Будинок з Ангелом: попри обстріли діти їдуть сюди з усієї України

Одеситам достатньо сказати «Будинок з Ангелом» — і не треба пояснювати, про яке місце йдеться. Та географія центру давно ширша за одне місто: сюди приїздять родини з усієї України. Їдуть і тепер — попри тривоги, вибухи та обстріли.

3 вересня 2026 року Дитячому реабілітаційному центру імені Бориса Літвака виповнюється 30 років. Він працює при Одеському обласному благодійному фонді реабілітації дітей з інвалідністю «Майбутнє». Золотий Ангел Надії та Милосердя на фасаді дав центру неофіційну назву, яку знає вся Одеса, — «Будинок з Ангелом».

Центр створив Борис Літвак. Після смерті доньки Ірини він сприйняв її прохання подбати про дітей, яких тоді часто залишали без належної допомоги, як керівництво до дії. У 1996 році заклад прийняв перших пацієнтів. З 2014 року центр носить ім’я свого засновника.

Сьогодні фонд і центр очолює Вероніка Михайленко — головна лікарка, дитяча неврологиня, кандидатка медичних наук. Вона працює тут із першого дня. Ми поговорили про дітей, які приїздять до Одеси під час війни, нові запити родин, команду центру та те, як «Будинок з Ангелом» тримається у свої тридцять.

Діти їдуть навіть зараз

Центру виповнилося 30 років. Ви працюєте тут із першого дня. Наскільки війна змінила його роботу?

Змінилося практично все. З початку повномасштабної війни до нас стало приїжджати багато дітей із родин внутрішньо переміщених осіб. Ми приймаємо їх за місцем реєстрації: зареєстровані в Одесі йдуть за міською програмою, в області — за обласною.

Водночас діти з усієї України не припиняють до нас їхати за державною програмою. У липні було 220 дітей, у червні — 188. Звичайно, їх лякають обстріли. Після одного особливо сильного удару близько десяти родин одразу відмовилися від поїздки.

Для центру це теж проблема. Ми заздалегідь укладаємо договори, гарантуємо, що приймемо конкретну дитину, тримаємо для неї місце в пансіонаті й час фахівців. Іншу дитину на це місце вже не беремо. А потім сім’я не може приїхати — і зарезервоване місце залишається порожнім. Це одна з реалій воєнного часу.

Чи змінилися проблеми, з якими до вас звертаються родини?

Раніше центр працював передусім із дітьми, які мали рухові порушення: дитячий церебральний параліч, нервово-м’язові захворювання, затримки розвитку. Тепер, за моїми спостереженнями, близько 90 відсотків наших пацієнтів — діти з порушеннями психічного розвитку.

Дуже швидко зростає кількість дітей із розладами аутистичного спектра. Це бачимо не лише ми — така тенденція є в усьому світі. Я не можу сказати, що її спричинила війна. Але війна принесла інші стани: тривожність, страхи, депресивні прояви, посттравматичний стресовий розлад.

Частина ваших пацієнтів виїхала за кордон. Чи отримують вони там необхідну допомогу?

Діти з руховими порушеннями часто отримують за кордоном дуже добру підтримку. Мами розповідають: уранці приїздить автобус, соціальний працівник забирає дитину до садка, школи або на реабілітацію, а ввечері привозить додому. Там є заняття, фізична терапія, логопед. Багато дітей прооперували, забезпечили ортопедичними пристосуваннями та сучасними кріслами колісними.

Складніше дітям із порушеннями психічного і мовленнєвого розвитку, з аутизмом, особливо якщо вони ще майже не говорять. Інша мова стає для них додатковим бар’єром. Родини не завжди можуть знайти логопеда, психолога чи педагога й потрапити до нього. Тому дехто, навіть добре влаштувавшись за кордоном, повертається сюди саме за корекційними заняттями.

Як допомагають дітям переживати війну

Під час війни ви разом із німецькими партнерами запустили програму профілактики посттравматичного стресового розладу. Як вона працює?

Це програма Huggy Puppy для дітей приблизно від трьох до дев’яти-десяти років. Спочатку ми тестуємо рівень тривожності й загальний психологічний стан. Якщо дитина хоче, вона отримує іграшку — ведмедика — та історію, схожу на свою.

Наприклад, у ведмедика теж зруйнували будинок, він переїхав до іншого міста, а його друзі залишилися вдома або роз’їхалися. Він боїться сирени. Дитині пропонують допомогти йому: брати із собою в укриття, заспокоювати під час тривоги, розмовляти з ним.

Коли дитина починає про когось піклуватися, частину власних страхів і тривог вона переносить у цю турботу. Через місяць і через три ми знову запрошуємо дитину та повторюємо тести. Тепер ця програма працює також у Києві та Рівному.

Чи дає така програма результат, коли небезпека не закінчується?

На початку результати були добрими. Але ми постійно живемо в гострому стресі, тому з часом цей напрям почав працювати слабше. Батьки теж виснажені й уже не завжди сприймають такі заняття серйозно.

Наші психотерапевти працюють із психоемоційним станом дитини та всієї сім’ї, допомагають зменшити тривогу. Але найважливіше в такій ситуації — прибрати чинник, який травмує. А війна триває, і зробити цього ми не можемо.

Центр понад двадцять років співпрацює з Мюнхенським дитячим центром. Що дала ця співпраця?

