Між тривогами і сценою: Одеська музкомедія — погляд не з партеру 

Цього року Одеський академічний театр музичної комедії імені Михайла Водяного відкриває свій 80-й сезон.

До його початку у фоє виставили декорації та костюми зі старих постановок. Театральне минуле тут можна розглядати зблизька: речі, які глядач зазвичай бачить лише здалеку, зі сцени, на певний час стали частиною невеликої виставки.

А в залі вже триває робота над новою постановкою.

На сцені репетирують виставу за Мольєром «Хворий та й годі». Артисти знову проходять окремі сцени, зупиняються, повертаються на свої місця, повторюють рухи та репліки. Те, що згодом має виглядати легким і природним, поки складається з численних повторів, уточнень і коротких пауз.

Поруч працюють люди, яких глядач під час готової вистави майже не помічає. Хтось стежить за сценою, хтось готує декорації, хтось відповідає за те, щоб у потрібний момент усе опинилося на своєму місці.

Саме з «Хворого та й годі» театр починає новий сезон. Музику до вистави пише одеський композитор Олексій Пітухов. Після неї колектив планує працювати над оперетою Франца Легара «Граф Люксембург».

Від будівництва театру до його життя 

Багато десятиліть Катерина Іванівна приходить до Одеського театру музичної комедії — не як глядачка, а як одна з тих, без кого не оживе сцена. Вона очолює монтирувальний цех, працівники якого готують декорації та змінюють сценічний простір під час вистав.

Але її зв’язок із музкомедією почався ще раніше. Катерина Іванівна допомагала будувати театр, у якому продовжує працювати й сьогодні.

Катерина Іванівна прийшла на будівництво майбутнього театру у 1972 році. Тоді вона працювала кранівницею в «Одестрансстрої СУ-142».

Після першої декретної відпустки її направили саме на цей об’єкт. Після народження другої дитини — знову сюди. Після третьої — так само.

— Найцікавіше, що я досі сама собі дивуюсь. Після другого декрету мене знову сюди направили, після третього — знову. І так я була до кінця будівництва, — розповідає вона.

Коли будівництво завершилося і крани демонтували, Катерина Іванівна перейшла працювати до самого театру. Спочатку думала, що ненадовго.

Тут робочий графік дозволяв подружжю розподіляти домашні справи: вона вранці відводила дітей до садочка, а чоловік після своєї зміни забирав їх.

Нині її молодшому синові 49 років, а Катерина Іванівна досі працює в музкомедії.

— Я сюди прийшла тимчасово. І до цього часу працюю тут, так і залишилася. Така доля, як кажуть, — говорить вона.

За ці десятиліття змінився не лише театр, а й сама сценічна робота.

Раніше Катерина Іванівна працювала нагорі, на галереях над сценою. Працівників було двоє: одна людина  відповідала за праву частину, інша — за ліву. Згодом механік зробив пульт управління, і тепер основну частину роботи виконують унизу.

Проте в окремих виставах, зокрема «Ромео і Джульєтті» та «Ханумі», досі доводиться працювати нагорі.

Катерина Іванівна говорить про театр не як про установу чи звичайне місце роботи. Для неї він давно став частиною життя.

— Коріння моє тут вросло. Вирватися звідси тяжко. Все життя на одне й те саме місце приїжджала, — каже вона.

Катерина Іванівна також зізнається, що найважче для неї — тривоги та постійне очікування. Війна змінила життя, щоденну роботу, не оминула сім’ю. Її зять зник безвісти на війні.

— Ми чекаємо, сподіваємося і думаємо. Надіємося…

340 людей і десятки професій

Сцена — лише та частина театру, яку бачить глядач.

Загалом у музкомедії працюють 340 людей. Із них 153 — артисти вокалу, хору, балету й оркестру, а також художньо-керівний склад. Решта забезпечують роботу сцени та створення постановок.

У театрі шиють і підганяють костюми, виготовляють бутафорію та декорації, працюють зі світлом і сценічними механізмами.

— Ми самі створюємо свої вистави. Це наші вистави і наш продукт. І все, що супроводжує виставу, ми також робимо самі, — розповідає виконувачка обов’язків директора та художнього керівника театру Олена Ричко.

Виставлені до початку сезону костюми й декорації фактично показують лише невелику частину цієї роботи.

За кожною річчю стоять люди, які придумували, шили, фарбували, складали, ремонтували й готували її до виходу на сцену.

Театр під час тривог

Після початку повномасштабного вторгнення театр відновив роботу на своїй сцені приблизно через чотири місяці.

Зала відтоді працює з обмеженнями. На кожну виставу продають не більше 500 квитків, а глядачів розміщують лише в партері, щоб у разі повітряної тривоги їх було легше евакуювати.

Власного укриття в театрі немає. Під час тривоги глядачі переходять до укриття в комплексі навпроти. Якщо тривога триває понад годину, виставу переносять.

Для артистів така пауза — не просто перерва.

Перед виходом вокалісти мають підготувати голос, налаштуватися фізично й емоційно. Після тривалої зупинки цей стан доводиться відновлювати.

— Вони перед виставою мають привести голос до робочого стану. Якщо є перерви, для них це дуже тяжко. Але нічого неможливого немає. У нас є такий лозунг: ми театр, який може все, — говорить Олена Ричко.

