«Коли судно почало кренитися, нас витягнули колеги»: одеський науковець — про 100 днів у водах Антарктики

Одесит Сергій Хуторной провів понад три місяці на південнокорейському промисловому судні у водах Антарктики. Як міжнародний науковий спостерігач він контролював дотримання правил вилову антарктичного іклача, проводив дослідження, пережив шторми у протоці Дрейка і ситуацію, коли судно затиснуло льодами. Про те, навіщо на промислових суднах працюють науковці, чому іклача називають «білим золотом», як корейські моряки стежили за новинами з України та яким було повернення до воєнної Одеси Сергій Хуторной розповів Odesa Online.

Наприкінці 2025 року одеський науковець з Чорноморського відділу Інститута рибного господарства, екології моря та океанографії Сергій Хуторной вирушив у незвичне відрядження. Шлях до місця роботи пролягав через Кишинів, Стамбул, бразильський Сан-Паулу та столицю Уругваю Монтевідео. Звідти корейський ярусолов мав дістатися до моря Росса — одного з найвіддаленіших районів Південного океану.

На судні перебували близько 60 людей: корейський науковець, корейські і філіппінські моряки  та єдиний українець — міжнародний науковий спостерігач. Попереду були майже три тижні переходу до району промислу, шторми, крижані поля, робота у режимі 12 годин через 12 і повна відсутність можливості не лише швидко повернутися на берег, а навіть побачити його.

За три місяці Сергій Хуторной бачив складну роботу моряків, айсберги, пінгвінів, китів, глибоководних восьминогів і те, як за лічені години спокійне море перетворюється на небезпечну крижану пастку.

«Не можна прийти в один район і виловити там усе»

 

— Почнімо з роботи Комісії зі збереження морських живих ресурсів Антарктики. Навіщо взагалі потрібна така міжнародна структура?

— Комісія зі збереження морських живих ресурсів Антарктики — ККАМЛР — працює вже багато років. Українські фахівці не одне десятиліття беруть участь у дослідженнях у зоні її відповідальності та працюють там науковими спостерігачами.

Головна мета — не допустити безконтрольного використання морських ресурсів. Колись усе було простіше: хто дістався до певного району, той там і ловив. Ніхто точно не контролював, скільки виловили, що потрапило до знарядь лову разом із цільовим видом і як це впливає на вразливу антарктичну екосистему.

Тепер акваторія поділена на райони. Є види, які дозволено промислово виловлювати, визначені строки промислу та обсяги, які можна взяти у кожному районі. Не можна прийти в місце, де багато риби, і виловити там усе. Щойно загальний ліміт у певному районі вичерпано, його закривають, а судна мають переходити далі.

Це потрібно, щоб десятки суден не зібралися на одному «рибному місці» й не вигребли ресурс під нуль. Тим більше що кількість країн і компаній, зацікавлених у такому промислі, зростає.

Зараз до цього додаються кліматичні зміни. Вони не завжди означають, що криги просто стало менше. В одних районах, де крига була постійно, вода може звільнятися, а в інших крижані поля з’являються там, де раніше їх майже не було. Усе дуже динамічне, тому ситуацію потрібно постійно відстежувати та контролювати.

Дані, які збирають на суднах, зрештою впливають на рішення щодо обсягу квот вилову, районів і строків промислу. Це не спостереження заради самого спостереження. Від якості цих даних залежить, скільки риби дозволять виловити наступного сезону і чи залишиться цей ресурс наступним поколінням.

— Яку роль у цьому відіграє Україна? Для багатьох це звучить несподівано: Україна далеко від Антарктики, але бере участь у таких дослідженнях.

— Україна має давні традиції морських досліджень. Ще за радянських часів одеські й українські фахівці брали участь в антарктичних експедиціях, працювали на промислових і наукових суднах, вели китобойний промисел на флотиліях «Слава» та «Радянська Україна». Частина наукового досвіду, фахівців і морської школи збереглася. Саме одеські капітани, штурмани та науковці першими опанували навігацію у крижаних водах Антарктики. Вони передали свій досвід наступним поколінням, що дозволило Україні у 1990-х роках успішно розпочати власну державну антарктичну програму.

