Коли мамка стала мачухою: одіссея українських ув’язнених з окупованих територій

Довідка:

З початку повномасштабної війни в російській окупації опинилися близько трьох тисяч українських ув’язнених. На момент вторгнення вони перебували в 11 в’язницях Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської та Херсонської областей. У такій же ситуації, за даними правозахисних організацій, опинилися близько 29 тисяч українських ув’язнених, які потрапили в окупацію з 2014 року, з моменту початку війни на сході України. Багато з них безуспішно намагаються повернутися додому.

— Чому ви не евакуювали їх із колоній, коли була така можливість?! — кричать у люті заплакані дружини ув’язнених, стискаючи кулаки так, що нігті впиваються в долоні.

— Чому не дали їм хоча б шанс захищати Україну, коли вони благали про це, обіцяли спокутувати свою провину кров’ю?!

Українські чиновники ховаються по кабінетах, уникаючи поглядів цих жінок.

— Може адміністрація колоній та СІЗО добровільно і передала ключі окупантам, присягнувши новому господарю. Але ж засуджені не присягали! Чому ви кинули тих, хто залишився вірним Україні?

Відповіді немає. Лише тиша. Від нігтів, що вп’ялися в долоні, залишаються криваві сліди. Витираючи розмазану туш, ці жінки йдуть шукати гроші, щоб повернути своїх чоловіків додому.

«Дорога життя»

Автобус «Колотилівка — Покровка» довіз до російського блокпоста. Там довго перевіряли документи. Спокійно могли завернути назад. Мурижили. Потім процедили:

— Звідси пішки! Дарма тебе, вовчара, відпустили.

До України — два кілометри «сірої зони».

Ці дві прості й навіть трохи кумедні назви, Колотилівка — Покровка, стали знаковими й важливими для багатьох українців. Щонайменше сто осіб на день користувалися цим гуманітарним коридором.

Прикордонний пункт із перебоями працював упродовж усієї війни: його закривали на початку повномасштабного вторгнення, потім відкрили, а остаточно закрили в серпні 2024 року, коли почався наступ на Курському напрямку. Цей пункт працював лише в режимі гуманітарного коридору — через нього пропускали тільки громадян України і лише в один бік.

Довга похмура дорога зі щебеню посеред поля. По ній гупає інвалідний візок, колеса із зусиллям крутяться. Жінки несуть тяжкі сумки. Недарма її назвали «дорогою життя». Вона стрьомна. Десь гуркоче канонада. А ти плетешся, як воша на гребені. Пасажири автобуса зі своїми торбами — як на долоні. І постійно відчуття, що за тобою спостерігають і з того боку, і з цього. І добре, якщо в бінокль, а не в снайперський приціл. Прямо на дорозі валялися покинуті речі, зламані візки, колеса від валіз. Крок ліворуч чи праворуч у руду траву бур’яну — смертельно небезпечний. Усе довкола заміновано.

От неквапливо, покурююче, розвальцем, йде чоловік. Це йому сказали на російському блокпості про «дарма відпустили». Він худий. Років сорок? Чи шістдесят? Обличчя порізане зморшками. Іде два кілометри без нічого. У нього пачка цигарок, довідка про звільнення і висновок про посвідчення особи.

Віталій — колишній ув’язнений української колонії, який потрапив з іншими арештантами в окупацію і був вивезений до Росії. Тепер повертається додому. Іде важко, ліниво. Звичка тюремна. Там не прийнято поспішати. За душею в нього нічого.

Віталій, придивляючись до фігур бійців на нашому блокпосту, тихо з усмішкою каже:

— Приймай, мамо. Знову я тут.

Він не стає на коліна на українській землі. Не плаче. Йому ніхто не накидає на плечі жовто-синій прапор.

— Нас там зустріли волонтери, — розповідає Віталій. — Повезли в міграційний центр. Там теж не все так просто. Допити СБУ, детектор брехні. А потім нас відвезли в сумське СІЗО, і я там досиджував до кінця строку.

Так, він повинен досидіти в Україні недосиджений термін. Уся справа в тому, що в Росії за деякі злочини термін менший. Там випустили, а сюди пробрався — то досиджуй. І все одно колишні зеки йдуть і пробираються «дорогами життя» сюди. За ґрати.

