Біль у очах собаки: про нове життя вівчарки Багіри – символа каховської трагедії, її нових сусідів та тих, кому не байдуже

Фото вівчарки Багіри, врятованої із затопленого міста після підриву Каховської ГЕС, облетіло весь світ. Воно не могло не розчулити – так міцно вона обіймала лапами свого рятівника, а очі були сповнені болю.

Багіра стала справжнім символом трагедії тварин, що постраждали після каховської катастрофи. І, звісно, дуже хотілося дізнатися про її подальшу долю.

Сьогодні Багіра в дуже надійних руках – в одеському центрі перетримки «Мої живі собаки». Її евакуювали сюди разом зі ще кількома собаками. Допомогла з евакуацією тварин, їх лікуванням та з забезпеченням кормом відома українська спортсменка, чемпіонка світу з паверліфтингу та зоозахисниця Ганна Куркуріна.

Але у Багіри були серйозні проблеми з хребтом, задні лапи її не слухалися. Колишні хазяї тримали її на ланцюгу, вона недостатньо харчувалася. Засновниця центру Людмила Мельникова розповіла, що коли Багірі дали м’ясо, вона не одразу зрозуміла, що це таке – до такої їжі вона не звикла. Коли місто затопило, вівчарка залишалася на ланцюгу, бо вдома нікого не було – господарі покинули місто, і долею собаки більше не переймалися, а літня родичка, яка приходила її кормити, жила далеко. Про те, як собака хотіла звільнитися, щоб врятуватись, свідчать рани на шиї, пошкоджене вухо та зламані зуби – вона намагалася перегризти ланцюг.

Звільнив Багіру сусід, а далі на собаку чекала боротьба за життя у вируючій воді. Потім, на щастя, її врятував волонтер із Харкова.

Коли Багіра опинилася в Одесі, до центру перетримки вона потрапила не одразу – спочатку були ветеринарні клініки, щоб поставити собаку на лапи, рекомендували складну операцію. Людмила Мельникова побувала в кількох клініках, але в жодній не давали гарантії, що все буде добре – викликали занепокоєння слабкий стан організму та ще й немолодий вік собаки.

Тоді Людмила ухвалила рішення не ризикувати, а відправити Багіру до реабілітолога. Два місяці занять дали свій результат – собака потрапила в умілі руки і тепер вона може й не зовсім впевнено, але ходить на чотирьох лапах. От тільки води тепер страшенно боїться. Для пришвидшення реабілітації їй було б корисно плавати, але, лише побачивши воду, вівчарка просто неймовірно злякалася. «Мабуть, у Каховці наплавалася на все життя», – з сумом зазначає Людмила.

І ось нарешті переїзд до центру, де на Багіру чекав новий, добре облаштований просторий вольєр, який збудували спеціально для неї за допомоги британської благодійної організації The Blue Cross.

При будівництві вольєру довелося врахувати особливості Багіри, та розташувати його трохи в стороні від помешкань інших собак, адже через нелегке життя на ланцюгу вона не звикла до інших тварин – не сприймає їх та досить нервово реагує. Але, зазначу, незважаючи на пережите, до людей ставиться привітно та з довірою.

Цікаво, що у машині під час переїзду поводилася собака дуже спокійно, ніби розуміла, що все буде добре.

Потрапивши до нового помешкання, Багіра одразу почала оглядати нове житло – сунула допитливого носа у кожний куточок, і, здається, залишилася задоволеною.

Після відпочинку – перша прогулянка та знайомство з сусідами. Звичайно, Багіра трохи нервувала, та й інші собаки ніби вимовляли «а ти хто така?».

Що ж, попереду час звикання, і дуже сподіваюся, що Багіра зможе навіть потоваришувати з іншими жителями центру. На неї чекає справжня турбота, смачна та корисна їжа, необхідний медичний догляд та любов працівників центру. В цьому я точно не сумніваюся.

Якщо чесно, коли їхала до центру, трохи хвилювалася – боялася побачити сумних та змучених тварин. Але внутрішня напруга пройшла одразу, як тільки почала спілкуватися з собаками. Всі четверолапі тут явно на життя не скаржаться. Мають просторі вольєри, гарну їжу, регулярні прогулянки у просторому дворі та явно не обділені увагою. Собаки вміють гратися, смаколики беруть із задоволенням, але їдять не жадібно, бо видно, що це для них просто додаткова розвага.

Хоча у кожної із них своя історія – дуже непроста і часто трагічна. Адже до центру собаки потрапляли не від гарного життя. Наприклад, Бонні вижила після ракетного удару, ще й мала щенят. Всіх малюків Людмила влаштувала у добрі руки, а Бонні тепер мешкає у центрі, навіть стала лідером серед своєї невеличкої стаї.

А у Полкана лише три лапи, четверту ветеринарам довелося ампутувати після серйозної травми. Та він тепер ніби цього не відчуває – гасає на майданчику на повній швидкості.

Чудові сестрички Шуба (має справді густу та кучеряву шубку) та Марфа – дуже чарівні та грайливі, ніби й не було пережитого важкого дитинства (ці дівчатка народилися в окопі).

У чорнявої Ази ніби всередині вмонтована дзиґа, сфотографувати її непросто, вона всім своїм видом показує «краще давай разом побігаємо». Виявилося, що ця собака теж пережила чимало, була не в найкращому стані але сьогодні це справжня красуня, і в ті недовгі моменти, коли вона зупиняється під час гри, видно, яка в неї горда постава.