Українські судна також ведуть дозволений промисел у водах Антарктики, тому Україна бере участь у роботі ККАМЛР не лише як наукова держава, а й як держава, безпосередньо залучена до промислу.

Після початку повномасштабної війни сама потреба в науковому контролі нікуди не зникла. Але для українських спостерігачів значно ускладнилися підготовка, оформлення документів і виїзд. У моєму випадку навіть дорога до аеропорту вже стала окремою пригодою.

Спостерігачі на фото зліва направо: Микола Жук, Сергій Хуторной, Анатолій Бажан, Миколо Федоренко, Валерій Парамонов

На судні працюють двоє спостерігачів

 

— Хто такий науковий спостерігач на промисловому судні? Це контролер, дослідник чи представник міжнародної організації?

— Фактично все разом, хоча головне — збирання незалежних наукових даних і контроль дотримання встановлених правил.

На нашому судні було двоє спостерігачів. Один — національний, тобто представник держави, під прапором якої ходить судно. У моєму випадку це був південнокорейський фахівець. Другий — міжнародний спостерігач з іншої країни. Ним був я.

Така система потрібна, щоб дані були незалежними і не виникало бажання щось приховати або представити у вигіднішому для судна світлі.

Ми стежили, щоб судно дотримувалося правил промислу, вчасно залишало закриті райони, не перевищувало встановлених обсягів, правильно використовувало знаряддя лову та засоби захисту птахів. Одночасно ми збирали біологічний матеріал, фіксували цільовий і нецільовий улов, вимірювали рибу, визначали її стать, брали зразки й заповнювали відповідні документи.

— Як виглядав ваш звичайний робочий день?

— Коли починається промисел, поняття звичайного дня фактично зникає. Судно працює цілодобово. Моряки — у три зміни, у них важка фізична робота, спостерігачі — по 12 годин.

У тебе є 12 годин, які умовно вважаються вільними, і 12 годин роботи. Але у «вільний» час потрібно ще поїсти, помитися, заповнити те, що не встиг оформити під час вахти, поспілкуватися з рідними, поспати та вирішити проблеми, які накопичились «на березі». Тому реального вільного часу майже немає.

Під час вахти ти маєш перебувати на палубі, спостерігати за підніманням ярусу, фіксувати та ідентифікувати прилов, робити проміри та відбирати біологічний матеріал. Потім усе це потрібно внести до таблиць і звітів.

З однієї лінії ми мали випадково відібрати для детального дослідження 35 риб. Не можна було вибирати лише найменших або найзручніших. Потрібна випадкова вибірка.

Кожну таку рибу вимірювали, зважували, проводили розтин, визначали стать, зважували гонади, вилучали отоліти — так звані слухові кісточки, за якими можна визначати вік риби. Збирали й інший матеріал, передбачений програмою спостережень.

Якщо риби було багато, свою вибірку можна було зібрати порівняно швидко. А бувало, що ярус ішов майже порожній і ти впритул до кінця вахти чекав, поки наберуться потрібні 35 екземплярів, і це ще не враховуючи прилову, з кожного виду якого треба було обробити по 10 риб, ідентифікувати та зважити безхребетних, які випадково зачепились за гачки.

Опівночі всі одночасно починають промисел

 

— Ви розповідали, що початок сезону трохи нагадував старт змагань.

— Саме так. Промисел у нашому районі розпочався 1 грудня. Судна заздалегідь прийшли на позиції й чекали. Рівно опівночі, майже секунда в секунду, всі почали ставити яруси.

Чому така поспішність? Є район, у якому, за попередніми даними, багато риби. Туди приходять кілька або навіть кілька десятків суден і починають ловити. Усі їхні улови підсумовуються. Коли загальний вилов наближається до дозволеного ліміту, надходить повідомлення —  район закривається, потрібно переходити в інший.

