«Мрію відновлювати Україну»: одеська волонтерка про допомогу ЗСУ, родичів у Криму та плани на майбутнє

Вперше я почула про Аліну від людини, чия думка для мене дуже важлива. «Вона справжній волонтер, вона такі речі діставала, що просто нереально», – сказав бойовий медик Сергій «Суєтолог».

Аліна Чеботар – тендітна жінка, яка, окрім волонтерства, працює у сфері ремонту. Ми зустрілися в центрі Одеси. Зовсім поряд були понівечені пам’ятники архітектури, які нагадували про чергову ракетну атаку росіян.

Волонтерка каже, до останнього не вірила, що буде повномасштабне вторгнення. Але першого дня прильоти були біля її будинку.

Було страшно, але їхати я не хотіла. Все ж таки мене вмовили взяти дітей і поїхати до Молдови. Там я займалася організаційними питаннями, пов’язаними із зустріччю та розселенням наших біженців. Крім того, з України небайдужы люди почали передавати гроші, хотіли допомогти. Ну а я знала, яким я довіряю волонтерам. Дистанційно намагалася ці гроші якось направити, щоб ці люди почали закуповувати тут метал на саперні «кішки» для розмінування. Мій добрий друг, якому я на тисячу відсотків довіряю, допомагав із закупівлями. І ось так я намагалася допомагати, хоча мені здавалося, що взагалі нічого не роблю. Тож за першої ж можливості я повернулася. Вже в Одесі приймала та розподіляла гуманітарку з Молдови – передавав її Ліліан Мойсей.

Після повернення додому Аліна зайнялася волонтерством на повну силу.

Почала з турнікетів – на той момент це було дуже важливо. На жаль, перший досвід був невдалим і багато чому мене навчив. Незважаючи на те, що я замовляла їх у Німеччині, мій друг волонтер, якому я їх принесла показати, сказав, що це жахлива підробка і їх треба утилізувати. Так, це стрес, але шикарний досвід, який навчив мене все перевіряти сотню разів.

Потім були аптечки, різні індивідуальні запити від хлопців – кому окуляри, кому берці.

І я почала шукати допомоги великих фондів, як, наприклад, “Корпорація монстрів” – низький їм уклін, вони справді «монстри» у найкращому розумінні цього слова.

Для вирішення запитів, які надходять, Аліна має два шляхи – або вона відкриває особистий збір, або працює «зв’язковим» між людиною, яка подала запит і благодійним фондом.

«Є кілька фондів, які знають мене, знають мою репутацію, розуміють, що зайвого не питатиму. І якщо вони мають можливість, то допомагають. Але є важливий нюанс  – має бути офіційний запит від військових. Виходить, що я беру на себе  відповідальність за комунікації, контролюю, коли прийде цей запит, його правильність, заводжу фонд, перевіряю, чи підписали акти. Я – зв’язкова ланка»

Зараз через скандал з китайськими аптечками військові найчастіше просять у Аліни медицину.

Це навіть аптечками назвати складно. Китайські турнікети в них просто вбивають – вони рвуться, коли потрібно рятувати. А вони мають бути на 100% перевіреними та надійними. Якщо відриває руку чи ногу, то за кілька хвилин людина просто стікає кров’ю. А взагалі за нормами у кожного бійця має бути чотири турнікети на кожну кінцівку. А зараз добре, якщо у кожного по два. І хлопці намагаються через волонтерів ці питання закрити.

Звичайно, додає волонтерка, завжди потрібні машини, дрони та рації – сотні разів говорилося, що на фронті це витратний матеріал.

Перед нашою зустріччю я почитала інстаграм Аліни, де знайшла красномовне підтвердження слів Сергія – подяку від командування 36-ї ОБрМП за активне сприяння в розвитку бригади та зміцненні обороноздатності. На питання, присвячне цьому, волонтерка зніяковіла.

Багато людей допомогають 36-й бригаді. Коли хлопцям щось потрібно, я намагаюся підключати друзів, різні фонди. Ми багато діставали з медицини: турнікети, аптечки. “Корпорація Монстрів” по запиту Сергія передала рюкзак медика та обладнання для евакуаційної машини.

Та й багато всього: допомагала їм зі збором на машину, просили невеликі тактичні рюкзаки, димові шашки.

Українці у Штутгарті, зокрема SOS Ukraine, також допомагали 36-й бригаді. Хлопцям потрібні були EcoFlow та Bluetti, вони коштують досить дорого, сама б тут не назбирала. Я звернулась до них. Вони обговорили та прийняли рішення, що на цей запит готові виділити гроші. Самі купили та відправили сюди.

Також пані Аліна, по можливості, не залишає в біді і цивільне населення.

В день визволення Херсону ми саме були у Шевченківській громаді Миколаївської області. Голова, який нас зустрічас, повідомив, що дали добро заїжджати у звільнені села. Частина території громади була під окупацією, частина під постійними обстрілами, там від будинків нічого не залишилося, але люди поверталися.

І ось ми, військові, голова громади та ще журналісти з Італії, своєрідним караваном, поїхали по звільненим селам, привезли медичну допомогу від «Корпорації монмтрів».

Як нас зустрічали люди… сльози на очі наверталися. Жінки та діти бігли з квітами. Радість та щастя.

 

Ще, наприклад, з хлопцями возили воду до Очакова, бо місцева була дуже поганої якості.

 

А завдяки Сергію Сергієнко я дізналася про потреби мешканців села Луч Шевченківської громади. Мені вдалося зібрати гроші на сонячну панель, Сергій допоміг дозбирати на генератор.

