Історії незламних: «Є мрія – відвезти гарячий хліб під прапором України на Лівий берег», – херсонська волонтерка Оксана Погомій

Оксана Погомій – волонтерка, голова Херсонського осередку ГО «Справа громад», депутатка міської ради.  Це яскрава (у прямому та переносному сенсі) жінка, яка пережила окупацію Херсона, яка допомагала і допомагає простим містянам та нашим захисникам. У розмові вона часто усміхається і, чесно кажучи, заряджає своєю енергією. Але у період окупації їй та її соратникам було не до посмішок.

– Як для Вас почалося повномасштабне вторгнення?

– Велика війна застала мене у Херсоні. Як тільки почалося повномасштабне вторгнення РФ, ми одразу ж кинули клич у Facebook: «Збираємо все для допомоги армії!». І ми почали збирати та фасувати – спочатку у Херсонській міськраді, а потім у районній раді – ліки для поранених, речі, їжу швидкого приготування, цигарки і таке інше. Люди зі всього міста несли. Ніхто тоді ще не знав, що, на жаль, нас так швидко окупують. Коли росіяни захопили Херсон, ми почали допомагати людям, котрі тут залишилися в окупації. Зокрема, фасували продукти (купували, до речі, їжу виключно українського виробництва), а працівники райради розвозили нужденним. Робили це у райраді, але, коли росіяни стали «заглядати у вікна», то переїхали в інше місце, потім знову переїхали. Партизанам допомагали. Це зараз я все це з посмішкою розповідаю, а тоді насправді було не до посмішок… Було лячно.

– Ви сказали, що люди допомагали нашим військовим. Розкажіть про це, якщо це не секрет.

– У нас була спочатку невеличка група у Вайбері. Флуділка. Як то кажуть, щоб «потриндіти». Але після повномасштабного вторгнення ми почали обмінюватися інформацією. Заради безпеки ми «переїхали» у Сигнал (месенджер Signal – ред.), і почали додавати туди перевірених, надійних людей, за чиїмись рекомендаціями. У підсумку група розрослася до 100 людей. Туди стали писати, де хто бачив, наприклад, російські БТРи. У деяких наших людей були дуже гарні місця дислокації, «пункти спостереження». Коли почали масово скидати цю інформацію, я одразу сказала «стоп», створила окрему групу і цим вже займалися інші люди, які комунікували з нашими «очами» на місцях. 

– Перші мітинги протесту у Херсоні пам’ятаєте?

– Перед першим мітингом я всім своїм сказала: ніхто нікуди не йде. Ви сидите вдома, у вас є своє завдання, є що робити. Але сама не втрималася – пішла туди, коли почула, скільки людей прийшло на площу. По дорозі мене попередили, що у натовпі є росіяни. Я навіть впізнала одного – кажу йому – скажи «паляниця!». А він мені відповідає з типово руським акцентом. Тобто вгадала. Почала орати на них. Тоді ми ще не були такі налякані…

– А чому ви заборонили «своїм» виходити на мітинги?

– Конспірація. У кожного із нашої команди було своє завдання по допомозі армії, плюс допомога людям. Ми не могли все місто прогодувати, але деяким допомагали, хто сильно потерпав, хто без роботи залишився, без грошей. Багато хто не брав гуманітарку у росіян, не брав гроші у них, не брав російські пенсії… Тому треба було допомагати. З ліками взагалі був швах, бо російські ліки – вони як плацебо. Крім того, з перших же днів росіяни почали репресії. У них були списки АТОвців, активістів, суддів, прокурорів, поліції. Вони почали з перших же днів ходити по адресах. І це ж не було так – «здравствуйте, можно ли к вам?». Ні. Вони вибивали двері, вирізали їх автогеном, якщо не відкривали. Навіть якщо там була лежача людина в квартирі, їм було наплювати. Тому я своїм і сказала – не виходити, просто тому, що треба було зберігати себе для інших завдань. І в принципі нам це вдалося.

Ще згадала сумну історію одного хлопця. Його звуть Артем. Ми познайомилися 25 лютого 2022 року. Тоді до міськради зайшло десь 15 хлопців, серед них і він. Вони намагалися потрапити до мера, а їх не пускала охорона. Коли я запитала, що сталося, вони поскаржилися: військкомати зачинені. Тоді я зі ще одним співробітником мерії піднялися до мера Ігоря Колихаєва і кажу: дайте людям зброю. Він відмовив, зазначивши, що за це хтось повинен нести відповідальність. У підсумку зброю хлопцям не дали. Так ось, цей Артем прийшов на мітинг 13 березня і після завершення заходу його заарештували. Привели у приміщення обласної адміністрації – там вже була катівня в одній з кімнат. Там йому прострілили ногу. А затримали, тому що його раніше сфотографували з будівлі обласної ради на мітингу і потім вирахували в натовпі перехожих. Пізніше окупанти просто викинули його на вулиці, він доповз до лікарні самостійно. Можна сказати, що йому «пощастило» (у лапках), бо пізніше росіяни були набагато, набагато жорстокішими. Коли Артем все це мені написав, мені стало страшно, тому що, знаєте, одна справа – прочитати Орвелла «1984», а інша справа – жити в цьому.

– Попри те, що Ви були в окупації, Ви щодня записували відео у Facebook, спілкувалися зі своїми підписниками. Чи не боялися наслідків?