Тому чим швидше судно поставить і підніме яруси, то більшу частину дозволеного загального обсягу встигне отримати. Це називається олімпійською системою.

Але при цьому кожне судно також має власні обмеження. Тобто неможливо просто залишитися в одному районі й ловити, скільки захочеться.

— Що таке ярус? Багато хто уявляє, що таку рибу ловлять сітками.

— На таких глибинах використовують не звичайні сітки, а донні яруси. Це міцний капроновий трос завдовжки кілька кілометрів, до якого через певні проміжки прикріплені повідці з гачками та наживкою.

Ярус опускають на глибину приблизно від кілометра до півтора, іноді глибше. Він залишається там кілька годин, після чого його починають піднімати. Саме піднімання одного ярусу може тривати шість, вісім, а іноді й 12 годин.

На судні все пристосоване саме до цієї технології: конструкція робочої палуби, лебідки, механізми для подавання троса, зняття риби та повторної постановки ярусу.

Як наживку використовували шматки кальмара. Його м’ясо після розморожування не стає пухким, а залишається «гумовим» і волокнистим. За рейс на гачки могли піти десятки тонн наживки. Команда працювала практично безперервно: кальмара потрібно нарізати, закріпити на тисячах гачків, поставити ярус, а потім підняти його, зняти рибу та поставити новий ярус.

«Найменша риба важила кілька кілограмів, найбільша — 110»

 

— Чому антарктичного іклача називають «золотою рибою» або «білим золотом» Антарктики?

— Це велика глибоководна риба з родини нототенієвих. Антарктичний іклач може виростати більш ніж до двох метрів і важити понад 100 кілограмів. Найбільший екземпляр, який трапився нам, важив приблизно 110 кілограмів. Його доводилося піднімати кільком людям.

Навіть звичайна риба вагою 15–25 кілограмів — це вже серйозне фізичне навантаження. Її потрібно зняти з гачка, підняти, зважити, виміряти, розрізати й відібрати матеріал. На палубі холодно, слизько, судно хитає, а поруч працюють механізми й натягнуті троси.

Іклач цінується через своє м’ясо. Воно біле, ніжне, жирне, містить багато омега-кислот і майже не має дрібних кісток. Це дорогий продукт і цінується в ресторанах по всьому світу на вагу золота. Щоб зробити назву привабливішою для ринку США та Європи, його продають під торговою маркою “чилійський сібас”.

Саме через високу ціну завжди існує ризик нелегального або надмірного вилову. Тому промисел так жорстко регулюється.

— Що відбувається, якщо судно порушує правила?

— Судна перебувають під супутниковим контролем. Якщо район уже закритий, а судно вчасно з нього не вийшло, це можна відстежити. Спостерігачі також щодня передають інформацію про вилов.

За серйозні порушення судно може втратити право продовжувати промисел. Наслідки можуть бути і для компанії, і для держави прапора.

Особлива увага приділяється прилову — птахам, морським ссавцям та іншим організмам, які не є цільовими видами. Коли з борту ставлять ярус, птахи можуть намагатися схопити наживку й потрапити на гачок. Щоб цього не сталося, використовують спеціальні троси та відлякувачі.

Відлякувач птахів

Фото Анатолія Бажана

Міжнародний спостерігач має контролювати, чи правильно вони встановлені. У нашому рейсі, на щастя, не було випадків загибелі птахів або морських ссавців.

Навіть випадковий прилов потрібно докладно зафіксувати: що саме потрапило, у якій кількості, в якому стані й чи можна було тварину випустити живою.

Курси для українських спостерігачів не встиг завершити Леонід Пшеничнов

 

— Як ви стали міжнародним науковим спостерігачем?

— В Україні оголосили конкурс. До кандидатів були вимоги щодо освіти, досвіду роботи, стану здоров’я, знання англійської мови.

