Історії незламних: про херсонського баристу, малюнки якого облетіли увесь світ
Олексій малює рідне місто, а місця руйнувань закриває квітами
Олексій Мельниченко – працівник кав’ярні «Простір» у Херсоні, якого війна та окупація змусили на деякий час покинути рідне місто. У той час він почав малювати, перераховуючи прибуток від продажу малюнків на допомогу ЗСУ – так листівки та календарі Олексія роз’їхалися по всьому світу.
Нині Олексій займається волонтерською діяльністю і працює у своїй кав’ярні в рідному Херсоні, яка не зачиняється ні на день, незважаючи на постійні обстріли та «приліт» у минулому році.
Ми побували в кав’ярні, посмакували запашною кавою та поспілкувалися з Олексієм.
Під час бесіди з’ясувалося, що він у вже далекому 2017 році став жертвою ДТП за участю сина проросійського екснардепа Нестора Шуфрича – той збив його на пішохідному переході у Києві.
То можна сказати, що знайомство з «русскім міром» для вас розпочалося ще 17-го року, коли Вас збив на машині Нестор Шуфрич-молодший?
– Так, це було у 17-му році, 26 серпня, до речі, того ж дня вже у 23-му році «прилетіло» в кав’ярню. У мене була травма голови, був крововилив – зараз там стоїть титанова пластина. Після цього я став жити сьогоднішнім днем, і зараз треба жити сьогоднішнім днем – немає сенсу планувати щось таке важливе на майбутнє, тому що в будь-який момент ти можеш просто померти. Я це зрозумів ще в 17-му році і зараз деякі люди до цього теж приходять. Потрібно просто бачити красиве і яскраве кожного дня.
Про перші місяці війни
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олексій був удома, він почув вибухи в Чорнобаївці, але не думав, що то війна.
– Війну я зустрів удома. Усе почалося з Чорнобаївки, я це бачив на власні очі, бо наша квартира розташована навпроти Чорнобаївки. Зранку я хотів відпочити, це був мій перший вихідний день після трьох робочих. В кав’ярні ми працювали три через три і працювали по 13 годин – я був дуже втомленим і мені хотілося просто відпочити.
24 лютого почалося з того, що влучили в паливні склади в Чорнобаївці, в нашому аеропорту. Спочатку я думав, що щось загорілося, пара вибухів, типу щось не так у нашому аеропорту, але нічого, зараз приїдуть, все ліквідують, і я пішов спати далі. Але після других потужних вибухів прокинулася моя дівчина і така: «Це війна почалася!». Ось так от ми зустріли війну.
Що тоді коїлося в місті?
– Перші місяці були найжахливішими для всіх – ми не знали, що буде. Ми не думали, що війна буде більше трьох років. Ми постійно збиралися і ділилися локальними новинами – то з паливом перебої, то з їжею. З’ясовували, де можна щось купити собі з їжі, бо тоді вже супермаркети не працювали – вони були закриті, а деякі знищені.
Коли і чому Ви прийняли рішення покинути окупований Херсон?
– Росіяни спочатку були лояльні до українців і розраховували, що їх підтримають, але люди від самого початку були проти. І зараз наш лівий берег – він весь проти. Через два місяці окупації ми з дівчиною вирішили виїхати, бо побачили, що коїлося в Бучі і що вчинили росіяни, коли виходили з цього міста. Ми знайшли перевізника і дуже швидко виїхали 18 травня з Херсона – ще навіть комендантська година не закінчилася. Ми виїжджали через Снігурівку, там було шість блокпостів, але документи перевіряли тільки в Снігурівці, і о третій дня ми вже були в Одесі.
Про Одесу, Київ та повернення до Херсона
– Поживши в Одесі якийсь час, ми зрозуміли, що це не наше місто, тому що на початку війни там було не найкраще ставлення до приїжджих. Тоді дуже багато людей виїжджали з міст, які поруч з Одесою, і їхали в Одесу з Миколаєва, з Херсона… Місцеві роботодавці були проти приїжджих – раз ви приїжджі, то ви будете потім назад повертатися, тому ми вас не можемо оформити навіть неофіційно. У мене багато років стажу, я багато років працював у кав’ярні, і за три тижні не знайшов собі роботу. Моя дівчина, вона працює в магазині одягу, знайшла собі роботу касиром, але там був дуже маленький магазин на чотири каси, і такий набитий, що не було місця, щоб поставити табурет, і щоб касир не стояв, а сидів. Вона тиждень попрацювала так стоячи, потім зателефонувала подрузі в Київ і поскаржилася, а подруга така: «Давайте, збирайте свої манатки і їдьте до нас».
Як склалося у Києві?
