Прифронтовий Оріхів: зруйновані будинки, атмосфера відчуження та незламні люди (фото)

«Відзначити» великодні свята кореспондентка Odesa Online вирішила на прифронтовій території, а саме у Запорізькій області. Ще точніше – у відомому, славнозвісному місті Оріхів. Далі – розповідь від першої особи.

Ще не доїхавши до міста, лише наближаючись до нього, вже відчувалася атмосфера відчуження. Чим ближче до міста – дорога ставала все гіршою та більш безлюдною. На в’їзді до міста людей зовсім вже майже не видно. Порожнеча.

Заходжу у невеличкий магазинчик, де я вирішила купити воду. Продавчиня дуже здивувалася, коли побачила незнайому  панянку. Одразу стурбовано попередила, що далі їхати не варто, бо тільки вчора туди прилітали КАБи, тобто авіабомби.

Дякую їй за попередження і питаю – як тут працюється? Вона жме плечами і коротко відповідає: «не дуже».

«Магазин працює тільки зранку і до 14:00, лише по буднях. Вони (росіяни – ред.) зазвичай вже після обіду гатять. Вдень тут більш-менш тихо. Буває звичайно по різному… Бувало, я й тижнями не приїжджала, але як трохи тихіше стає – відчиняю», – пояснює жінка.

Вона не тільки продавчиня але й власниця цього маленького магазину. Живе подалі від Оріхова, приїжджає щоб заробити якусь копійчину та прогодувати себе та дитину.

На околиці міста стоять невеликі житлові будинки. Майже всі понівечені, без даху. Трохи подалі, в середині міста, починаються вже багатоповерхівки. Вони пошкоджені абсолютно всі. Житлові райони розбиті – разом із маленькими магазинчиками, церквами… Живого тут немає майже нічого.

Людей також майже не видно. Десь пробігла одинока жіночка, але спілкуватися не захотіла. На моє привітання відповідала «на ходу», віддаляючись від мене.

«Я вибігла на дві хвилини у справах, а не щоб з вами балакати. Да й ви їхали б звідси, бо зараз як прилетить…», – попереджає місцева жителька.

Ми все ж вирішили поколесити по місту, але вже незабаром надійшло повідомлення: загроза чергових КАБів. Нам порадили швидше виїхати з міста.

Сьогодні Оріхів дуже нагадує місто-привид та залишає тяжке відчуття смерті і безпорадності. Але, проїхавши буквально 10 кілометрів, я бачу поля, де посіяли пшеницю. Місцеві фермери швиденько латають понівечені дахи будинків, ангарів і сіють, сіють – навіть на замінованих полях.

Я знайомлюсь з одним із фермерів. Чоловіка звати Андрій. Він має власне невелике господарство, вирощує зерно. Але наразі це вже більше не для прибутку а, так би мовити, «за звичкою», за інерцією.

«Після окупації частини наших територій логістика дуже подорожчала, тому тепер зерно в мене купують вдвічі дешевше, ніж перед війною. Я ось засіявся, а продам чи не продам – не знаю. Можливо і в збиток доведеться реалізовувати. І це не враховуючи того, що може «прилетіти». Мені вже прилітало у поле», – зітхає Андрій.

Фермер Андрій

Він розповідає, що допомагає йому по господарству один із жителів Оріхова, який тепер живе тут.

«Люди не хочуть далеко їхати від дому. Зрозуміло, що під постійними обстрілами жити неможливо, але більшість людей намагаються влаштуватися по селах поближче додому, шукають тут якийсь підробіток. Місцеві часто надають житло безкоштовно. В мене особисто за час повномасштабної війни вже багато таких людей мешкало. Люди сподіваються, що все це закінчиться і вони зможуть повернутися додому», – розповідає Андрій.

До нього підходить його дружина Інна.

Я питаю, чи святила вона паски. Відповідає, що пасок напекла, але до церкви не ходила.

«Я зараз і на свята в церкву не ходжу, боюся. Росіяни часто гатять по скупченню людей. Якщо чесно, в нас вже майже ніхто по церквах не ходить. Краще вдома в умовній безпеці» – констатує жінка.

Сім’я Андрія та Інни живе, як кажуть, «на чемоданах». Вони постійно моніторять новини, щоб знати, як справи на фронті. При загрозі окупації планують одразу їхати.

Питаю – чи є хоча б дещиця святкового настрою? Жінка зітхає.

«Та який настрій? Навіть робити нічого не хочеться. Ми ось ремонт хотіли, вікна купили. Так і стоять. Це не життя, а якесь заморожене існування, одним днем. Хочеться перемоги, спокою та стабільності», – жаліється Інна.

На тому ми й попрощалися.

Жити в Україні під час війни складно всім. Жити на прифронтових територіях – майже неможливо. Але українці і з цим стараються впоратись. Місцеві жителі намагаються щось відремонтувати, засіяти, створити. І головне – допомогти. Містяни надають безкоштовно житло, намагаються пригостити їжею. І з особливою турботою та трепетом ставляться до наших військових. Адже саме завдяки їм вони живуть на рідній українській землі.