Я все життя працюю в біології. Багато років працював в Інституті морської біології, брав участь у численних експедиціях. На острові Зміїний я був серед перших науковців після його демілітаризації. Ми працювали там з академіком Зайцевим і обґрунтовували створення морського заказника. 

Були експедиції на Джарилгач, дельту Дунаю, у Крим та інші райони. Я займався дайвінгом. Тому польовий і морський досвід у мене був великий. Але саме на такому промисловому судні та в Антарктиці я працював уперше.

Після відбору ми пройшли спеціальні курси, склали іспити й тести та отримали міжнародні сертифікати.

Навчав нас, зокрема, Леонід Пшеничнов — один із провідних українських фахівців з антарктичних морських ресурсів. Але він не встиг завершити навчання: раптово перестав виходити на зв’язок. Уже пізніше стало відомо, що російські силовики затримали його в окупованому Криму.

Ми вирушали в рейс із відчуттям, що залишилося багато запитань, які хотіли поставити саме йому.

Довідка Odesa Online. Український іхтіолог Леонід Пшеничнов понад 45 років досліджував біологічні ресурси Південного океану та багато років представляв Україну в ККАМЛР. Він був технічним координатором програми наукових спостережень і одним з авторів обґрунтування створення морської охоронюваної території поблизу станції «Академік Вернадський». У вересні 2025 року російські силовики затримали 70-річного науковця в окупованому Криму і звинуватили у «державній зраді». Україна та міжнародна наукова спільнота вимагають його звільнення.

— Підготовка до рейсу була складною?

— Документів було дуже багато. Медичні довідки, сертифікати, підтвердження кваліфікації. Це схоже на оформлення моряка в рейс, тільки ще складніше.

Мені знадобився паспорт моряка, бо судно виходило з Уругваю, там такі вимоги. Коли я прийшов оформлювати його і показав сертифікат міжнародного спостерігача ККАМЛР, працівники попросили дозволу сфотографувати документ. Вони раніше такого не бачили.

— Ви зазначили, що були проблеми на українсько-молдовському кордоні?

— Я передбачав, що можуть виникнути складнощі, тому виїхав на день раніше й запланував ночівлю в Кишиневі.

На пункті пропуску в Паланці мені сказали, що лист із дозволом на виїзд у мене є, але в електронній базі його не бачать. Автобус чекати не став. Водій сказав, що бачить у мене проблеми, висадив з речами і поїхав, переоформивши квиток на наступний рейс.

Я почав телефонувати до Києва, на гарячу лінію прикордонної служби. Зрештою документ знайшли. До наступного автобуса залишалося ще близько півтори години, і я поїхав попутною машиною. Замість одинадцятої вечора дістався Кишинева приблизно о першій ночі.

Добре, що мав запас часу і не запізнився на літак.

З Кишинева полетів до Стамбула, звідти був 12-годинний переліт через Атлантику до Сан-Паулу, а потім ще півтори години до Монтевідео. Загалом дорога зайняла майже півтори доби.

У Монтевідео ми провели близько доби, а потім сіли на судно й більш ніж на три місяці пішли в океан без заходів до портів.

Ярусолов завдовжки близько 50 метрів — не криголам

 

— Що це було за судно?

— Це спеціалізований ярусолов — судно, побудоване й обладнане саме для глибоководного ярусного промислу.

Воно було завдовжки трохи більш ніж 50 метрів і завширшки близько десяти. Для океану й антарктичних умов це не так багато. Особливо коли навколо хвилі, шторми й крижані поля.

Судно мало льодовий клас, тобто могло проходити через кригу певної товщини. Але це не криголам. Воно не може безпечно ламати будь-які льодові поля й рухатися, куди захоче.

Усередині умови досить спартанські. Це не круїзне судно, жодних розваг там немає. Мені пощастило мати окрему каюту. На деяких суднах двоє спостерігачів живуть в одній невеликій каюті, де один маленькій стіл і зовсім мало місця.

