Коли виступає «Артист» – рашистам не до сміху

У серпні святкують Міжнародний день клоуна. А після цього дня — цілий тиждень клоунів! У багатьох країнах клоуни влаштовують паради, пересуваються на ходулях, на потішних яскраво забарвлених автомобілях з гучними клаксонами, шум, сміх, червоні поролонові носи і руді перуки, вода з трояндочки в кишені, такі собі гуморини в європейських містах.

А у нас цей день пройшов непоміченим.

– Які клоуни? – запитає хтось роздратовано. – Знайшли час згадувати!

А на мою думку, саме час згадати про вітчизняних клоунів.

Вони цього заслужили.

Серйозно про клоуна

Зараз його арена – поля та лісосмуги. Реквізит – буссоль. А оплески замінює люта й безсила відповідь рашистів по тих позиціях, де нещодавно відпрацьовували наші «ластівки».

«Артист», як він влучно висловився, оновив репертуар, додав до програми нові номери, має новий образ, грим, костюм, реквізит, фонограму та іншу публіку, яку він «веселить» на дистанції пострілу системи «Град».

За лаштунками цирку

Чим пахне цирк? Трохи підіпріле сіно і тирса, цукрова вата, а ще запах усіх ведмедів, тигрів і крокодилів зі слонами, що виступали на арені. Запах звіра навіки в’ївся в манеж.

Кажуть, що колір манежу – червоний – йде з часів, коли повітряний гімнаст міг зірватися з-під купола, його одразу забирали, а плями крові присипали тирсою. І червоний колір манежу допомагав. Не було помітно.

Я як журналіст був “відряджений” до нашого одеського цирку. Тобто писав про всі прем’єри.

Я засовував голову в пащу тигра, коли брав інтерв’ю у знаменитого дресирувальника та приборкувача Володимира Шевченка (нині покійного).

Благоговів перед чарівником-ілюзіоністом Туйчі Ханом —  на сцені він здавався казковим чаклуном, а в гримерці сором’язливим хлопцем, що напружено питав: «Ну як глядач? Йому сподобалося?»

Я втискався в стіну, коли переді мною заносили чорну пантеру, яка спала під загальним наркозом, до циркових ветеринарів-стоматологів: «Обережно, може й уві сні так прикласти лапою, потім зашивати доведеться!»

Я стояв за лаштунками, у курилці з артистами і бачив, як усміхнені гімнасти в блискучих вбраннях посилають повітряні поцілунки публіці, яка їм аплодує. Але тільки завіса закривається —  обличчя гімнаста одразу змінюється, він буквально плаче від болю.

– Та як же так!? – говорив акробат, сівши на гору реквізиту і звертаючись до свого коліна, – Чого ти зараз!

Він тре його долонями і на лобі бісеринами виступає піт.

Я не любив цирк, зізнаюся, але поважав тяжку працю цих людей і захоплювався ними.

Але я ніколи не піду до цирку як глядач, бо бачив його зворотний біік. Я брав інтерв’ю у приборкувачки Сніжани, а вранці дізнався, що її вбив тигр.

Я знав, що у цирку працюють відважні, а часом безбашенні люди.

Моя ж розповідь про людину, покликання якого — смішити людей.

Він змив грим, повісив на цвях клоунську жовту тужурку у чорну смужку та пішов воювати.

Коли він приїжджає до Києва, то обов’язково заходить у цирк. Тут над гримеркою висить табличка “клоунська”. І під нею довгий список артистів.

Молоді хлопці-клоуни, наполовину загримовані, дивляться на цього втомленого п’ятидесятирічного мужика в камуфляжі зніяковіло: «Чому я тут, виходжу на манеж, а він там?»

То ж давайте дізнаємось.

Мирне життя артистів. Про гастролі та скільки платять. П’яненький одесит

– Мені 50 років. Я у цирку працюю вже тридцять років. Я змалку тут. Як говориться у циркових артистів «виріс у тирсі». Вся моя сім’я – циркові артисти. І на гастролі з ними їздив. Тож мій офіційний прихід до цирку був лише справою часу. У сім’ях циркових артистів діти зазвичай йдуть стопами батьків. У мене дружина закінчила Київську естрадно-циркову академію. Нині на пенсії, викладає у студії цирковій. І я на пенсії. Дві сестри в цирку, обидві повітряні гімнастки. Виходить — циркова династія, — розповідає Валерій Пінчук.