Живуть тут ще кілька собак, врятованих із Каховки. В перші дні з їх організму продовжувало виходити мастило. «Навіть страшно уявити, чого вони наковталися, коли боролися за життя там, у бурхливій воді», – каже Людмила.

У центрі також живе молода дівчинка-сенбернар Хлоя, гарна та доглянута. Але її історія змушує ще раз дивуватися людській жорстокості. Бо вона стала просто непотрібною своїй людині. Хазяйка вигнала її на вулицю і вона кілька тижнів харчувалася на смітниках. Потім потрапила до центру. Який біль залишився у серці цієї представниці однієї з найдобріших порід – можна тільки гадати.

Але є й інша історія – щаслива. Виявилося, що одну із вівчарок, врятованих із Каховки, розшукував її хазяїн. Чоловік вийшов на зв’язок з багатьма притулками, куди евакуювали собак, і нарешті знайшов її в Одесі. Він одразу ж приїхав за нею. В центрі мені розповіли, що, спостерігаючи за зустріччю Чака з рідним господарем, всі плакали від радості – такою вона була зворушливою та емоційною.

Живуть тут і старенькі та невиліковно хворі собаки, але й вони почуваються потрібними, з задоволенням спілкуються, привітно помахуючи хвостами.

А ще у центрі є своя історія кохання. Три роки тому Людмилі подарували щеня сенбернара. Хлопчик на ім’я Малюк виріс справжнім велетнем. Та обрав собі «даму серця»  – симпатичну Маргоша. Велика різниця у розмірах не заважає зворушливим стосункам двох «хвостиків». Вони можуть годинами сидіти поруч, про щось спілкуються по-своєму.

«Малюк навіть до свого дому її запрошує. Одного разу не міг зрозуміти, куди вона поділася, шукав повсюди. А вона, виявляється, у Малюка. Була тривога, Маргоша злякалася і він вирішив таким чином її захистити. Одним словом,  справжній кавалер», – розповідає співробітник центру Віктор.

«Діти» – саме так називає собак Людмила Мельникова. І знає їх характер, потреби, стосунки собак між собою. А вони віддячують своєю любов’ю і розуміють кожне слово.

Не дивує, що з такою ж турботою ставляться до мешканців центрі і його співробітники. Сьогодні на чергуванні Віктор – роботи у нього багато, але видно, що піклується про своїх підопічних він з душею. А інакше тут і не можна, бо щире ставлення собаки одразу відчувають.

Додам, що у центрі місце для котиків теж знайшлося. У них різні долі, різні характери – одні незалежні, інші товариські та залюбки дають себе погладити. Та головне – вони у безпеці і добре себе почувають.

Тут добре кожному, хто отримав прихисток, але найбільше співробітники центру мріють, щоб кожна собака і кішка отримала свою сім’ю та потрапила у добрі руки.

Лише на території центру собак більше чотирьох десятків. Але є ще сотні інших – в Одесі та області, якими опікуються у центрі «Мої живі собаки»: пустирі та мініпритулки біля Чорноморська, райони порту та СРЗ, в Затоці та Кароліно-Бугазі, допомагають кормами притулку у Новогрвдівці, кормлять собак на Більшовику, в районах сіл Протопопівка та Котовка.

«Дуже приємно, що є люди, які в такий важкий час теж допомагають тваринам. Наприклад, у Олександрівці під Одесою живе бабуся Свєта, яка кормить 32 собак. Ми їй передаємо корм, собак стерилізували, зробили їм щеплення», – каже Людмила.

Нагадаємо, ми раніше розповідали, що співробітники центру також допомагають собакам, що живуть в курортних районах області, по яким рашисти постійно наносять удари. Волонтери постійно виїжджають у майже опустілі селища, відшуковують собак серед завалів, годують їх, лікують. роблять щеплення та стерилізують.

А також там живе ще одна літня жінка – бабуся Наташа. Навкруги жилих будинків майже не залишилося, але кидати свою домівку жінка не збирається. Більш того – вона знаходить у собі сили піклуватися про котиків. У неї зараз 69 котів, вона годує всіх, хто приходить до її дому. Їй волонтери теж допомагають кормами.

Зараз, під час війни, дехто каже, що «не до тварин нам». Таким хочеться нагадати, що навіть на передовій українські захисники рятують наших менших братів. А волонтери вивозять тварин з розбитих чи затоплених міст, приходять на допомогу тим, хто опинився на вулиці чи потерпає від жорстоких господарів.

Ця історія –  лише один із прикладів про людяність та небайдужість, бо доброта не може бути вибірковою і ми дійсно відповідаємо за тих, кого приручили.

І ще хочеться нагадати – щоб допомогти тваринам, не обов’язково створювати притулок чи самому бути волонтером. Можна допомогти коштами. Можна піклуватись про тих, хто живе поруч з твоїм будинком.  А головне  – можна «усиновити», відкрити двері свого дому та своє серце для когось з тих, хто на це так сподівається. Як чекає на це Багіра. Як чекають всі інші «хвостики».

________________________________________________________________________

Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” та за фінансової підтримки програми МАТРА Посольства Нідерландів в Україні.