Душові й туалети були для всіх спільними та розташовувалися у нижньому відсіку. Але на тлі загальних умов окрема каюта — вже великий комфорт.

— Медик на борту був?

— Повноцінного суднового лікаря не було. Були аптечка, та ліки члени екіпажу, які мали певну підготовку й могли надати першу допомогу.

Але потрібно розуміти відстані. Від Монтевідео до району промислу ми йшли майже три тижні. Навіть якщо судно виходить із Пунта-Аренаса, до потрібного району все одно може бути близько тижня ходу.

У разі апендициту, інфаркту, інсульту або серйозної травми швидко доправити людину до лікарні неможливо. У районі промислу немає рятувального гелікоптера, вони туди просто не долетять. Допомога може бути за кілька діб ходу.

Це постійно тримає в напруженні. Ти розумієш: якщо станеться щось серйозне, проблеми передусім твої й команди. Тому всі намагаються зайвий раз не ризикувати.

«Протока Дрейка одразу пояснила, куди ми потрапили»

 

— Коли романтичне уявлення про Антарктику почало руйнуватися?

— Практично відразу після виходу з Уругваю, коли ми потрапили у протоку Дрейка. Там змішуються води двох океанів, майже безперервно штормить. Судно підкидало, занурювало у хвилю. Хвиля б’є — і воно здригається всім корпусом.

Перші п’ять днів було дуже важко через морську хворобу. Я думав приймати таблетки, але згодом організм адаптувався. Хитавиця вже майже не заважала, іноді було навіть весело.

Антарктика справді дуже красива на фотографіях, але погода там різко змінюється. Вранці може бути сонце, а після обіду починається буря. Судно іноді хитало навіть серед криги.

Льодові поля постійно дрейфують. Крига може відтиснути або затиснути судно. Є також ризик сильного обмерзання: за певних погодних умов судно може навіть перекинутися. Кілька разів екіпажу доводилося відбивати кригу киянками.

— Чи бувало страшно?

— Місцями так. Особливо коли нас затиснуло і почало виштовхувати на кригу. Судно стало кренитися.

На щастя, позаду йшло інше судно нашої компанії. Воно підійшло, нас зачепили й витягнули. Не знаю, як такі переходи можна проходити самостійно. На мою думку, йти одному через щільні крижані поля — майже самогубство.

 

Судна можуть бути за кілька діб ходу одне від одного

 

— Саме тому компанії намагаються проводити кілька суден разом?

— Так. Особливо важливо йти разом під час переходу через смугу криги до моря Росса. Компанії можуть мати два, три, п’ять, шість або навіть дев’ять суден. Вони збираються у групу, разом проходять крізь кригу, а потім розходяться по районах промислу.

Коли ми збирались прорватись крізь льоди, дев’ять суден зібралися в лінію і з’єдналися. Між бортами перекидали трапи, люди могли зібратися, поспілкуватися. Після цього всі знову розійшлися у різні райони.

Причому досить далеко: іноді від одного судна до іншого було дві-три доби ходу. Тобто далі кожне працювало автономно.

Були випадки, коли судна колег так затискало кригою, що вони не могли вибратися самостійно. Тоді викликали криголам. Він ішов до них кілька діб, прокладав прохід у кризі, і судна виходили ним.

Якщо судно просто застрягло і йому нічого не загрожує, можна чекати, поки крига розтане, але за цей час конкуренти можуть вибрати квоту для цього району. А якщо ситуація серйозна, залишається подавати сигнал SOS і сподіватися, що інше судно зможе прийти на допомогу.

— Наскільки важко було психологічно перебувати понад три місяці у замкненому просторі й далеко від дому?

— Не можу сказати, що це було дуже важко. На судні був інтернет, тому я міг спілкуватися з рідними й колегами, стежити за новинами, обмінюватися матеріалами. Та й часу нудьгувати майже не залишалося: після 12-годинної зміни потрібно було поїсти, помитися, щось написати рідним і виспатися перед наступною вахтою.

