«Ми знаходимося на цій війні, щоб наші діти не воювали»: як бригада медиків рятує життя на Донеччині

Медики 107-ої бригади працюють наразі на одному з найважчих напрямків Донеччини. До їхніх обов’язків входить евакуація поранених бійців з місця бою, надання першої допомоги або стабілізація пораненого, якщо евакуація неможлива.

Процес евакуації проводиться у два етапи. Перший – вивіз пораненого з поля бою на точку евакуації. Зазвичай людину везуть на броньованій автівці. З точки збору пораненого забирає вже інша бригада та на авто швидкої допомоги везе на стабпункт.

Сама евакуація проходить швидко, але чекати її пораненим іноді доводиться дуже довго. Причина – щільні обстріли дороги та дрони на оптоволокні, якими противник постійно досліджує всі шляхи.

На жаль, наші РЕБи блокувати оптоволокно не можуть, тому іноді поранені чекають і по тижню на евакуацію, щоб дозволила погода та дорога. А медики, долаючи цей шлях, постійно ризикують життям.

У день приїзду на Донеччину дізналася про трагічну новину. Один загиблий та один поранений. Загиблим військовим виявився медик – на автівку бригади впав дрон.

«Ми з першого дня в армії разом. Він був дуже сміливим та ризикованим хлопцем. Не роздумуючи, завжди кидався рятувати життя», – розповідає санітар-водій Валерій.

Валерій пішов до армії з першого дня повномасштабного вторгнення, з першого ж дня працює в медроті. Вдома на військового чекає дружина та двоє дітей.

«Старший тепер голова родини, на ньому всі обов’язки», – посміхається Валерій.

За домом військовий дуже сумує і постійно каже, що не вистачає відпусток.

«Родина дуже мотивує, повертаючись до рідних, ти вкотре розумієш, чому ти в армії. Щоб війна не дійшла до твого дому. Щоб захистити своїх дітей», – пояснює військовий.

Але, на жаль, відпустки тут дуже не часті, медиків постійно не вистачає. Чергує бригада чотири доби через дві, як пощастить – дві через дві.

Найстрашнішим для Валерія був його перший виклик. Довелося забирати свого загиблого сусіда, з яким виріс з дитинства в одному будинку.

«Дуже важко переносити смерть побратимів. Це найстрашніше, що є в цій роботі. Ти намагаєшся приглушити емоції, говориш собі, що це війна і всі розуміли, куди йдемо, але все одно на душі шкребе», – ділиться військовий.

Напарниця Валерія Ганна на війні трохи більше року. До цього жінка працювала реабілітологом у шпиталі.

«Я завжди хотіла бути корисною, допомагати своїй державі», – пояснює медикиня.

Вдома на Ганну чекає шестирічна донька.

«Ми всі знаходимося на цій війні, щоб не довелося воювати нашим дітям. Донька розуміє мій вибір та пишається мною», – каже військова.

У відпустках Ганна показує доньці такмед, і в свої шість років дитина вже вміє накладати турнікет. Жінка каже, що головне в її роботі – це заглушити емоції.

«Коли приїжджаєш на виклик – важко зосередитися. Поранені дуже налякані та просять врятувати їм життя. Цілі побратими, перебуваючи під стресом, часто метушаться, роблять купу зайвих рухів та заважають роботі. Буває, доводиться на них і гаркнути, щоб припинили. Але я їх розумію, важко пережити, коли твого побратима розриває на шматки перед твоїми очима», – розповідає медикиня.

За словами Ганни, на війні їй найбільше не вистачає особистого простору.

«У квартирі, яку ми знімаємо з іншою медикинею, у нас медпункт для військових. Туди з самого ранку приходять хтось із тиском, хтось із кашлем чи температурою. Всіх треба оглянути, вислухати та надати ліки».

У медпункті медики чергують по черзі, хто вільний – приймає непоранених хворих у квартирі. Там задача медиків – обстежити та виписати ліки або виписати направлення до шпиталю.

«Військові рідко скаржаться. Іноді міряєш тиск і думаєш: «Як він ще ходить?» А він каже, що йому нормально, дала б уже пігулку і він би пішов далі працювати», – ділиться Ганна.

Окрім обстрілів, заважає працювати медикам і холод. Мерзнуть руки, прилади. Холодно пораненим. Навіть у пункті чергування медиків низька температура. Через постійні обстріли та полювання ворога на військових пункти доводиться часто змінювати. І тільки прибереш, обладнаєш та обігрієш один – як знову переїзд.

«Вже замучився працювати клінінгом», – жартує Валерій.

Через нестачу людей медики постійно втомлені, але, окрім фізичної, добиває ще емоційна напруга.

«Ми дуже часто розмовляємо один з одним, підтримуємо. Іноді й вночі дзвонить телефон і ти відразу знаєш, що телефонує твій побратим після виклику. І, скоріше за все, цей виклик був невдалий», – розповідає Ганна.

Працюють із медиками й військові психологи, важливу роль у підтримці відіграє родина.

«Мої близькі дуже підтримують мене. В мене розуміюча дружина, якій я можу розповісти все. Без родини мені б було набагато гірше», – каже Валерій.

Саме за родину медик щодня ризикує своїм життям.

Олена Соломонова