– До Києва ми приїхали майже без грошей, хоча й оформили ВПО, я там влаштувався на роботу, але в Києві виплати працюють трохи інакше – я почав працювати 1 червня, а зарплату отримав тільки десь у середині липня. Можу сказати, що літо 22-го було дуже важким, але потім усе влаштувалося і звільнення Херсона ми зустріли в Києві. У лютому 23-го року я побачив відео моїх друзів, які, гуляючи Університетською, знімали, як хлопці грають у баскетбол – це був для мене знак, що можна повертатися. Ми повернулися 15 травня 23 року і за тиждень я вже відкрив ту кав’ярню, а з 23 травня я працюю тут щодня.
Про творчість та волонтерство
– Я долучився до волонтерської діяльності, бо крім того, що мені подобається працювати з кавою, я ще й малюю. Ще влітку 22-го року я хотів якось допомогти звільнити Херсон. Тоді в мене грошей майже не було, зате мав вільний час, бо я працював у кав’ярні, в якій бувало не так багато людей. Я купив собі кілька аркушів ватману, сам його порізав і намалював свої перші листівки. На кожній листівці я написав, що Херсон – це Україна і малював їх із тих фото, які робив під час окупації.
Видавати свої малюнки я почав у вересні 23-го року після того, як у серпні прилетіло поруч з кав’ярнею, в якій я працюю. У кав’ярні тоді були зашиті вікна, світла не було, і я хотів якось прикрасити зсередини кав’ярню. Моя подруга подарувала мені папір і сказала, що буде проводитися в жовтні 2023 року виставка херсонських художників. Перше, що я намалював – це вхід до нашої морської академії, він був вже тоді понівечений. Було бажано не виставляти фотографії руйнувань, але я хотів показати, що наше місто руйнується, але все одно залишається красивим для кожного херсонця. На всіх зруйнованих місцях я намалював квіти.
Зараз Ваші малюнки відомі по всьому світу, як прийшла така популярність?
– До мене прийшов заступник голови ОВА, спочатку хотів купити малюнки, а потім запропонував зробити календар – у грудні вийшов перший календар в ОВА. Той варіант, який вони випустили, мені не сподобався, мені дали електронну версію і потім я вже сам переробляв і за свої гроші випустив його з метою назбирати гроші для військових, які на той час були на лівому березі і яким потрібна була допомога. Потім ще зайшли мої знайомі і запропонували заплатити за видання календарів. І з того моменту я перебуваю як волонтер у волонтерській організації «Унія».
Мої листівки і календарі розлетілися по всьому світу, їх замовляли не тільки наші, а й іноземці, які бачили інтерв’ю зі мною, якісь відео. З деякими іноземцями я досі спілкуюся. Усі співчувають, бажають триматися, і щоб це все швидше закінчилося.
Про сьогодення
Ваша кав’ярня розташована дуже близько до берега Дніпра, і Ви щодня йдете сюди на роботу, розкажіть трішки, як проходить Ваш день і як зараз живе звільнений Херсон?
– З літа цього року вони перестали нас з мінометів обстрілювати – це дуже докучало, але почали до нас діставати дронами. Я можу сказати, що біля моєї кав’ярні перебувати небезпечно. Я завжди приходжу сюди з турнікетом, ножицями і мініаптечкою, щоб в разі чого швидко себе залатати і дочекатися медиків. Коли тут почали літати дрони, моя організація «Унія» подарувала мені аналізатор радіочастот – він аналізує, на якій відстані перебувають дрони і які саме. І вже просто дивишся, чи є сенс десь ховатися, чи можна йти далі.
– А коли підірвали Каховську ГЕС, кав’ярня не постраждала?
Коли зруйнували Каховську ГЕС, я тут у кав’ярні думав, підніметься вода сюди чи ні. Я просто працював, а коли закінчився робочий день спустився нижче і побачив, як діти купаються в цих калюжах. Вода на той час уже піднялася вище на три вулиці.
Про побажання
– Коли прилетіло в кав’ярню і всі вікна закрили ДВП, я зовні просто пофарбував вікна в колір кав’ярні, в сірий. Спочатку в мене були свої маркери, і я давав їх людям, щоб вони там писали побажання якісь, потім власники кав’ярні з Франції вислали мені маркери круті. Дуже швидко вся ця площа заповнилася теплими побажаннями. Тоді мені в кав’ярню прислали таку книжку – це скетчбук, я його даю людям, і вони пишуть свої якісь побажання, враження. Це вже в історію кав’ярні входить. Вона вже повністю майже списана. Тут є не тільки записи людей, які тут живуть, а й тих, хто приїхав з інших міст, інших країн. І це дуже тепло, коли відкриваєш цю книжку і читаєш.
Я радий, що в мене була можливість повернутися до Херсону і працювати в тій кав’ярні, яка мені подобається. Я радий, що зараз можу працювати тут, що є можливість надавати якісне обслуговування і продукцію місцевим – вони на це заслуговують. Я працюю щодня, тож якщо будете поруч – заходьте до кав’ярні.
________________________________________________________________________
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.