїх бійців із поля бою. І ті знали, що ротний ніколи не покине. Прорветься крізь пекло, але витягне. «Ми своїх не кидаємо» – це правило було законом у роті «Борисича».

І він поповз у пекло.

Тут не лишилося дерев. Усі були зрізані ураганним вогнем. Стирчали лише кілочки, стесані уламками, оголені, понівечені.

Він поповз. Схопився. Тут можна перебіжками. Тут за горбок упасти. Тут у вирву скотитися. І, навіть, зариваючись у землю під тягучий свист міни, Борис раптом краєм ока помітив прим’яту стеблинку дзвіночка і залюбувався ним. Він умів бачити природу навіть у цих розірваних на шматки посадках. Бачив життя, що пробивається крізь щебінь і цегляні уламки тонкою, тремтячою стеблинкою. З якою любов’ю капітан описував, малював, фотографував чудовий світ довкола себе. Він так хотів захистити цей світ.

Капітан Борис Айзенберг загинув 13 липня 2023 року. Почувши постріл танка, він прикрив пораненого бійця своїм тілом. Він не показав комбатові довідку про поранення, з яким міг вирушити до шпиталю, вона так і залишилася лежати в нагрудній кишені.

САД ГЕРОЯ

Під Одесою ми деякий час шукали цей дивовижний сад-розплідник. Водій зізнався, що зроду ніколи тут не бував. Запитав:

— А що тут має бути?

У нього на панелі наклейка — репродукція Бориса Гроха «Російський військовий корабель, іди нах..й».

З іншими таксистами, якщо заведеш розмову про перейменування вулиць на честь загиблих наших героїв, вони так бульдожою мордою скривляться, що хочеться батогами гнати їх у той бік, де тепер лежить крейсер «Москва».

— Тут сад-розплідник, — говорю, — рослини різних сортів. Людина, яка їх вирощувала, пішла воювати. І загинула. Його ім’ям вулицю назвали в Одесі. Вулиця Бориса Айзенберга.

– Ого. Ніколи не чув навіть про таку. Треба розповідати людям про героїв.

Навігатор привів нас до червоного паркану. Ворота в сад зроблені із спеціальної сталі із майстерно прорізаним орнаментом у вигляді листя гінкго білоба. Цю рослину, яка пережила динозаврів та атомне бомбардування, особливо любив Борис.

Тут було тихо. І повітря кришталево чисте.

Розплідник рослин вражає. Десять гектарів дбайливо доглянутих рослин – від дубів до ковили.

Видів рослин тут більше, ніж у одеському ботанічному саду. Сад та розплідник співпрацюють, обмінюються рослинами, яких не було один в одного.

— Насіння та саджанці гінкго білоба син розсилав по всій Україні, — каже Борис Григорович. — А ось це дерево дає нам їстівні каштани. Засмажте – і можна їсти. Це каштан французький, але сам він родом із Кавказу. Боря приніс 18 років тому зовсім маленький саджанець, а виросла така краса.

Борис старший дивиться на дерево з гордістю.

Проходячи величезний розплідник, він постійно згадує сина. Тут кожна травинка про нього розповідає.

— Цю гілку прищеплював Боря. І цей кедр він висаджував.

Здається, що зараз через густі кулясті кущі вийде велика людина в робочому комбінезоні з добродушним обличчям, із секатором у руках, обійме Бориса старшого: Привіт, Папулік (так Боря називав батька). У нас гості?

Але, на жаль, не вийде.

І син Боря, і батько Боря – обидва садівники милістю Божою. Щоб не плутати читача, ми називатимемо їх Борис старший і просто Борис.

В Одесі, мабуть, були тільки одні настільки відомі садівники – брати Дайберг. Їхні саджанці замовляв собі в Крим Антон Чехов, а на місці нинішніх Черемушків були їхні сади. Братів Дайберг вбили більшовики, коли захопили владу в Одесі.