Їх багато, таких неймовірних історій.

— Один день, нам би тільки один день! Подихати! — Максим із братом вдихали холодне чисте жовтневе повітря. Пили його. І не могли надихатися.

Тринадцять років тюремного смороду. Тринадцять років у стінах, просочених запахом немитих людських тіл. Смороду тютюну, екскрементів і баланди. Узимку лізуть студені туберкульозні протяги, а влітку — розпечена волога задуха. А зараз легені розривалися від кисню.

Брати запаленими, непризвичаєними до світла очима дивилися на сіре небо, яким вітер гнав хмари. Вони торкалися кори дерев. Наче діти, сміялися, показуючи пальцем на качок, які плавали біля зруйнованого мосту.

Максима з братом привезли в Херсон на перегляд справи. А тут — повномасштабка, окупація.

Їх довго вмовляли прийняти громадянство Росії. А там, услід за громадянством, і служба у «Вагнері». Вони відмовлялися. Зеків лаяли, погрожували, урізали пайок.

А потім, через пів року, окупанти втекли з Херсона.

О десятій ранку прибігає госпобслуга і кричить:

— Нас кинули, виходимо! — і відкриває камери.

Усі кинулися хто куди. Максим із братом вирішили йти на найближчий блокпост ЗСУ.

І там залишилися. Стали допомагати по господарству: рубати дрова, воду носити. І час на волі розтягнувся. Як писав класик: «Довше століття триває день».

Брати надихалися. Але потім усе ж таки були відправлені в одеське СІЗО. Що ж, вирок ніхто не скасовував. Але вони пішли туди добровільно.

Братам пощастило. Вони не стали живим щитом у окупантів. Їх не стали вбивати й катувати на російських етапах.

Одіссея з побиттям

Олег Цвилий, керівник ГО «Захист в’язнів України»:

— Вони прикривали свій відступ, крали ув’язнених, коли ЗСУ заходили в Херсон. Їм потрібен був живий щит, коли вони тікали через понтонні переправи.

Віталій Цибанов, колишній ув’язнений:

— У жовтні окупанти нас вивезли з Херсона на «сімку» — це туберкульозний табір (виправна колонія № 7 для хворих на туберкульоз у місті Гола Пристань). Там, коли нас прийняли, трохи побили й розкидали по бараках. А в тих бараках люди помирали. Після них — тільки в морг.

Там нас протримали два тижні. Потім у «воронок» запхнули по 18 осіб, хоча його вмістимість — вісім. Автомат навели й кажуть:

— Усі скарги й запитання розцінюватимуться як провокація!

Вранці ми приїхали до сімферопольської ФСБшної тюрми. І тут вже жорстко почали бити. У мене був зубний протез. Як ударили, я впав. Отямився — весь рот у крові, протеза немає. Розкришився й випав. Коліно так боліло, що я ще довго ходив на милицях.

Деякі там боялися навіть до туалету вийти. Погрожували вбити або зґвалтувати. Потім нас повезли до Керчі. Там знову побили.

Потім повезли до Апшеронська (місто в Краснодарському краї), звідти — до Красноярська. Звідти — знову до Керчі.

А вже там я зв’язався з організацією «Захист в’язнів України» і так потрапив до Колотилівки.

Тюремна пошта

Чесно кажучи, я не маю ані найменшого уявлення, як можна доставити українського ув’язненого додому, в Україну, з Росії не в межах обміну полоненими.

І одразу скажу: держава в цьому жодної допомоги не надає.

Та й як, власне, це зробити?

А починається все із сарафанного радіо або «тюремної пошти».

Дороги

Як казав російський зек Навальний: «На “дорогах” тримається тюрма».

Дороги — це вени тюрми, її кров. З камери в камеру йде постійна циркуляція.

Тюремна пошта

Зазвичай уся зовнішня стіна тюрми вкрита чимось на кшталт павутиння з «доріг». У різних напрямках по ньому повзуть різні вантажі: чай, цигарки, «маляви» — послання іншим ув’язненим.