Завдяки їй ми впровадили європейські діагностичні та реабілітаційні методики. Зокрема, мюнхенську діагностику розвитку, оцінювання рухового розвитку та слуху, Монтессорі-терапію. Німецькі колеги навчали наших працівників. Під час війни разом із ними ми запустили й програму профілактики посттравматичного стресового розладу у дітей.

Наскільки великим стало навантаження на центр?

До повномасштабної війни курси реабілітації у нас проходили приблизно дві тисячі дітей на рік, тепер — близько шести тисяч. Кожні два тижні на курс заїжджають 220–230 дітей. Усе розписано: кабінет, фахівець, час. Одна дитина виходить — наступна заходить. Ми працюємо з восьмої ранку до восьмої вечора, вільних вікон у графіку майже немає.

Команда яка тримає центр

На початку повномасштабної війни багато працівників виїхали. Як вдалося зберегти команду?

Це було дуже складно. Робота в нас і фізично, і психологічно важка, а зарплати невеликі. До того ж фахівець не приходить до нас із дипломом і відразу знає все, що потрібно. Ми фактично починаємо навчання спочатку, стажуємо людину й лише потім беремо на роботу.

Коли почалася велика війна, приблизно половина працівників виїхала. Хтось повернувся, хтось ні. Ми шукали нових людей. Особливо бракує чоловіків серед фахівців із лікувальної фізкультури та масажистів. Колектив тепер переважно жіночий.

Та цього року сталося те, чого я не пам’ятаю за всі тридцять років: після відпустки не звільнилася жодна людина. Сьогодні у нас 203 працівники, усі вакансії закриті. Є люди, які працюють тут майже від початку. У нас зазвичай або йдуть одразу, або залишаються назавжди.

Як працівникам допомагають не вигоріти?

Двічі на рік центр робить тритижневу перерву — взимку й улітку. У цей час ми ремонтуємо приміщення, бо при дітях не можна фарбувати чи стукати. І працівникам ця перерва необхідна: втома накопичується.

Іноді психологи та психотерапевти проводять для колег спільні зустрічі, читають лекції, дають рекомендації. Якщо виникає складна ситуація з родиною, ми підтримуємо працівника всією командою. Батькам теж надзвичайно важко: вони роками цілодобово доглядають дитину зі складними порушеннями, тому зриви трапляються. Це треба розуміти.

Як центр працює сьогодні

Раніше фонд значною мірою підтримували меценати. Як центр утримується тепер?

Регулярна допомога благодійників майже зникла. Пріоритети змінилися: зараз багато допомоги спрямовують на фронт і людям, які втратили житло. Це зрозуміло. Нас підтримують окремі люди. Наприклад, батько одного з наших пацієнтів кілька разів на місяць переказує посильні суми. Психологиня з Одеси, яка виїхала під час війни, придбала для дітей спеціальні стільці з партами та матеріали для арттерапії. Але така допомога нерегулярна.

Нині ми працюємо за трьома основними програмами: державною, міською та обласною. Проводимо реабілітацію, оформлюємо документи, вказуємо, які процедури отримала дитина та скільки вони коштували, після чого нам відшкодовують витрати. Є також договори з місцевими бюджетами. Наприклад, у Миколаївській області працює програма «Здоров’я дітей», а Балта оплачує дітям зі своєї громади ще два курси на рік.

За державною програмою суми на реабілітацію не індексували з 2019 року, тоді як світло, газ, вода, харчування і зарплати подорожчали в рази. Якщо батьки бачать результат і розуміють, що заняття потрібно продовжувати після оплаченого програмою курсу, вони можуть оплатити собівартість самі або знайти адресну допомогу.

Що зараз найбільше потрібно центру?

Німецькі партнери допомогли нам придбати генератор, і тепер ми можемо працювати під час відключень. У травні на даху одного корпусу встановили сонячні панелі. Коли є сонце, за нашою оцінкою, вони покривають 70–80 відсотків потреб цього корпусу. Тепер мріємо про накопичувач, щоб користуватися цією енергією ввечері, і про панелі на даху пансіонату. Ще потрібно замінити старі газові котли.

У кожній із трьох будівель є укриття. Ми поставили там біотуалети, купили іграшки та мати, щоб діти могли посидіти або полежати. До появи генератора під час відключень було особливо важко. Ліфтом під час тривоги користуватися не можна, тому дітей на кріслах колісних доводилося спускати сходами вручну. У пансіонаті є пандус, там трохи легше. Але кожна тривога для такого центру — складна операція.

Історії які залишаються

За тридцять років у вас, напевно, зібралося багато історій дітей. Які згадуєте першими?

Колись у нас працював комп’ютерний центр. Один хлопець із дитячим церебральним паралічем навчився там працювати на комп’ютері, вступив до політехнічного університету й став айтівцем.

Була дівчинка з таким низьким м’язовим тонусом, що вона не тримала голову, не сиділа, не ходила й не могла стати на ноги. Після лікування та реабілітації вона стала балериною. А хлопець із дитячим церебральним паралічем і спастичною диплегією закінчив школу імені Столярського та грав на скрипці.

Діти з порушеннями розвитку теж бувають дуже талановитими. Якщо в дитини є схильність до чогось, а батьки це бачать і підтримують, вона може багато чого досягти.