Для тих, хто приходить за емоціями 

Солістка-вокалістка Ірина Гусак працює в Одеській музкомедії з 2014 року. Каже, що за цей час театр став для неї не просто місцем роботи, а частиною життя.

— Театр — це моє життя, і я поки що не уявляю собі свого життя без театру.

За словами артистки, повномасштабна війна не зменшила навантаження. Навпаки, працювати доводиться ще більше — попри повітряні тривоги, постійну напругу та емоційне виснаження.

— Мені здається, ми стали працювати ще більше. Є складнощі, тривоги, дуже багато емоційних сил іде на переживання. Але ми працюємо. І, як каже Олена Григорівна, наш театр може все.

Ірина Гусак переконана, що сьогодні театр виконує для багатьох глядачів особливу роль.

— Мені хотілося б вірити, що глядач іде до нашого театру, щоб отримати емоційну віддачу і хоча б трохи відпочити від того жахіття, яке відбувається навколо.

Кожен наближає перемогу по-своєму 

Нині дванадцять працівників театру перебувають у лавах Збройних сил України.

Кілька людей уже повернулися зі служби через стан здоров’я.Диригент зміг повернутися до роботи в театрі. На жаль, артист балету через травму хребта повернутися до своєї професії вже не може.

— Він залишився без професії, — говорить Олена Ричко.

Від перших місяців повномасштабної війни колектив намагався допомагати не лише своєю основною роботою.

Уже з квітня 2022 року артисти їздили з концертами до військових частин, на вокзали та в місця, де перебувало багато людей.

У театральних цехах шили прапори й білизну, використовували тканини зі складів, виготовляли дерев’яні конструкції для мінних загороджень.

Відтоді на фасаді музкомедії висить банер із написом: «Працюємо заради перемоги».

Нові вистави, нові акценти 

Під час повномасштабної війни змінився і репертуар театру.

— Репертуар у нас змінився, тому що відійшло із репертуару багато вистав авторів наших, у лапках, «добрих сусідів», — говорить виконувачка обов’язків директора та художнього керівника театру Олена Ричко. За її словами, це пов’язано й з історією самого жанру: за радянських часів театрів музичної комедії було небагато, тому для них писали переважно російськомовні автори, хоча в репертуарі завжди були й твори українських композиторів, зокрема Ігоря Поклада та Мирослава Скорика.

Сьогодні всі постановки театру звучать українською мовою. Водночас репертуар щороку поповнюється новими виставами.

— Ми багато поставили американських мюзиклів, англійських мюзиклів, маємо ліцензії на ці вистави, і тому репертуар більше від опереточного такого пішов в мюзикл. Але вистави є і оперети, і мюзикли, і музичні комедії. Ми шукаємо матеріали, отримуємо і працюємо з ними, — розповідає Олена Ричко.

Попри зміни, театр не відмовився від вистав для наймолодших глядачів. У репертуарі залишаються «Попелюшка», «Вождь червоношкірих» та «Чіполліно», а вже під час повномасштабної війни разом із вихованцями дитячої студії тут поставили виставу «Всі миші люблять сир».

— У нас є дитяча студія, діти з якої в наших дорослих виставах беруть участь. Остання наша вистава, яка була поставлена вже в період війни, — це «Всі миші люблять сир», — каже керівниця театру.

Новий глядач театру

За роки повномасштабної війни змінився не лише театр, а й його глядач. У залі сьогодні зустрічаються люди з різних куточків України. Хтось багато років ходить до музкомедії, а хтось відкрив її для себе вже після переїзду до Одеси. Після початку повномасштабної війни театр почав співпрацювати з організаціями, які допомагають внутрішньо переміщеним особам, запрошуючи їх на свої вистави.

— Ми спостерігаємо, з якими очима люди приходять до театру. Може, з турботами, з проблемами, такими загальними, які стосуються нас усіх. А виходять з театру з надією на світле майбутнє. Я в цьому впевнена, — говорить виконувачка обов’язків директора та художнього керівника театру Олена Ричко.

За її словами, серед тих, хто сьогодні відкриває для себе театр, є люди, які раніше не мали можливості регулярно відвідувати професійні театральні постановки. Саме тому знайомство з музкомедією для багатьох із них стає особливою подією.

Тут не прагнуть змусити глядача забути про війну. Але навіть кілька годин музики, гумору й живого спілкування з мистецтвом допомагають бодай ненадовго відчути, що життя триває.

Що готують у ювілейному сезоні

80-річний ювілей театр планує відзначити в березні.

Колектив сподівається провести його широко, адже 75-річчя через обставини повноцінно відсвяткувати не вдалося.

Крім «Хворого та й годі» та «Графа Люксембурга», театр планує підготувати українськомовну версію «Скрипаля на даху».

Ще одна майбутня постановка — фолк-шоу «Чумацькі фрески» на музику українського композитора Ігоря Поклада. Матеріал театру передала його вдова, і постановку хочуть присвятити пам’яті композитора.

На малій сцені також планують поставити «Сімейний вікенд» за п’єсою Жана Пуаре.

Поки ж у залі триває репетиція.

На сцені ще немає завершеної вистави — лише окремі сцени, повтори та робочі зауваження. У фоє стоять декорації й костюми з минулих постановок. А за лаштунками працюють люди, для яких театр давно став значно більшим, ніж просто місце роботи.

 

_______________________________________________________________________

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.