«Хата» вважається «людською», якщо в ній є дороги. Ти не можеш вважатися порядним арештантом, якщо не підтримуєш зв’язок з іншим порядним арештантом. Навіть якщо нічого одне одному не надсилається, дороги все одно плетуться, зв’язок перевіряється й налагоджується.

Дороги роблять з усього, з чого можна зробити мотузки. Якщо ти потрапив у СІЗО у светрі чи вовняних шкарпетках, можеш із ними попрощатися — з них моментально зроблять «дороги». У важливих вантажів є супровідна документація: окремо на вантаж, окремо на документи.

У більшості арештантів є мобільні телефони, але «дороги» — це святе. Новина, що потрапила до місць позбавлення волі, поширюється швидко, зі швидкістю «вантажів», які повзуть по стіні в дощ і сніг.

Чи є в «хатах» українці, через баландера не дізнаєшся — може настукати куму. Звісно, можна й зателефонувати: мобілки в хатах теж є. Але через «дороги» надійніше — зайвих вух немає.

До українців у місцях позбавлення волі ставляться, загалом, непогано.

Олег Цвилий:

— Спочатку, коли наші приїжджали до колонії, їх зустрічали жорстко. Майже завжди били. А речі при прибутті відбирали всі, аж до спідньої білизни.

Перед етапом персонал накручував зеків, що везуть хохлів, нацистів. Наші пояснювали, що вони не військовополонені, вони просто зеки. Росія велика, і багато різних національностей сидить. Ну, і кожен намагався блатувати. Але наші хлопці, скажімо так, теж показали себе на п’ять балів. Одному чеченцю, дуже нахабному, добре дали в око. Коротше, було кілька інцидентів, коли вони відстояли свою гідність. І після цього вони вже сиділи нормально.

З ними рахуються. Але в Криму, коли йде етап, це жорстко. Це вже з боку не ув’язнених, а з боку адміністрації та всіляких «спецзагонів».

Наприклад, коли їх привозять із Краснодара етапом до Керчі, то їх там теж б’ють. Чотирнадцять діб треба стояти на ногах. З шостої вечора до десятої ранку не можна навіть присісти. Ну, і так далі. Знущаються.

Через тюремну пошту всіх швидко знаходять. Залишаються ще й зниклі безвісти. У перші дні окупації ув’язнені в Херсонському СІЗО, в яких терміни вже добігали кінця, почали говорити про це окупаційному начальству, мовляв, відпускати пора. Їм наділи мішки на голови — і вивезли кудись. Так вони й зникли. Не всіх, але знайти людей можна.

— Звертаються до нас родичі й кажуть: «Зник брат, чоловік, сват». Називають ім’я, статтю, де сидів.

Анна Скрипка, юридичний радник у ГО «Захист в’язнів України»:

— Насамперед ми встановлюємо місцезнаходження людей. Дехто через нелегальні телефони сам із родичами зв’язався. І вже родичі нам сказали, що він, наприклад, перебуває у Волгограді чи ще десь. Або ув’язнений сам зателефонував і сказав: «Зі мною тут ще сидять Петров, Іванов і Васєчкін». Таким ось сарафанним методом і нелегальним зв’язком ми встановлюємо їхнє місцезнаходження.

Якщо ув’язненого знайдено, то з ним встановлюється більш-менш постійний зв’язок. І він уже знає й запам’ятовує, як мантру, що йому робити, якщо, дасть Бог, звільнять.

Олег Цвилий та Анна Скрипка

Анна Скрипка:

— І відповідно, після звільнення вони вже знають наш телефон і знають, куди їм іти. Там місцевий суд переглядає вирок, приводячи його у відповідність до російського законодавства. Іноді в них є невеликі розбіжності в термінах, тому буває, що їх звільняють трохи раніше.

Дмитро Жогов (далі — Д. Ж.):

— От вони виходять з колонії десь у Росії, без грошей, без документів, а що далі?