Окремо хочу розповісти про мого товариша, німця Uwe Mettang. Це та людина, яка передає нам в Україну генератори. Особисто від нього три генератори – два у Миколаївщині та один – на Херсонщину. Також він передав чотири помпи для відкачування води після трагедії на Каховській ГЕС.

Та ще два генератори передали українці у Штутгарті.

Аліна також розповіла, чому іноді військові звертаються саме до волонтерів-одинаків.

Найчастіше волонтери працюють без запиту від командування та без акту. Це значно пришвидшує справу без зайвою бюрократії, на яку сьогодні часто не має часу. І невеликі потреби закриваються значно швидше. Хоча я останнім часом прошу хлопців мені хоча б індивідуальні акти підписати, з даними військовослужбовця, щоб я могла звітувати перед податковою. Тому що я зареєструвалася, подала заявку і відповідно мене включили до офіційного реєстру волонтерів, і тепер я маю звітувати за всі рухи на волонтерському рахунку.

На даний момент запитів за формою не так і багато. Наприклад, останній був від знайомого, який служить у прикордонних військах. Їм потрібні були батареї та хаб для мавіків. Я сказала, що я допоможу, якщо буде запит від частини, він відповів «не питання». Тобто в цьому випадку було легко це питання оформити як належить. Мені прийшов запит, я їм купила три батареї та хаб, передала і за актами ми це все оформили.

Але військові не завжди хочуть подавати запити, тому що це все йде на облік, тоді як це – витратні матеріали, воно все згоряє, падає, розбивається. Тобто, якщо воно на обліку, є людина, яка за це все відповідає, має звітувати, знову витрачати час на бюрократію і часто не хочуть підписувати ці акти.

На питання, кому Аліна вдячна за допомогу, у волонтерки спалахнули очі.

Мені дуже допомагав гуманітарний волонтерський центр Hvc.Odesa. А ще «Корпорація Монстрів», БФ «Хвиля 91», волонтери Дмитро Милютін, керівник волонтерського проекту «Незламні люди» Сергій Сергієнко, Оля Епор, Олена Долгочова (команда волонтерів «Гріємо серцем і душою»), Євгенія Пташенко, волонтери зі Штутгарту, фонд SOS.Ukraine, мої друзі Ірина Коновалюк, Олег Криштафор, подружжя Сусліни, Юліана Осадчук та багато інших.

Волонтерка вважає, що у кожного різне поняття перемоги.

Моє – повернення всіх територій на 1991 рік. Крим обов’язковий для мене. Ми якось із Сергієм переписувалися, я кажу: “Заходитимете в Крим, поїду слідом за вами, з прапором”.

Аліна народилася у Криму, але доволі швидко сім’я переїхала через службу батька. У Севастополі залишилось багато рідні – бабця, двоюрідні брати, тітка, кума.

До них не достукатися. Мені це дуже болить, бо я люблю їх. Там моя бабуся, яку я всім серцем люблю, шаную, але… Це мій біль, чесно.

Уся ця риторика почалася буквально за кілька місяців до «референдуму»: «Нас зараз приїдуть вбивати бандерівці-нацисти, нас змушують говорити українською мовою..».

Спочатку йшлося про десять автобусів нацистів, потім про 10 ешелонів поїздів. Я дуже добре пам’ятаю ці дні перед «референдумом», щодня була з ними на зв’язку, щодня намагалася їм пояснити, що вони помиляються, але їх настільки обробляли… Наприклад, їм вимкнули всі стаціонарні телефони. Що це означає для пенсіонера? Паніка. Потім одного дня їм сказали, що отруєна вода і вони їй не користувалися кілька днів.

Потім якогось дня крутили з ранку до вечора кілька пісень – «Легендарний Севастополь – місто російських моряків» і ще кілька подібних. А потім надвечір вони дали клич: «Громадяни Севастополя, збираємося на площі». І зібралося понад 50 тисяч людей. Навіть мій брат поїхав туди.

І так їх масово просто занурювали у цю атмосферу.

Чесно, я не витримую – періодично все одно бабусі пишу щось про обстановку. Запитую, чи вона читає новини про те, що в Одесі відбувається? Каже, що читає. Нас тоді тиждень бомбили. Я кажу, «Думала, що бодай хтось напише і спитає, як ми тут? Що з нами? Чи живі ми?». Я говорю: «Ти можеш написати, що твій уряд – терористи та вбивці. Мені моєї сім’ї цього буде достатньо. А вона мені: “Я ніколи цього не напишу”.

Севастополь це для мене дуже близьке місце, це моє місце сили. Востаннє я там була в 21 році. Я бачила всі зміни. Відчуття режиму воно відчувалося з самого початку, як тільки вони туди зайшли. Я була в 14 країнах, але найжахливіший кордон, який я проходила, це кримський.

Аліна каже, що стати волонтером може кожний. Не обов’язково закупляти мавіки та генератори. Можна передавати нашим бійцям смаколики або плести маскувальні сітки.

А після перемоги волонтерка планує займатися відновленням країни і дуже цього прагне.

Потрібно відновлювати все, що було зруйновано. Допомагати тим, хто постраждав. Це все на роки, відновлення, реабілітація фізичних та психологічних травм. Все, чого я хочу – підійти до межі, коли ми вже скажемо: “Все, ми займаємося відновленням”.

________________________________________________________________________

Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” та за фінансової підтримки програми МАТРА Посольства Нідерландів в Україні.