Звичайно, відчуття ізоляції було. Ти постійно розумієш, що перебуваєш дуже далеко і в разі серйозної ситуації швидкої допомоги чекати нізвідки.

Пінгвіни, тюлені та восьминоги Дамбо

 

— Які зустрічі з дикою природою запам’яталися вам найбільше?

— Поруч із судном можна було бачити льодини з пінгвінами й тюленями. Вони майже не звертали на нас уваги. Коли судно стояло, тварини могли плавати просто під бортом.

Торкатися чи годувати їх заборонено. В Антарктиці взагалі діють суворі природоохоронні правила. За борт не можна викидати навіть недопалок або обгортку від цукерки. Усе сміття збирається, і за цим також стежить науковий спостерігач.

Фантастичне небо Антарктики 

Команда розставила і підписала урни, зокрема окрему для недопалків. Відходи складали, а потім спалювали у спеціальній судновій печі. Картина була контрастна: біла крига, блакитне небо — і чорний дим. Але це краще, ніж якби пластик опинився у воді.

Під час одного з ловів на ярусі трапилися відразу два глибоководні вухаті восьминоги, яких називають восьминогами Дамбо. Вони випадково потрапили на гачки як прилов.

Я їх сфотографував, зняв на відео, зробив проміри та відібрав матеріал для генетичного аналізу.

А колегам з іншого судна навіть вдалося зняти, як кит пропливає просто під судном.

Відео Анатолія Бажана

Корейці регулярно дивилися новини про Україну

 

— Яким був склад екіпажу?

— На судні було дев’ять корейців — переважно командний склад — і близько 50 філіппінців, які виконували основну важку роботу на палубі та під час перероблення риби.

Команда була досвідчена, люди ходили в такі рейси багато сезонів. Усі знали свою роботу, конфліктів не було.

Мені дуже допомагали капітан і корейський національний спостерігач — я їм дуже за це вдячний. Для мене це був перший рейс на такому судні. Напарник пояснював, як організована робота, показував обладнання, підказував у складних ситуаціях.

Сергій Хуторной з капітаном Лі

Коли я навіть натякав на якісь недоліки або говорив, що певна дія заважає або ускладнює роботу, до цього ставилися серйозно. Мені відповідали: «Ми це виправимо, ви більше такого не побачите». Командування всіляко сприяло моїй роботі.

— Наскільки легко було спілкуватися?

— Не дуже легко. Більшість філіппінців майже не говорили англійською, корейці також знали її на різному рівні. Добре англійською володіли капітан і мій напарник, ще кілька людей могли підтримати просту розмову.

З іншими спілкувалися короткими фразами, жестами, інтонаціями. Я навіть відкрив для себе, що коли уважно стежиш за очима, мімікою й реакцією співрозмовника, то у більшості випадків можеш здогадатися, про що йдеться. Потім перепитуєш: «Ви зараз про це?» — і часто виявляється, що зрозумів правильно.

Але розвивати складні теми без спільної мови важко. До того ж часу на довгі розмови майже не було.

— Вони знали, що ви з України? Говорили з вами про війну?

— Знали, звичайно. Майже щовечора вмикали новини. Вони були корейською, але я впізнавав кадри з України.

Коли я тільки прийшов на судно, мене запитали: «Сергію, війна?» Я сказав: «Так, війна». Їм було цікаво, як я взагалі зміг виїхати.

До теми України поверталися якщо не щодня, то раз на кілька днів точно. Вони стежили за подіями, співчували й негативно ставилися до російської агресії.

Я був єдиним українцем і взагалі єдиним європейцем на судні, але через походження жодного дискомфорту не відчував.

Плуто і Меро «охороняли» капітанський місток

 

— На ваших відео видно двох собак. Як вони опинилися на промисловому судні посеред Антарктики?

— Виявилося, що на корейських суднах це не така вже й рідкість. Ми бачили собак і на кількох інших кораблях. Я в жарт запитав – чи не є це стратегічними консервами, але мені пояснили що в Південній Кореї собак практично не їдять, і таким чином розбили один із наших стереотипів.