– Я почала з перших днів записувати відео у Фейсбуці. Кожен вечір. Чому? Я просто бачила по стрічці, як люди все це переживають – не тільки нашу окупацію, а взагалі те, що відбувається в Україні. Бачила, що їм страшно, у деяких – зневіра, деякі впадають в депресію. Тому вирішила, що якщо я буду писати щось оптимістичне з Херсону, то тим людям буде якось легше. Зараз, коли зустрічаю підписників, вони кажуть, що ці відео їм допомагали. І мені також було легше. Морально легше. Але водночас – лячно. Одного разу – у травні 2022 року – я йшла через Дніпровський ринок та зустріла знайому. Вона мені розповіла, що до її сусіда – АТОвця – приїжджали ФСБшники. Цього чоловіка не було дома, але росіяни запитували також про мене. Мовляв, знаєте таку? А знайома каже – це ж Херсон, ми всі один одного знаємо. Але слава Богу, вона не знала, де я живу. За адресою прописки ми не жили, однак після того випадку мене стало дійсно страшно. І хоча мене чоловік сварив за ці відео, я відповіла: я вже не можу припинити їх записувати, тому що люди чекають їх кожен день. А це, повторюсь, вже був травень 2022 року. Єдине, що я пообіцяла чоловікові – що буду видаляти ролики – от записала і через добу видалила. Так і робила.

– Розкажіть про благодійний проєкт. Наскільки ми знаємо, ви вже понад два роки печете хліб для херсонців.

– Так, після звільнення нам подарували обладнання для пекарні. Ми знайшли приміщення, людей – почали пекти хліб. У нас не було часу навіть налякатися, коли росіяни почали регулярно обстрілювати Херсон. На сьогодні ми спекли приблизно 308 тисяч буханців хліба. А у перші дні ми випекли одну порцію – 50 буханок – і пішли роздавати.

Я ось тут, біля нашого центру, дала чоловіку похилого віку цей хліб. Він його взяв, понюхав і з подивом каже – «Гарячий, як у дитинстві». Такі очі в нього були… Я тоді зрозуміла, що хліб – це не тільки про «нагодувати». Це про любов до людей. До людей, які залишилися тут, яким насправді дуже важко, тому що жити під обстрілами – це нелегко. Це постійний стрес.

– Як кажуть, «не хлібом єдиним…». Розкажіть про Український культурний центр, який відкрили у Херсоні.

Український культурний центр відкрився у Херсоні у цьому році, але сама ідея з’явилася раніше, аж у 2021-му році, коли я була у Маріуполі. Моя подружка повела мене у церкву Петра і Павла, яка була побудована тільки на людські гроші. У цій церкві на другому поверсі було дві кімнати. Мені сказали – це у нас український культурний центр. В одній кімнаті – бібліотека, а в іншій – два манекени в українських костюмах, бандура, ноутбуки. У цьому центрі навчали дітей, зокрема, грати на бандурі, малювати. Читати можна було й онлайн, і офлайн. Я цією ідеєю просто захворіла. В нашому Херсоні було все, але саме такого, щоб це був український культурний центр – не було. Російський був, а українського не було. І коли нас тільки звільнили, я попросила друзів присилати українські книжки. Нам почали присилати – і дитячі, і дорослі книжки, дуже багато сучасних, художні, і не художні, ми все це перебрали, потім вибрали. Не стали чекати, поки закінчиться війна, тому що не знаємо, скільки вона ще триватиме. А культурний центр потрібен вже зараз.

Ми його назвали на честь Олександра Меньшова. Це наш херсонський письменник, у нього, зокрема, є книга про окупацію міста, про спротив у Херсоні. Він сам пережив окупацію, написав про це книгу («Я, Фокс та окупація. Щоденник херсонця»), пішов воювати й загинув під Кліщіївкою. Його дружина дала дозвіл, щоб ми назвали Центр ім’ям Сашка. Я вважаю, що це честь для нас.

Пізніше ми виграли грант – 100 тисяч гривень. Купили вже деяке обладнання – ноутбуки, екран… А також – автентичний херсонський одяг. Його дуже складно насправді знайти, хіба що у музеях. У Львові нам зробили два автентичні костюми – по музейнім експонатам. Тобто львів’яни поїхали в музей, взяли дозвіл для того, щоб зняти «копію». І тепер у нас є дві сорочки: одна зразка 1912 року друга – 1934 року. Наші херсонські спідниці й фартухи – те, що носили в нас, зокрема, у Малій Кардашинці.

Ми зробили ремонт у приміщенні Центру, розмалювали його. Наша дівчина – Олександра – розмалювала його таврійським розписом. Є в нас ціла колекція ляльок-мотанок. Зокрема від майстрині, яка родилася у Криму та потім жила у Кринках. Зараз про це можна говорити відкрито, оскільки її сім’я залишила окуповану територію. Одна з мотанок їй наснилася – вона її назвала «Душа і тіло».

А зараз ми у Центрі робимо виставку-конкурс дитячих малюнків, які були намальовані в укриттях. І це не перша подібна виставка. Деякі малюнки ми залишаємо собі – вони у нас будуть постійно.

– І останнє запитання, можливо, риторичне. У Вас є мрія?

– Є. Є мрія. Вона виникла, як тільки ми почали випікати хліб. Я бачу у цій мрії великий човен – нехай це буде десантний катер – з великим-великим прапором України. І ось ми веземо на цьому катері наш гарячий хліб – на Лівий берег. Така є мрія. І нехай вона здійсниться.

________________________________________________________________________

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.