Анна Скрипка (далі — А. С.):

— Усі виходять без грошей і в робах, без мобільних телефонів. Але ми вже працюємо не перший рік. Після звільнення вони вже знають, що їм потрібно йти в певний готель, з яким у нас є домовленість. У готелі адміністратор дає їм телефон, я з ними розмовляю, запитую, куди вони їдуть, чи будуть повертатися в Україну. Розповідаю їм шлях повернення, які документи їм ще потрібно зробити, щоб перетнути кордон. Поселяю їх у готель, а потім виготовляємо документи в міграційній службі — це висновок про встановлення особи іноземного громадянина. І тільки з цим висновком ми можемо рухатися далі через кордон.

Д. Ж.:

— Можу припустити, що це ж шалені гроші.

А. С.:

— Іноді в них є родичі, що трохи полегшує нашу долю. Вони можуть самі купити собі телефон, одяг. Я їх вожу по 3–4 особи групами. Поодинці вони, в принципі, не їздять. 2–3–4 людини — і на групу має бути один телефон. Якщо в них немає телефону, ми його купуємо. І купуємо квитки, надсилаємо їх на телефон. І вони їдуть на кордон за цими квитками.

У Волгограді трохи інакше: їх зустрічають співробітники поліції, везуть до суду, де накладають штраф за незаконне перебування на території Росії.

Д. Ж.:

— Тобто їх штрафують, ніби вони самі перетнули кордон?

А. С.:

— Так. І в рішенні суду написано: «Поміщення до центру тримання іноземних громадян для видворення». Усе. І вони сидять, чекають видворення.

Центр, у якому вони перебувають, не передбачає медичної допомоги. А в нас там є ВІЛ-інфіковані, хворі на туберкульоз — їм потрібна терапія. Вони по пів року там сидять, а хто їм надаватиме терапію? Там не передбачено медиків. У нас були випадки, коли звільняли людей, і колонія зверталася до нашої організації! Російські колонії, щоб ви розуміли, звертаються до української правозахисної організації.

«Куди дівати ось цих?»

А «ці» — це люди, яких актували через стан здоров’я. Одну людину нам просто викинули й сказали: «Забирайте це сміття!» А він без двох ніг. Ми своїми силами наймали машину й вивозили на гуманітарний коридор. Ще одного — без однієї ноги — вивезли так само. У нас уже було три таких випадки. Ще одного сліпого випустили. Такі випадки є. Їх не бере ЦВСІГ (Центр тимчасового тримання іноземних громадян), а колонія не знає, що з ними робити. Вони просто їх відпускають.

А. С.:

— Вони готові досиджувати свої строки, аби тільки потрапити додому. Ми їх опитуємо, вони розповідають, як сиділи там і як сиділи в нас. Кажуть, що це небо і земля. Звісно, в нас значно гуманніше, ніж у Росії. У Росії залишився «совок».

Д. Ж.:

— Виїжджати, наскільки я знаю, пробували й через країни Балтії?

А. С.:

— Так, перші спроби видворити їх були, коли самі співробітники російського ЦВСІГу везли їх до Латвії. Але їх не пустили, розвернули. Потім була ще одна спроба — знову розвернули. А потім у нас були хлопці, яким при звільненні віддали паспорт, що був в особовій справі, або батьки прислали паспорт, якщо вони сиділи в Керчі. Ці хлопці пробували виїхати через країни Балтії, і іноді їм це вдавалося. Але виїхало лише кілька людей. Це було на самому початку. А потім усіх наших засуджених, яких примусово вивезли до Росії, внесли до бази ШІС. База SIS (ШІС) — це Шенгенська інформаційна система. Це база даних, у якій, окрім іншого, містяться відомості про тих іноземців, які порушували закон. До бази SIS інформація вноситься на 10 років, і таких людей не пускають. Тобто вони якимось чином усі потрапили до бази ШІС, зокрема й жінки. Доріг, якими можна вибратися з Росії, стає дедалі менше. Точніше, залишилися лише через Білорусь і Грузію.

А. С.:

— Формуються етапи по 10 осіб, їх везуть на кордон із Грузією.