На нашому судні жили два песики — Плуто і Меро, яких я вжарт прозвав Сніданком та Вечерею. Вони мешкали біля капітанського містка і вважали його своєю територією. Коли повз проходили матроси, могли їх обгавкати — «охороняли» місток. 

А коли я кудись ішов, вони часто ув’язувалися за мною і проводжали. Я жартував, що, мабуть, узяли мене під свою охорону. Після обіду я їх трохи підгодовував, тому ми швидко потоваришували, хоча і був випадок, коли у захисному одязі вони мене прийняли за матроса та піднімали на мостику страшенний ґвалт. 

Вони вже давно жили на судні й були справжніми морськими собачками.

Корейський борщ, гостра їжа і морква, якої не існує

 

— Як ви звикали до корейської кухні?

— Їжа була дуже гостра. Причому майже до всього окремо подавали ще червоний і зелений перець — раптом комусь замало. Але мені зазвичай вистачало гостроти й без добавок.

Корейці знали, що на судні буде європеєць, тому в Уругваї спеціально закупили для мене хліб. Самі вони майже його не їдять. Хліб справді рятував, хоча іноді від гострого вже нічого не допомагало.

 

Традиційної для нас їжі бракувало. У корейців багато риби, м’яса, морепродуктів, водоростей, грибів, овочів. Але те, що ми звикли сприймати як невелику закуску, у них може бути основною частиною обіду. 

Одного разу кухар десь знайшов буряк і спробував приготувати для мене щось схоже на борщ. Сказав: «Сергію, я знаю, тобі це сподобається». Звичайно, це був досить своєрідний борщ, ще й гострий, але сама увага була дуже приємною.

Була й історія з корейською морквою. Я запитав, де ж у них та сама корейська морква, яку ми всі знаємо. Знайшов фотографію в інтернеті, показав. Вони подивилися й пояснили, що в Кореї такої страви немає. Виявилося, що наша «корейська морква» не зовсім то й корейська.

За три місяці найбільше я скучив за звичайним борщем, варениками і смаженою картоплею. Картопля на судні іноді була, але мало й зовсім не така, як удома.

Нарешті вдома 

— Яким було повернення додому?

— Насамперед я нарешті побачив рідних. Увесь цей час переживав за них, бо вони залишалися в Україні, де триває війна. Було важко перебувати так далеко від усього, що відбувається вдома. Навіть відчував провину через те, що сам був осторонь, хоча поїхав не відпочивати, а працювати.

— Що зробили в першу чергу?

— Я повернувся в холодну квартиру. Після обстрілів були стрибки напруги, через який вийшла з ладу майже вся техніка: не працювали холодильник, пральна машина, двоконтурний котел та інші прилади. Дружина на той час переїхала до батьків, бо жити у квартирі було складно.

Тож насамперед довелося приводити оселю до ладу, шукати майстрів і лагодити техніку.

А ще нарешті поїв звичної домашньої їжі — борщу та смаженої картоплі.

Від антарктичного іклача — до лиманів Одещини

 

— Чим ви займаєтеся зараз?

— Я продовжую працювати за спеціальністю у Чорноморському відділі Інституту рибного господарства, екології моря та океанографії.

Зараз одне з головних для нас завдань — розроблення лімітів вилову для водойм півдня України. Для цього потрібно виїжджати на водойми, проводити наукові лови, досліджувати рибу, брати гідрохімічні та гідробіологічні проби, аналізувати стан популяцій.

Наша зона роботи простягається від Дніпровсько-Бузького лиману до Дунаю. Це Тилігульський і Дністровський лимани, Дністер, Дунай та інші водойми. У Чорне море через війну зараз повноцінного доступу немає, але на тих водоймах, куди можна безпечно дістатися, тривають активні експедиції.

Роботи дуже багато, тож після повернення я одразу знову занурився у свою професію. 

Фото та відео Сергія Хуторного