– Я люблю Одеський цирк. Я люблю Одесу-маму! – каже Валерій і розповідає, як першому ж зустріненому одеситу він не сподобався.

– Я вперше в Одесі, пішли з хлопцями о п’ятій ранку місто подивитися. І перший, хто зустрічається —п’яненький дідусь.

Він мені каже: Сину, ти бачиш, я трохи п’яний, доведи мене додому.

Я відповідаю: Ви вибачте, я вперше в місті, я вас не знаю і вулиць не знаю.

А він: Боже мій! Мене вся Одеса знає!

Я: Вибачте, не зможу. І пішов.

А він стоїть на напівзігнутих і кричить услід: Була Одеса-мама, стала помийна яма, всі євреї поїхали, залишилося одне бидло!

Я повертаюся до хлопців, вони сміються і я говорю: Пацани ми в Одесі!

Скільки платять цирковому артисту? Тут як подивитись. Ось люди працюють цілий рік, економлять. Відкладають собі на відпустку. Щороку треба ж поїхати кудись відпочити. А я ж на гастролях у всьому світі! І мені оплачують проїзд, житло іноді й їжу. І ми бачимо світ. Ми духовно багаті. Ми так звикли. Ми артисти.

Але циркове, повне вражень та хвилювань життя закінчилося. Потяглися задушливі роки «ковіда», потім сталося 24 лютого 2022 року.

Про повномасштабну війну та свій вибір

– Я ніколи не бив себе в груди, мовляв, я великий патріот! Але за вибір у 22-му році мені не соромно, — каже Валерій Пінчук.

– Як я дійшов такого рішення? Я ще за два дні до повномасштабного вторгнення був у військкоматі. Я відчував, чим це пахне. За два дні до війни оновив усі свої дані та чекав на призначення в ту чи іншу бригаду. Я впевнений, що моїй родині не буде соромно.

– Що б ви порадили тим, хто думає йти воювати чи ховатися?

– Що порадити? Хтось ховається і до останнього сидить чекає… Це їхній вибір. Їм із цим і жити. Час іде, буде родина. І син колись спитає: «Тату, а де ти був?»

– Як відреагували побратими, коли дізналися, хто ви за професією?

– Звісно, їм цікаво було. Не завжди побачиш клоуна в армії. І смішно, і дивовижно.

Я своїм хлопцям, з якими служу, обіцяв після війни запросити всіх на виставу і відпрацювати для них.

На війні до всього підходити треба творчо. Ці козли (окупанти) винахідливі по-своєму, але вони недалекі. Ми творчо підходимо до виконання бойового завдання.

– Вік не завада у службі? Чи були важкі небезпечні дні?

– Вік – це лише цифра! Клоун душею завжди молодий. Небезпека? Вона завжди поряд. Найстрашніше – коли твоїх товаришів, з якими ти ввечері їв з однієї банки тушонку, назавтра вже немає. А ти з ними третій рік поспіль. Це найстрашніше. А найнебезпечніше в піхоті, якій треба вклонитися. У них небезпечно. Ми – артилерія. Як кажуть —піт артилерії береже кров піхоти.

Ми говоримо з Валерієм по телефону. Явно чути вибухи чи залпи? Йому майже доводиться їх перекрикувати. Він вибачається. І йде “працювати”. Хочу побажати йому “ні пуху не пера”, але згадую, що в цирку це погана прикмета.

Про Валерія його побратими не втомлюються писати пости: НАШ ГЕРОЙ ВАЛЕРІЙ ПІНЧУК.

На цирковій арені він клоун, на полі бою – топогеодезист розрахунку батареї реактивних систем залпового вогню. Замість вдячних глядачів – по той бік тимчасово інша «публіка». Її Валерій з позивним «Артист» веселить «градами».

Слава Герою! Слава ЗСУ! Слава Україні!

Дмитро Бакаєв