Забуті

На російсько-грузинському кордоні серед сліпучо білих гір через перевал звивається шосе. Узимку часом сходить лавина, і дорогу завалює. Розчищають днів п’ять — інакше не дістатися. Потім дорогою їдуть українські та грузинські волонтери з одягом, речами, ліками, документами до грузинського кордону. Тут живуть українці, яких депортували з Росії. Вони живуть тут місяцями. Українських чиновників їхня доля не цікавить. Зараз на кордоні Росії та Грузії перебуває одесит. У його судових рішеннях написано «уродженець міста Одеса», але потрібні ще підтвердження. Потрібні довідки. Потрібні докази.

І от тут починає здаватися, що ми всі в XIX столітті. Здається, що немає жодного інтернету. Немає жодних комп’ютерів.

Що на запит із Тифліса в одеському судовому управлінні справник із гасовою лампою спуститься в архів, де щури з паперових справ уже зробили собі гнізда, здуває віковий пил із документів, крізь пенсне мружиться на чорнильні збляклі написи, сварить писаря за нерозбірливий почерк і несе нарочному. Нарочний зашиває важливу депешу під підкладку капелюха й вирушає поштовою трійкою. І везе два місяці.

Але це було б ще добре! У засніжених горах колишні засуджені чекають і по три місяці. А ямщика все немає й немає. Тобто немає підтвердження, що вони — це вони.

А. С.:

— Ті, хто їде без документів, а це 90 %, потрапляють у Грузію в буферну зону. Їх спускають у підвал. Підвал не призначений для проживання: там просто поставили нари.

Волонтери в Тбілісі, з якими ми домовилися, привозять туди їжу, бо Грузія не забезпечує їх харчуванням. Там немає туалету, душу, ковдр, матраців тощо. Усе це забезпечують волонтери з Тбілісі. Вони приблизно місяць сидять у цьому підвалі, бо посольство України в Грузії надсилає запити в Україну на підтвердження особи й чекає відповіді. Щонайменше місяць! І ось цей місяць вони живуть у буферній зоні.

Уявіть собі: серед них є хворі на туберкульоз, і нещодавно один із них помер. Це, до речі, ще один кричущий випадок. Ми привезли людину в буферну зону, через три дні її забрала швидка, а ще через два дні вона померла. Ось така сумна історія. Ми не змогли забрати тіло. Ми писали звернення, і мама писала, зверталася, але довелося поховати його в Грузії. Часто чуємо лише: «Справу розглядають», «Треба почекати» тощо. Дехто йде на крайні міри і ріже собі вени. А ті, хто, наприклад, не перебуває в буферній зоні, а мав не довідку, а оригінал паспорта, живуть у хостелі в Тбілісі, який ми також забезпечуємо, й чекають цього підтвердження особи вже в хостелі. Коли підтвердження нарешті приходить, вони радіють.

Ми їм купуємо квиток на літак до Кишинева, а вже з Кишинева — автобусом до Одеси, і так повертаємо їх в Україну. А тут їх уже, залежно від того, закінчився строк чи ні, або відпускають, і ми купуємо їм квиток додому, або садять у тюрму досиджувати строк.

Але на цьому ще не все.

Олег Цвилий: Усім їм належить статус постраждалих внаслідок депортації, катувань, трудового рабства. На сьогодні нами опитано близько 245 осіб і 145 родичів. Це всі люди, яких ми повернули й привезли до слідчого. Таким чином, ми їм допомогли отримати статус потерпілого. У нас взагалі немає жодної підтримки від держави, жодних компенсацій. Ми за це боремося юридично й намагаємося допомогти їм добитися хоча б якихось компенсацій.

А. С.: Але от уже пів року депортацій немає — знову політичне рішення, розпорядження Москви зупинити етапи українцям. І це стосується не лише центрів для іноземців по всій Росії — поки що видворення призупинено.

P.S.

І в хостелі в Тбілісі, і в Керчі, і в буферній зоні на гірському перевалі, і в колоніях Росії — усі чекають і жадібно читають новини, сперечаються.

— Трамп Путіну пригрозив. Може, вже війні кінець?

— Ага, зараз зайдуть і скомандують: «З речами на вихід! Ось тобі квиток до Києва».

— А якщо все-таки звільнять?

— А якщо по беззаконню розстріляють?

— Мамо Україно, чи приймеш ти своїх синів?

Автор: Дмитро Жогов