— Ми з дружиною технарі, — каже старший Борис. — А обидва сини гуманітарії. Вся наша сім’я любила землю та рослини. Борі було чотири роки, коли він побачив, як мама прополювала грядки, висмикнула редиску і викинула її. А він підібрав і посадив знову. І вона зросла.

Борис захоплювався архітектурою. Коли він вступав до архітектурної академії, спершу, на вимогу батьків, віддав документи на будівельний факультет. Але подумавши, переклав їх на архітектуру. Він завжди вирізнявся самостійністю. Навчався легко і постійно працював.

Він будував, будував по всій Україні.

— Боря за своїм характером та за своєю конституцією був настільки миролюбною людиною, — розповідає старший Борис. – Він завжди любив тварин. Коли ми були у відрядженні у Констанці, я спіймав маленького крабика та приніс його до готелю. На це Борис сказав: “Ти навіщо тваринку тираниш?” І змусив мене віднести крабика до моря.

Боря дуже любив Крим. Він виходив там усі стежки, знаходив сліди давніх греків. Греки в струмках робили водозабірники та відстійники. Боря виявив струмок, викладений мармуровою цеглою, де за століття вода проточила в них жолобок глибиною 20 сантиметрів.

В Одесі у нього у 90-х була грядка, на якій він вирощував кедри. Вирощував їх до дворічного віку, а потім відвозив до Криму. На Аюдазі, Карадазі, Ай-Петрі він знаходив струмки, там, де було волого, і висаджував ці кедри. Своєму ротному він із запалом говорив:

— Ви побачите, коли ми повернемось до Криму, то його заново відбудуємо. Зробимо його вродливим.

Я дивлюся на довоєнну фотографію Бориса. Задоволений життям сім’янин. Художник та архітектор, садівник та мандрівник. Миролюбна людина, що живе повним, насиченим життям. Я б сказав, що він реалізував себе у всьому: у коханні, дружбі, роботі.

І ось друга його фотографія – з війни.

Обличчя людини, яка бачила смерть. Людини, яку намагалися вбити кілька разів на день і яка, у відповідь, теж вбивала. Його обличчя стало жорстким, якщо не жорстоким. Обличчям хитрого, досвідченого командира.

— Він особливо постарів за останній місяць, — каже батько. — Я, який знав сина як миролюбну людину, дізнаюся від його командирів, що він дуже швидко увійшов у військове середовище. І воно його прийняло. Він ішов у рукопашну, брав у полон орків. Коли штурмували Чорнобаївку, Боря вигадав хитре рішення: вони заходили під землею через каналізаційні колектори, займали позиції, били орків і, якщо треба, відкочувалися назад тим самим шляхом.

10 рота 4 батальйону 28 бригади лицарів зимового походу перша увійшла до Чорнобаївки. І він зі своїми побратимами підняв там прапор України!

Борис із гордістю говорить про сина, але видно, як йому боляче. Нестерпно. Впав цілий світ.

– Ми не помітили з дружиною, що почалася повномасштабна війна, – розповідає Борис старший. – У нас тут як у ямі – нічого не чути. О 9 ранку Борис приїжджає до нас із дружиною та двома собаками, заносить сумки з речами.

– Що сталося? – запитуємо ми.

– Війна, – відповідає Борис.

Ми тільки охнули: – Яка війна?

Боря нам розповів, як правильно скласти «тривожну валізку». Як скласти документи, ліки та все інше.

Потім гуляли з ним садом, а він, бачу, напружено думає про щось. Каже: «Папулік, я поїду заправлю авто».

Виїхав і нема його. Дві години минуло. Я почав хвилюватися.

Дзвоню, він каже: «Не хвилюйся, я скоро під’їду».

Потім він повертається, – голос у батька затремтів, – замом командира роти. Він вирішив і пішов добровольцем.

Як ми зреагували? Порожнеча якась. Я питаю: – «А що ж далі?»

Він впевнено відповідає: «За кілька днів ми переможемо». Напевно, про Бориса мають знати наступні покоління. А для нас із дружиною 13 липня 2023 року закінчилося наше життя. Боря був величезним деревом. А його взяли та зрубали.

