Без світла, води та зв’язку: як сьогодні живуть прифронтові села Харківщини

Кореспондент Odesa Online побував у прифронтових селах Білий Колодязь, Захарівка, Василівка та Іванівка, що на Харківщині. Ці населені пункти побували під окупацією у 2022 році, а нині перебувають під щільними щоденними обстрілами. Прилітають КАБи, ракети та дрони.

У Білому Колодязі працює лише один магазин, а в Захарівці, Василівці та Іванівці – взагалі один на три села.

Більшість людей з цих сіл виїхали. Тут немає газу та води, а зв’язок пропав влітку. Вже три доби, як немає світла. Місцеві кажуть, що таке тут часто буває через обстріли.

Наталія проживає у Білому Колодязі все життя. Раніше працювала на цукровому заводі, зараз вона безробітна.

«До пенсії ще два роки, а роботи взагалі немає. Раніше я на заводі працювала, а зараз усе зруйновано. Ми їмо те, що на городі вирощуємо: картоплю, огірки. Гусей ось маємо», – розповідає жінка.

Виїжджати Наталія не хоче. Каже, що в неї нема де жити, а також грошей на оренду житла.

«Тут хоч дім свій є. Та й то за світло я не сплачую, бо немає чим. А якщо виїду – звідки дах над головою взяти?», – жаліється Наталія.

Дітей у селі немає, школи зруйновані, немає інтернету. Більшість населення – пенсіонери.

Інший мешканець Білого Колодязя Анатолій живе зі літньою матір’ю. Каже, що не може її залишити. А мама їхати не хоче.

«Якось пішов до селищної ради. Чую – свистить. Падаю в кущі. Так жахнуло… Я лежав, а потім вибіг, побіг до матері, обійняв її. Плакав та молився. Потім дізнався, що там двох людей вбило. Дуже страшно. А ще в нас зв’язку немає. Так хоч близьким подзвонити – вже якась радість у житті. Та й тієї немає», – каже Анатолій.

Чоловік дуже хоче, щоб у село повернувся зв’язок. Каже, хоч буде пісні нові скачувати.

В усіх чотирьох селах більшість населення живе на пенсію. Люди їдять те, що вирощують. А ще, кажуть, дуже допомагає гуманітарна допомога.

«Привозять раз на місяць. Інколи й по два харчові набори. Там мука, сіль, цукор, крупи, консерви. Консерви, правда, не завжди смачні. Але головне – мука. Як хліба немає – я оладки пеку, так і виживаємо», – розповідає Наталія.

Мешканка села Захарівка Галина каже, що в селі майже не залишилося молоді.

«Ми тут наче первісні люди. Ні світла, ні води немає. Інтернет, зв’язок…  У нас тут п’ятдесят хат. Не знаю, скільки точно людей залишилися. В основному це літні люди».

Жінка каже, що також не планує залишати Захарівку.

«Діти та внуки повиїжджали, бо вчиться ніде – шкіл немає. Хто знімає, хто попритулявся десь у знайомих. А нам куди виїжджати? І з чим? Проробила 43 роки у господарстві – отримала мінімальну пенсію. За що можно їхати?».

По вулицях сіл бігають багато котів та собак – їх залишили люди, які виїжджали. Місцеві мешканці трохи їх підкормлюють, коли є чим. Багатьом і самим не завжди є що їсти.

Деінде між селами є поля, що належать фермерам. Люди кажуть, що, не дивлячись на обстріли, деякі фермери приїжджають та обробляють свої землі. Хліб тут виходить дуже дорогим. Прилетіти може як на поле чи зерносховище, так і на дорозі в автівку.

Тут немає ні лікарень, ні аптек. Ліки закуповують сусіди один для одного, коли хтось їздить до Харкова.

Немає в селах й поліції. Але, кажуть, злочинів також тут не вчиняють, бо за порядком дивляться військові. І чимало допомагають місцевим: одним вони допоможуть порубати дрова, іншим – підремонтувати хату. А комусь – щось купити та привезти.

Стикаючись так близько з війною, люди допомагають один одному, хто чим може. Діляться останнім шматочком хліба. Як з односельцями, так і з покинутими тут тваринами.