Ми обходимо розплідник. Борис старший показує нам будиночок по стінах якого струмує ажурне мереживо декоративного винограду Вічі.

Він дуже незвичайний.

– А це будинок, який Боря, спроектував та збудував для себе. Він вишукував вапняк у зруйнованих будинках Одеси. Накопичував і з нього будував будинок. Так і називав його Будиночок Моїй Мрії.

Затишний будиночок схожий на італійській. Перед входом на флагштоку майорить прапор бориної бригади. І висять дві гільзи. 220 калібр. «Ураган». Побратими повісили та дзвонили в них на його п’ятдесятиріччя 50 разів.

Поруч викопали котлован. Мали будувати ще будиночок. Вся родина повинна жити поруч. Але не встигли збудувати. Котлован закопали.

Він міг служити і за фахом. Будувати загороджувальні споруди. Фахівці там дуже потрібні. Але Борис не витримав – на передовій гинуть хлопці, бійці, яких він знав. Тому, не радячись із рідними, він пише заяву до 28-ї бригади.

Звідти Борис вирушив під Очаків. Але тут з Бахмута виводять роту, в якій залишилося усього декілька бійців. Комбат хотів її розформувати, але Борис запропонував знову зібрати її і піти в неї командиром.

Комбат йому: «У тебе немає військової освіти. Військова кафедра — це не училище».

А він каже: «Я хочу це зробити».

І з нуля відродив цю 10-ту роту.

Борис Старший:

– Це не мої слова. Слова комбата та побратимів. Це була найкраща рота. Її знали по всьому фронту.

«Борисич» (його позивний) завжди приходив бійцям на виручку. Ніколи не кидав. Командир роти – це цінний кадр. Його треба берегти. А він іде першим завжди. Він піднімає бійців штурмувати позиції ворога.

Вони взимку прокидалися примерзлими до дна окопу.

А було таке, що на день відбивали 12 танкових атак.

Вічнозелена пам’ять

Не знаю, чи потрібна була вулиця Борису. Адже пам’ять про нього є і на Французькому бульварі, де шелестять листям молоді каштани з його розплідника. У зелені Проспекту Українських Героїв. У вічнозеленому затишку площі Віри Холодної. Біля Оперного у Києві та в нашому Пале-Роялі, у скверах та садах та парках Одеси та багатьох містах України.

Борис Старший каже:

– Зараз багато розмов ведеться про те, щоби віддати ворогові території в обмін на примарний мир.

Я скажу так. Жодного метра землі українців віддавати не можна. І, звісно, Україна зобов’язана перемогти. Але погано те, що рашка за часи Незалежності України розповзлася по всьому світу. Це радянська система. Я знаю її. Вона не просто гнила, вона заразна.

Як тільки цей гад путін буде знищений, система розвалиться. У них така територія! Я був інспектором з метрології міністерства кольорової металургії СРСР. І я багато де бував у відрядженнях. Країна величезна. Чого ти лізеш до сусідів? Чого тобі не вистачає? Природні ресурси? Так у тебе більше, ніж у когось. Нафти та газу більше, ніж у когось. Ми повинні перемогти. Інакше, за що віддав життя Боря?

Я повернувся до воріт, таксист чекав на мене там, бо накладно було звідси вибиратися без пасажирів.

Кажу йому:

– Я неправильно вчинив. Потрібно було Вас із собою запросити. Сумно та повчально було послухати. Про людину, яка мала все. Прекрасна та улюблена робота, сім’я, хобі. Та яка пішла захищати нас з вами. А міг би виїхати до Європи. І жити там приспівуючи.

– А чого ж не поїхав, – поцікавився таксист.

І я з жаром почав розповідати таксисту про Бориса про те, як він із бійцями повзли в Чорнобаївку каналізацією, як він рятував побратимів, як будував будинок. Розповідав, розповідав і не міг зупинитися.

Фото «Борисича» надані його батьком

Автор: Дмитро Бакаєв